Поки Навальна, Кара-Мурза і Яшин мовчать про людський біль, вони не альтернатива диктатурі, а її дзеркало.
Про що не сказали Навальна, Яшин і Кара-Мурза в Європарламенті.
Минулого тижня в Європарламенті знову говорили про майбутнє Росії. На сцені Юлія Навальна, Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин. Їх називають "російськими опозиційними політиками". Вони закликали Європу фінансувати "демократичні сили", підтримати "вільну Росію", боротися з путінським режимом як із мафією.
Про Харків, Маріуполь, Бучу ніхто не говорив. Не говорили про удари балістичними ракетами по житлових кварталах. Про зграї дронів, які летять у вікна багатоповерхівок. Про тіла, складені у братських могилах в українських містах, на майданчиках, де ще вчора гралися діти. Про випалені поля, розбиті електростанції, черги до евакуаційних поїздів.
Не прозвучало горе матерів, які ховали синів у мішках, доправлених частинами. Не прозвучала самотність людей, які втратили дім, місто, майбутнє але які навіть не мають прав бути почутими.
Усе це залишилося за межами протокольної тиші. І запитання "чий Крим?" як завжди повис у повітрі,
ніби відповідь на нього надто незручна, щоб вимовляти її вголос.
Мовчання виявилося гучнішим за будь-які заяви про свободу. Коли неможливо вимовити правду усе інше звучить фальшиво.
І водночас Іра в таборі під Прагою. У "Новой газете Европа" колишній політв'язень Кевін Лік розповідає історію Ірини Суслової російської журналістки, яка втекла в Чехію. У таборі для біженців її побили. Поліція відмовилася приймати заяву. Документів немає. Роботи немає. Надії теж.
"Мені сказали: "Ви під тимчасовим захистом, вам нічого боятися". Але мене тут ніхто не захищає", пише вона.
А в Гарлемі інша історія. 22-річна транс-дівчина з Росії живе у притулку. Її щодня принижують російські сусіди, співвітчизники. "Ти брешеш, що ти жінка. Покажи фото. Доведи орієнтацію", кажуть їй співробітники міграційної служби.
Вона боїться. Не спить. Не скаржиться тому що боїться депортації. Її історія поза камерою, поза конференціями, поза офіційним опозиційним порядком денним.
Чому ці люди не прозвучали в Європарламенті?
"Російські опозиційні політики" знову прийшли не говорити, а підтвердити своє існування.
Вони говорять від імені народу але бачать у цьому народі лише себе. Вони говорять про права, але не помічають тих, чиїх прав уже ніхто не захищає ні в Росії, ні в Європі.
Юлія Навальна: "Путін голова мафії". Ілля Яшин: "Навіть у в'язниці можна залишатися вільним". Кара-Мурза: "Нас не зламати".
Це звучить голосно. Але ніхто з них не сказав жодного слова про українців. Ні про Крим. Ні про нескінченну війну. Ні про біженців. Ні про ЛГБТ. Ні про жінок.
І це не недогляд. Це стратегія.
Коли ви систематично мовчите про біль, який не вписується у ваш публічний образ, ви не альтернатива диктатурі. Ви її дзеркало, просто під іншим прапором. Свобода це не стилістика. Це погляд в обличчя тому, хто залишився без обличчя в політичній картині.
Підтримувати опозицію не означає слухати промови. Це означає помічати тих, хто мовчить, тому що їх уже не чують.
Якщо "опозиція" боїться назвати злочин злочином, якщо вона не знає, хто така Маша з ЛГБТ-ком'юніті в Гарлемі, й не читала листа Іри з табору в Чехії то, можливо, це й не опозиція зовсім.
Коли наступного разу в Європарламент приїдуть "політики", нехай поруч із ними буде хтось, хто втратив дім, країну, голос і все ще чекає, що хтось скаже про нього в мікрофон.
Поки не сказали це все не політика. Це чергова вистава.
Джерело: "ГОРДОН"
