
Творці міжмузейного проєкту «Про що розкажуть музейні експонати»Чи замислювалися ви колись, скільки зусиль коштувала біла сорочка нашим прабабусям сто років тому? Сьогодні, щоб випрати білизну нам достатньо натиснути одну кнопку на пральній машині.
У Волинському краєзнавчому музеї презентували міжмузейний проєкт «Про що розкажуть музейні експонати», у створенні якого використані музейні предмети Волинського краєзнавчого музею, Музею історії сільського господарства – скансену, Музею етнографії Волині та Полісся при Волинському національному університеті імені Лесі Українки. У межах цього культурно-просвітницького проєкту давні й, на перший погляд, мовчазні побутові предмети, знову «заговорили», аби відкрити дивовижний світ традиційної гігієни та санітарії українського села. Про це розповідає Район.Історія.
Мета проєкту – не просто показати музейні експонати, а інтегрувати їх в освітній простір, допомагаючи сучасній молоді формувати життєві компетентності через пізнання етнокультурної спадщини і свого коріння.
Перший випуск проєкту присвячений «помічникам для прання» – предметам,
які тривалий час залишалися в тіні великої історії, але ховають у собі колосальний пласт повсякденної культури не тільки Волині, а й інших регіонів України. Без них неможливо уявити не тільки традиційного домашнього побуту, а й громадського простору українського села.

Відтворення процесу пранняПроєкт втілений в життя завдяки активній тісній співпраці працівників музеїв (Ірина Васюхник, Ольга Залецька, Оксана Моренчук, Алла Дмитренко Галини Орищук – керівниці Зразкового дитячого фольклорного гурту «Калиновий цвіт» (Луцький ліцей №18); Михайла Ліщука – лучанина, якому небайдужа доля етнокультурної спадщини, її збереження та актуалізація; Марії Лукашевич – керівниці гуртків Волинського обласного Центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства, яка здійснила операторську зйомку і монтаж відео.
У презентації проєкту взяли участь:
- гуртківці Центру національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства, учні Луцького ліцею № 25, які працюють над краєзнавчим проєктом «Традиції прання» для участі у міській краєзнавчій експедиції «Моя Батьківщина – Україна»; діти прочитали уривки творів світової та української літератури, де описано прання;
- учасники Зразкового дитячого фольклорного гурту «Калиновий цвіт» (керівник Галина Орищук, Луцький ліцей №18), які виконали віночок волинських пісень та ігор;
- учасники ХІ Міжнародної конференції «Третій рівень освіти в Україні: становлення та тенденції» з Одеси, Києва, Харкова;
- працівники музеїв, Центру національно-патріотичного виховання, зацікавлені лучани.








Спеціально до презентації проєкту у Волинському краєзнавчому музеї підготували виставку,
на якій зібрали ті автентичні предмети побуту, які «зіграли» головні ролі у відеосюжетах проєкту. Від давніх жлукт до металевих прасок – кожен експонат зберігає історію праці та побуту наших попередників.
Презентована експозиція – це не просто виставка інструментів, це розповідь про те, як крок за кроком відбувався складний ритуал очищення одягу. Гості проєкту мають змогу наочно побачити та дізнатися про призначення речей, які колись були в кожній хаті.
Традиції прання візуалізовані у трьох відеофільмах:
- «Жлукто».
- «Прач, пральна дошка, дошка».
- «Качалка, рубель, праска».
На Волині побутувало два типи жлукт, свідченням чому є музейні колекції. Найдавнішим було жлукто (зольниця, хуст) у вигляді великої діжки, видовбаної з суцільного стовбура дерева, але без дна. При пранні таку ємність ставили на цебрик, на якому лежали дві-три дошки.
Другий тип – бондарні жлукта на трьох ніжках, з дном, в якому робився невеликий отвір, призначений для випускання води після зоління. В холодну пору року таке жлукто ставили в ночовки, куди витікала вода, а в теплу – просто на траві.
Великі жлукта потребували багато води, особливо якщо її доводилось носити з вуличного колодязя, тож вислів «жлуктити воду» чи іншу рідину, який зберігається у вжитку дотепер, нагадує нам про пристрій, який сьогодні мало хто й знає.
На дно жлукта клали солому, потім – одяг від найбруднішого до чистішого, закривали тканиною, сипали просіяний попіл, заливали окріп, знову клали солому і гарячий камінь для підтримання температури. Жлукто загортали рядном і залишали на певний час, що залежало від ступеня забрудненості білизни і від пори року – холодно чи тепло. Вода, що стікала у цебрик, називалася «пазоли» (по золінню). У ній мочили щось темне і дуже брудне, кольорове – брудні штани, верхній одяг, сінники та інше.




Вишиті сорочки у жлукто не закладали, а прали їх у ночовках (ночвах, нецьках), додаючи незначну кількість попелу. За твердженням учасників Народного фольклорного колективу «Острів’яночка» із села Острів’я Шацької ТГ, добре відбілює тканину сіль, яка не пошкоджує вишитий узір.
Після прання у ночвах і зоління у жлукті білизну несли, везли до водойм, де прання відбувалось за допомогою прача.
До водойми йшли у будь-яку пору року – і в спеку і в мороз. Респонденти часто згадують про те, як їхні мами чи бабусі прали біля ополонок взимку.
Дівчатка, коріння яких у селі Хутомир на Любешівщині, зі слів батька розповідали, як у 1960-х роках бабуся народила їхнього дядька у січні біля ополонки. Поруч якраз нікого не було. Тож піднявши мокрого сина з льоду, пригорнула до себе і пішла в село. Принесла додому посиніле малятко, не думала, що й виживе. Але народжений біля ополонки, отримавши перше крижане купання, міцно вчепився за життя і виріс високим сильним чоловіком.
Про прання біля водойм згадувала Ольга Шумик із села Ворокомле. Її мама із села Воєгоще, жила на протилежному від озера кінці села і до водойми потрібно було здолати чотири-п’ять кілометрів. Якщо невеличкі родини у повоєнні роки вже могли прати біля колодязя, то багатодітні, що мали багато прання, йшли до озера.
Іван Корольчук із села Черче з болем згадував про те, як його маму батько віз до річки взимку і як вона поверталася з синіми руками й ногами. І додавав: «Невже ж вдома не можна було води нагріти?
». Мабуть можна, але то була багатовікова традиція, адже давні народи завжди селилися біля води і користувалися усім, що вона давала. Водойми були продовженням сільського громадського простору, не просто місцем тяжкої праці, а й клубом за інтересами, своєрідним гутірковим простором, де піднімалися важливі для жінок проблеми.
Про це писав Михайло Коцюбинський у «Fata Morgana»: «Жінки працювали, і разом із бризками води летіли річкові розмови, скарги на долю, на злидні. Хтось бідкався, що сорочки вже геть поламалися, латка на латці, і скоро нічого буде й золити. Руки у кожної сині від холодної води, пальці затерпли, а праник стає дедалі важчим, мов налитий свинцем. Але треба бити, треба вибивати той бруд, бо чиста сорочка у неділю – то єдина розрада бідного чоловіка».

Відтворення процесу прасуванняПідсохлу білизну прасували за допомогою рубля і качалки, згодом лляні сорочки й рушники не лише вирівнювалися, а й ставали м’якшими після жорсткого прання. Із середини ХХ століття поширились металеві праски (залізко, тіпун) на жар. Менш відомі – суцільнолиті праски для нагрівання на плиті.
Звісно ж, що з пранням, як із іншими заняттями, пов’язані певні вірування, заборони. Жлукто, наприклад, не можна було закладати перед великими святами, в неділю, у п’ятницю, яка вважалася днем святої Параскеви П'ятниці, покровительки жіночої праці.
На Волині заборонялось прати від Різдва до Івана (7 січня) – Святі вечори, Перші і Другі Свічки. За віруваннями, з початком свят активізувалися злі сили, які могли ховатися у воді. Тож тільки після освячення води можна було йти на водойми з прачем. З цього приводу казали: «Прачі б’ють, Івана чуть».
Вміння користуватись прачем – одне з головних для майбутньої молодої дружини. Тому казали: «Не тоді дівку хвалять, як у вінку гуляє, а тоді, як білу сорочку випере й рублем викачає». Інше народне прислів'я підказувало: «Не вибирай дівку в неділю на вулиці, а вибирай у будень біля криниці». Тож до прання призвичаювались з дитинства.

Як згадувала відома краєзнавиця Олександра Кондратович «З дозволу мами ходила на кладку прати брудне ганчір’я, намагаючись нелегким прачем повторювати мелодію вибивання, що її творили старші жінки».
Навчившись прати, потрібно було ще й вміти висушити білизну, яку найчастіше розвішували на плотах. Олена Лукасюк із села Осьмиговичі пригадувала, що на жінок, які після прання завішували все жердя, казали: «Ото вже вбрала плота», що означало, що жінка багато напрала. Ольга Шумик із села Ворокомле зазначала, що розвішуючи сорочки, обов’язково потрібно було вішати їх пазухою від себе.
Як бачимо, така буденна на перший погляд справа як прання, була для наших попередників цілою наукою. Записані спогади нагадують, що за кожним випраним рушником чи сорочкою стояла наполеглива праця. Тож сьогодні, коли прання зводиться до натискання кількох кнопок на пральній машинці, бережімо у своїй пам’яті цю особливу культуру побуту наших предків.
Фото Леоніда МАКСИМОВА, Орисі ЩУР зйомка проєкту – Ірина ВАСЮХНИК