Богдан, позивний «Лайк», до війни не мав ні армійського, ні тим більше бойового досвіду, їздив на заробітки за кордон – у Чехію й Польщу. Його історію розповіли у прес-службі 128-ї бригади. Після повернення минулого року у відпустку додому, планував 23 лютого їхати за кордон на роботу. Але залишився…а вже наступного дня почалася війна. Бойовим медиком штурмового підрозділу став після навчання, адже досвіду ніякого не мав. “Мене направили на спеціальні курси, навчали надавати першу домедичну допомогу в умовах, наближених до бойових. А після курсів показали список різних бригад і запропонували вибрати місце служби. Я вибрав 128-му бо подумав, що гірсько-штурмовій бригаді медики більше потрібні.” — розповідає військовий. Перший бойовий досвід він здобув навесні минулого року. Бійці стояли на передовій, і молодого хлопчину поранило осколком в ключицю. “Він був не з їхнього підрозділу, але для медиків не існує «наш – не наш». Я спочатку розгубився, але швидко опанував себе й надав допомогу. Тоді вперше побачив «бойову» кров. Потім було дуже багато поранених. Найбільше – під час штурмів на Херсонщині в кінці літа й восени минулого року.
При першому штурмі у мене тільки за пів дня було 28 евакуацій поранених.” — каже “Лайк”. Розповідає, як відбувається евакуація: “Під час бою надходить інформація по рації: «У нас 300-й», вказуються координати, і я мчу туди на машині чи біжу пішки. А буває й так, що йду в складі штурмової групи, трохи позаду, й надаю допомогу прямо на місці поранення. Моє завдання – зупинити кровотечу, надати домедичну допомогу, виграти час і доставити бійця до стабілізаційного пункту за кілька кілометрів від місця бою, де чекають професійні медики. З досвіду скажу, що найгірші поранення від мінометки. З кульовими легше працювати, там менше крові, менше болю. А від міни, буває, відриває руки, ноги.” Ділиться, що поранені дуже по-різному поводяться, у кожного свій больовий поріг. У когось паніка, крик, істерика, думки, що це кінець. Хтось намагається навіть заважати, не дає затягнути джгут, бо це боляче, і йому здається, що медик робить щось не так. “Я заспокоюю розмовою, пояснюю, що зараз стане краще, треба потерпіти. А буває, що люди поводяться холоднокровно. Пригадую хлопчину,
що наступив на міну «Лєпєсток». Йому зрізало стопу, багато крові. Питаю, чи вколоти знеболююче (завжди питаю наперед), а він: «Ні-ні, все нормально». І попросив подати телефон, що випав із кишені, щоб подзвонити. Дуже спокійно поводився.” Поранений часто заспокоюється, коли бачить, що до нього добрався медик. Біда в тому, що не завжди є можливість дійти швидко. Під час боїв за Бахмут добратися до бійців оперативно було неможливо – все прострілювалося. Доводилося чекати темряви, а очікування в такій ситуації – завжди погано. Бувало й таке, що поранений лежить усього за кілька метрів від хлопців, а підійти до нього й відтягнути не дають ворожі кулеметники й снайпери. Там найважче було працювати, всі були виснажені і морально, і фізично. “Я пам’ятаю кожного свого пораненого. Їх було дуже багато – і розвідники, і специ із ССО. Кожна людина – це окрема історія. Із усіх у мене на руках загинув тільки командир нашого підрозділу. Під час мінометного обстрілу міна вибухнула в нього прямо під ногами. Я почув по рації: «Лайк! Лайк! Терміново до командира!». І був на місці через три хвилини. Але допомогти, на жаль, було неможливо. Це був дуже хороший командир, найкращий. Його загибель – найбільша наша втрата…” — згадує військовий. Під час обстрілу Богдана була поранено — осколок влетів у лікоть. Від госпіталізації він відмовився та швидше повернувся назад, щоб допомагати іншим. Чим займеться після війни, питають військового: “Якщо чесно, взагалі не думаю про майбутнє. Хочу, щоб усе це швидше закінчилося. Війна дуже сильно поміняла всіх нас, ми ніколи не будемо такими, як раніше. Думаю, зможу зайнятися будь-чим. Якщо раніше виникали сумніви, що щось може не вдатися, то тепер їх немає. Після війни все буде в радість!” Стежте за новинами Закарпаття та України у нашому Телеграм каналі.
