Усі радіють, але забули найголовніше
Світ заповнений тріумфалістськими новинами з Південного Кавказу.
Одні радіють, що Росію витіснили США.
Інші — що Алієв і Пашинян міцно потиснули один одному руки в Овальному кабінеті, при цьому сяючий Трамп тримав їх обох за руки
Треті повторюють болісні у своїй вульгарності слова вірменського прем'єра про найменування транспортного коридору між Нахічеванським анклавом і основним Азербайджаном «Шлях Трампа в ім'я міжнародного миру і процвітання».
Четверті згадують улесливу пропозицію Алієва запропонувати Нобелівському комітету кандидатуру великого миротворця, пропозицію, яку тут же з ентузіазмом підтримав Пашинян.
І всі, як мені здається, забули найголовніше в цій справі — долі людей, тих ста тисяч вірмен, яких вигнали з Карабаху, та й тих азербайджанців, яких вигнали з дідівських сіл на території Вірменії і в 1949−53 рр., і в 1988−91. Але ж головне — це люди, а не рідкісноземельні метали та Нобелівські премії. Люди повинні мати право жити там, де могили їхніх предків, де церкви і мечеті, у яких молилися Богу діди і бабці вигнанців.
У цьому — гуманізм, а не в транспортному коридорі як такому і в дружніх рукостисканнях як такихі.
Головне — це люди, а не рідкоземельні металиВеликий політик, який зуміє повернути на землі батьків вигнаних дітей їхніх. Для цього не треба зрушувати кордони, проголошувати незалежність Арцаха. Усі ці геополітичні безумства, у яких винен, зокрема, і Пашинян, слід безумовно засудити і вважати юридично нікчемними. А ось право людей жити на землі предків забезпечити міжнародними гарантіями і затвердити. І вірмен в Азербайджані, і азербайджанців у Вірменії, як і ті, й інші живуть нині мирно в сусідній Грузії, хто в Марнеулі, а хто — в Ахалціхе.
Немає нічого жахливішого за покинуту її споконвічними мешканцями землю предків. Зарослих бур’яном старих цвинтарів, завалених і сплюндрованих місць колись гарячої молитви. Саме в цьому напрямі, у напрямі повернення нащадків на землі предків, забезпечення необхідної культурно-національної автономії репатріантів і має працювати мирна угода між Вірменією та Азербайджаном, яка ставить крапку в 37-річній війні.
Транспортний коридор — тільки одна з технічних умов. Назва коридору — нікчемна дрібниця. Нобелівська премія? Нехай краще її не буде зовсім, а буде мир і щастя сотень тисяч вигнанців, які повернулися у свої селища.
Оригінал
Текст опубліковано з дозволу автора
