Рік та три місяці у Макіївській колонії знаходиться 36-річний Юрій Богачук із Перепільчинців Шаргородського району.
Весь цей час його дружина Маргарита із фотографією коханого була під Адміністрацією Президента, Верховною Радою, Міністерством оборони, зустрічалась з народними депутатами, представниками дипломатичних місій... І щоразу до неї виходили представники різних відомств, аби сказати одне: «Звільнення полонених – дуже складний процес». Ситуацію ускладнює те, що родина Юрія залишалась сам-на-сам зі своєю проблемою. Жодних матеріальних виплат від військової частини, де служив воїн, вони не отримують. А все через те, що Юрія Богачука там чомусь звинувачують у самовільному залишенні позицій. Родина полоненого у ці звинувачення не вірить і молиться лиш про звільнення Юрія із заручників, аби якнайшвидше відбілити чесне ім'я солдата.
– Юра — із багатодітної родини, має трьох братів та одну сестру. Батьків вже немає в живих. Познайомились ми у Києві, там чоловік був на заробітках, — розповідає дружина полоненого Маргарита. — Після того переїхали у моє рідне село на Кіровоградщину,
там влаштувались на роботу. Маємо 12-річну донечку Валерію. Коли почалась війна, чоловік, не вагаючись, вирішив служити. Але його не брали за станом здоров'ям, бо мав хворе серце та поганий зір. Проте у 2015 році Юрію таки вдалося потрапити до війська. Яким чином? Бо багатші повідкуплювались, і брали вже всіх підряд, навіть хворих. Мобілізували чоловіка помічником гранатометника до 56-ї мотопіхотної бригади. Чоловік у телефонних розмовах ні на що не скаржився. До полону потрапив 16 січня минулого року. Це сталось біля населеного пункту Чермалик Волноваського району. Того дня ми ще спілкувались телефоном. Юрій обіцяв передзвонити, бо обідає. Але цього так і не сталось. Набрала його, а зв'язок відсутній. Наступного дня до мене подзвонили правоохоронці і спитали, чи нема Юрія вдома.
Я відповіла, що ні, тим паче, він не міг за ніч подолати таку велику відстань. І вже тоді із СБУ мені повідомили, що мій чоловік та ще один боєць із Тернополя у полоні. Як він туди потрапив — досі не знаю. У частині сказали, що начебто він самовільно залишив частину і поки що триває розслідування.
А тепер взагалі просять їх не турбувати. Мовчать і побратими, мотивуючи тим, що у них сім'ї. Я впевнена, що мій чоловік, який так рвався на війну, не міг залишити позицію. Можливо, того дня сталась якась непередбачувана ситуація, і через це військові потрапили у заручники.
Вперше Юрій Богачук дав про себе знати родині на Великдень минулого року.
– Говорили ми телефоном кілька хвилин. Юрій сказав, щоб не переживала і все, що говорять про нього, неправда. Ще один дзвінок був 4 червня, з тих пір — тиша. Тепер спілкуємось листами. В останньому Юрій написав, що вірить у повернення додому. До речі, чоловік знаходиться у камері разом із ще одним вінницьким полоненим — Олексієм Кириченком. За весь цей час до кого ми тільки не звертались, щоб визволити чоловіка, проте все марно. А одного разу до мене зателефонувала незнайома жінка та представилась волонтеркою. Начебто на окупованій території організовується зустріч із родинами полонених. Я запитала, хто гарантує нам безпеку. Вона відповіла, що деенерівці. Це великий ризик, тому ми не погодились.
Якщо відповідальні особи можуть допустити, що громадяни України, патріоти Вітчизни перебувають у заручниках стільки часу – хай їм буде соромно. Нічого особистого. Я та інші родичі полонених просто боремось за своїх рідних людей.