Закарпаття

128 Закарпатська бригада в обличчях: Історія Вікторії, угорки за національністю

9 трв•Mukachevo.net

Вікторія, солдатка: «Дуже сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити й обняти, – найважче для мене…» – Мені 21 рік, у 128 бригаді я вже три роки. Давно хотіла служити в армії, ще з дитинства. Сама з Берегова, угорка за національністю, хоча добре розмовляю обома мовами – як українською, так і угорською. Я кухар, ми з колегами щодня готуємо їжу й розвозимо по позиціях, у тому числі на передок. Стараємося з усіх сил – хлопці мають їсти смачні, корисні й поживні страви. 21 лютого, за три дні до вторгнення росії, ми виїхали із Закарпаття на схід України на навчання. Хоча всі розуміли, що це будуть не навчання. А 24 лютого зранку росіяни обстріляли наше містечко ракетами. На щастя, обійшлося без поранених і загиблих. Ми терміново знялися й перебазувалися до лісу. Були там півтора тижні, наше відділення готувало їжу в польовій кухні. Потім нас перекинули в зону бойових дій. Дома мене чекає донечка Софія, їй два роки. Востаннє ми бачилися в січні – перед тим, як я поїхала на постійний пункт дислокації бригади. А затим почалася війна. Мені не вдається поспілкуватися з Софійкою навіть по відеозв’язку. Як тільки вона чує мій голос, каже: «Мама-мама!», хапає телефон і тікає. Недавно я відправила їй свою ковдру. Софійка відчуває запах матері й завжди тримає ковдру при собі, нікому не віддає. Я дуже сумую за донечкою… Те, що не можу її побачити, обняти, поговорити, – найважче для мене тут. А до всього іншого поступово звикаєш. Ми з колегами по службі навіть спортом почали займатися, коли випадає можливість." - розповідає Вікторія. Слідкуйте за нами у Facebook та Instagram.Також підписуйтесь на наш Telegram та Youtube.Дізнайся першим!

Читайте ще