Невдале вторгнення в Україну позбавило Росію впевненості у своїх силах за кордоном. У тих регіонах, де Путін мав вплив, Росію перестали побоюватися. Вакуум, що утворився, займають сильніші держави в той час, як Кремль безуспішно намагається повернути втрачені геополітичні окуляри.
Кремль привітав перемир'я між Ізраїлем та Хамасом у секторі Газа, яке розпочалося 24 листопада. Однак пауза не вписується у масштабніші плани Росії на Близькому Сході. З погляду Путіна, подальша ескалація була набагато кращим варіантом “руйнування світового порядку, очолюваного США”. Лукашенко виклав це бачення у середині листопада, заявивши, що конфлікт може спровокувати нову світову війну. Путін, у свою чергу, щосили намагається просунути свою версію про те, що бойові дії в секторі Газа відбулися в результаті “крикуючого провалу політики США”.
Путін мало розмовляв із ключовими регіональними партнерами, включаючи президента Єгипту Абдель Фаттаха ас-Сісі, і з цих переговорів практично нічого не вийшло. Війна в Газі наголосила на зменшенні впливу Росії та відсутності контролю над раніше надійними союзниками у переслідуванні своїх інтересів на Близькому Сході.
Зростання слабкості російської енергетичної та військової промисловості означає, що Кремль змушений покладатися на зовнішні відволікаючі чинники, щоб послабити ті сили, які протидіють його становищу в регіоні.
Кремль спробував змістити глобальну увагу з України на війну між Ізраїлем та ХАМАС. Виступаючи на віртуальному саміті G20 22 листопада, Путін звинуватив тих, хто висловив шок щодо його вторгнення в Україну, але, як він висловився, "проігнорував знищення цивільного населення в Палестині та секторі Газа Ізраїлем". Риторика Путіна видає його занепокоєння Україною: усі глобальні проблеми розглядаються через призму російського вторгнення та протистояння “колективному Заходу”. Ізраїль вважається частиною західної коаліції, яка об'єдналася проти Росії, а операції Тель-Авіва у секторі Газа засуджуються у стилі старої радянської пропаганди.
"Союзники" Росії завдали шкоди її становищу на Близькому Сході. Сирія колись була центральним гравцем російської політики у регіоні. Проте її цінність знизилася, оскільки режим Башара Асада обережно утримується від будь-яких силових дій проти американських військ у провінції Ідліб. Туреччина зберігала відносний спокій на сирійському фронті. Президент Реджеп Таїп Ердоган досить відверто висловився з приводу дій Ізраїлю в секторі Газа, але досі не пішов за цим висловлюваннями відкритими воєнними діями.
Інші "союзники" підірвали зусилля Росії щодо реалізації власних інтересів у регіоні.
Іран має певний інтерес у подальшій ескалації нестабільності на Близькому Сході. Досі Тегеран був обережний і не перегравав, можливо, побоюючись антитерористичних операцій США та Ізраїлю проти своїх довірених осіб, які підтримують палестинську сторону.. Кремль залишається у невіданні щодо кінцевих намірів Ірану, але це не завадило російським пропагандистам перебільшити захоплення проіранськими повстанцями-хуситами вантажного корабля Galaxy Leader у Червоному морі як “відплата за війну Ізраїлю проти ХАМАС”.
У Кремлі сподівалися на стрибок нафтових цін після початку бойових дій у секторі Газа. Цього ще не сталося, оскільки нафтові прибутки російського державного бюджету продовжують падати. Посилення західних санкцій проти “тіньового флоту” старих і недостатньо застрахованих танкерів, що транспортують російську нафту з терміналів у Балтійському та Чорному морях, ще більше обмежує доходи.
Росія прагнула скоротити світовий видобуток нафти, щоб підняти ціни на неї. Переговори щодо квот на видобуток нафти у форматі ОПЕК+ (формальні члени Організації країн-експортерів нафти з союзними країнами, які не є її членами, такими як Росія) були спотворені відмовою російських переговорників надати достовірні дані про власний видобуток. Кремль зробив таку інформацію суворо конфіденційною. У відповідь Саудівська Аравія відклала наступну офіційну зустріч у такому форматі до 30 листопада. Росії необхідно максимізувати експорт нафти та дизельного палива, щоб стабілізувати дефіцит, що зростає, в бюджеті. Однак нафтові родовища Західного Сибіру надмірно експлуатуються, що наближає їх до виснаження. Відсутність інвестицій у технічне обслуговування та геологорозвідку ще більше підриває позиції Росії як великого світового постачальника енергоносіїв.
У Кремлі також покладали сподівання, що війна між Ізраїлем та ХАМАС підвищить попит на експорт зброї. На російській виставці на авіашоу в Дубаї, що проходила з 13 по 17 листопада, було представлено широкий спектр сучасних систем озброєння, ефективність яких, як повідомляється, “доведена під час” війни в Україні. Проте надії на нові контракти не виправдалися, оскільки потенційні замовники сумніваються у здатності російського військово-промислового комплексу виконати обіцянки у виробництві зброї. Більше того, олії у вогонь підлили “z-коментатори”, які висловили незгоду зі спробами збільшити експорт озброєнь, тоді як окупаційні війська в Україні продовжують постачати бронетехніку радянських часів та північнокорейські артилерійські снаряди.. Удари безпілотників «Shahed» по Києву, що відновилися, ще більше завдають шкоди репутації Росії як “експортера передових ракетних технологій”.
Втративши традиційних інструментів своєї політики на Близькому Сході,
Росія повернулася до гібридної тактики. Наприклад, російські прикордонники перевезли сотні мігрантів з Єгипту, Іраку, Сирії та інших проблемних держав до кордону з Фінляндією, що спровокувало нову міграційну кризу. У відповідь Гельсінкі закрив усі прикордонні переходи та звернувся за допомогою до Європейського Союзу, відкинувши опротестування РФ. Масштаби кризи поки що можуть бути незначними. Проте спроби Кремля розпалити ксенофобські настрої в Європі та підвищити популярність правих, проросійських партій, швидше за все, продовжаться.
Недавній саміт Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва в Сан-Франциско продемонстрував роль Росії, що стагнує, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні і марність її амбіцій претендувати там на роль великої держави. Аналогічна тенденція спостерігається і з традиційно роздутим авторитетом Росії на Близькому Сході. Наразі Кремль сприймає конфлікти в регіоні переважно через призму війни проти України. Найбільш наполегливі регіональні держави уважно стежать за ослабленням можливостей Росії з проектування сили і прагнуть прокласти незалежніший курс, враховуючи зниження здатності Путіна маніпулювати регіональною напруженістю на свою користь.
