Свобода Оджалана в обмін на складання зброї? Робітнича партія Курдистану (РПК) заявила, що "виконала свою історичну місію" та "покладе край методу збройної боротьби". Відтепер курдське питання "може бути вирішене за допомогою демократичної політики". ВВС у повідомленні про рішення курдської партії нагадує, що та 40 років веде збройну боротьбу проти Туреччини, з початку якої загинуло понад 40 тис. людей. Інформаційна служба наголошує на кількох можливих причинах рішення про саморозпуск. Перша з них — позиція лідера РПК Абдули Оджалана, який у лютому закликав соратників по боротьбі скласти зброю та саморозпуститися. Хоча Оджалан і перебуває з 1999 року у турецькій тюрмі, однак залишається символом і духовним лідером курдів Туреччини. Які складають близько 20% населення країни і є найчисельнішою національною меншиною. У своєму листі Оджалан зазначив, що "немає альтернативи демократії, демократичний консенсус — це фундаментальний шлях". Існує припущення, що в обмін на саморозпуск РПК її лідер може бути звільнений з в’язниці умовно-достроково. Але навряд чи це є головною причиною,
адже обміняти свободу однієї людини на втілення мрії про самостійність всього народу, неможливо. Друга причина, на яку вказує ВВС, — РПК сильно постраждала від турецьких військових в останні роки, а регіональні зміни ускладнили ситуацію для курдів в Іраку та Сирії. Простіше кажучи, відмова від збройної боротьби з турками може дати курдам нові можливості в інших країнах регіону, де вони також становлять чисельну національну меншину. Ця причина рішення РПК про саморозпуск виглядає ближчою до правди. Про неї — трохи згодом. 40 років війни без результату У Туреччині проживає близько 20 млн курдів. Тривалий час вони піддавалися дискримінації та репресіям з боку турків, що власне і спричинило збройне протистояння. Робітнича партія Курдистану, створена в листопаді 1978 року, об’єднала курдський рух та надала йому не лише масового національно-визвольного характеру, але й зафарбувала в кольори комуністичної ідеології. Її поділяли далеко не всі курди Туреччини, проте утиски з боку влади змушували їх до підтримки РПК як єдиної сили, здатної до збройної боротьби. Турки відповідали на неї ще більшими політичними репресіями та застосуванням армії у східних провінціях,
де мешкало найбільше курдів. Десятиліття цього протистояння не лише призвели до величезної кількості жертв, але й до вимушеної міграції курдів на захід Туреччини або до сусідніх держав — Сирії, Іраку та Ірану. Ті у свою чергу використовували курдський фактор для політичного тиску на Анкару. Станом на тепер курди в Туреччині проживають у приблизно однаковій пропорції в східних провінціях та в західних. Зокрема, їх багато в Стамбулі, Анкарі, Ізмірі, Бурсі. Варто відзначити, що тут вплив марксистської РПК на курдів найменший. З кінця ХХ століття боротьба курдів у Туреччині зазнала змін. Одна із причин — ув’язнення лідера РПК Оджалана. Подібного йому харизматичного керівника не знайшлося. Бойове крило РПК перемістилося у важкодоступні гірські райони країни та на суміжні з Туреччиною території Сирії й Іраку. Його чисельність складає приблизно 5 тисяч осіб. Змінився і сам спосіб ведення боротьби — з прямого збройного протистояння на терористичні акти. Останній із них стався 23 жовтня минулого року в Анкарі біля заводу аерокосмічної компанії Turkish Aerospace Industries Inc.
(TUSAŞ). Загинуло 5 осіб, понад два десятки поранено. У відповідь ВПС Туреччини завдали авіаударів по базах РПК в Сирії та Іраку. За повідомленням турецьких офіційних осіб, у результаті "нейтралізації терористичних елементів" успішно знищено 32 об’єкти та значну кількість бойовиків. Останніми роками турецька влада намагається демонструвати пом’якшення ставлення до курдів. Представники цієї меншини беруть активну участь у загальнодержавному політичному житті та бізнесі. В країні легально діють партії, які представляють інтереси курдів — Народна партія рівності і демократії (колишня Партія зелених) і Демократична партія народів (має третю за чисельністю фракцію в парламенті). Обидві партії — лівоцентристські. Курдське походження має Селахаттін Демірташ — популярний турецький політик, лідер Демократичної партії народів, який перебуває в ув’язненні з 2016 року. Його засудили до 42 років за ґратами, звинувативши у підтримці РПК. Також турецька влада намагалася заборонити очолювану ним партію. Рівність курдів у правах відстоюють і не етнічні курди, серед них Кемаль Киличдароглу,
який був головним опонентом Ердогана на президентських виборах 2023 року, та заарештований цього року мер Стамбулу Екрем Імамоглу. Загалом світська опозиція в Туреччині все частіше заявляє про необхідність діалогу та розширення культурних прав курдів. У той же час навіть найбільш демократичні партії Туреччини не підтримують курдську політичну автономію. На що можуть сподіваються курди після розпуску РПК Коли так, то на що сподіваються турецькі курди, ухваливши рішення про розпуск РПК? По-перше, це не подарунок Ердогану, як хтось може подумати, а нова проблема для нього. Не секрет, що він спробує обійти заборону на третє балотування в президенти, або ж відправить на наступні вибори свого зятя Сельчука Байрактара. Для курдів важливо не допустити позитивної реалізації обох сценаріїв, їхній інтерес у поразці колективного Ердогана. Тільки зі зміною політичного курсу вони можуть розраховувати на автономію. Для того ж, щоб турецьке суспільство перестало бачити в них терористів, потрібно до наступних виборів 2028 року покращити свій імідж. Однак може бути й інший розрахунок,
який також ставить перед Ердоганом серйозний виклик — зробивши крок на зустріч, курди демонструють президенту, що той може розраховувати на їхні голоси в разі кроків у відповідь. А якщо ні — тоді реалізовуватиметься перший сценарій, курдська меншина підтримає будь-якого світського опонента правлячого режиму. На значні поступки курдам Ердоган іти не поспішатиме, оскільки його виборці цього не підтримають. А от маленькі кроки цілком можливі. Наступне: інтеграція курдів у загальнодержавну політику та бізнес Туреччини, жорсткий контроль за грошовим оборотом в європейських країнах, де мешкає чисельна курдська діаспора, могли відобразитися на фінансуванні РПК. Простіше кажучи, на утримання бойових груп коштів нема через втому від 40-річного безрезультатного протистояння та якісну роботу фіскальних служб і служб безпеки. Нагадаємо: Робітнича партія Курдистану заборонена в США, Британії та багатьох країнах ЄС. Натомість на легальну, а не терористичну діяльність, кошти можуть знайтися. Тож рішення про розпуск виглядає спробою спрямувати фінансові потоки на підтримку дипломатичного способу вирішення конфлікту замість збройного протистояння.
Далі — немаловажною є позиція лідерів Іракського Курдистану та сирійських курдів. В Іраці у цього народу є реальна регіональна автономія — свої президент, парламент, уряд і збройні формування Пешмерга. Президент Іракського Курдистану Нечірван Барзані, онук Мустафи Барзані, одного з перших лідерів курдського національно-визвольного руху, веде активну зовнішню політику. Міжнародні аналітики допускають, що позиція керівництва іракських курдів відіграла значну роль у рішенні про саморозпуск РПК. Так само, як і позиція сирійських курдів. Їхній лідер Мазлум Абді, командувач Сирійськими демократичними силами, які контролюють регіон Рожава, після скинення режиму Асада співпрацює з новим президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа. Тобто цілком імовірно, що і сирійські курди можуть отримати автономію, подібну до іракських одноплемінників. Суттєвою перепоною для цього є підтримка воєнізованого крила РПК, адже турки суттєво посприяли відстороненню від влади проросійського диктатора Асада й очікують від нової сирійської влади вирішення курдської проблеми у себе, щоб зняти її і в Туреччині.
Простіше кажучи, Робітнича партія Курдистану як терористична організація в Туреччині стала тягарем, вона вичерпала свою історичну роль. Вийшло як із баскською ЕТА, яка розпустилася у квітні 2018 року. Втім, із саморозпуском РПК не все так просто. З цим рішенням згодні не всі курди, в середовищі самої організації є угрупування, які можуть не підкоритися. Вони — не чисельні, але для здійснення терористичних актів велика армія й непотрібна. Тому оголошення про припинення збройної боротьби ще не дає гарантій, що не буде терактів. Тільки початок політичного процесу між турецькою владою та лідерами курдської меншини може дати надію на закінчення сорокарічної війни. Офіційна Анкара заявила, що уважно стежить за процесом реалізації рішення керівництва курдської партії. Тобто там спочатку хочуть побачити реальне роззброєння давніх ворогів. Залишається сподіватися, що наступні кроки до взаєморозуміння все ж будуть, навіть якщо хтось невдоволений спробує цьому завадити.
