… і про що це говорить Україні.
Історія з Венесуелою, по якій США здійснили удари й захопили тамтешнього диктатора Мадуро, як і бомбардування Ірану в червні минулого року, перебуває у парадигмі “знову великої Америки” відносно недружніх режимів. Тим часом ізоляціоністська концепція MAGA не терпить панібратства, тому загострення претензій Адміністрації Трампа на Гренландію виглядає несподівано лише для того, хто не вміє читати знаки.
Якщо скоротити хронологію подій, то вийде приблизно так: Трамп довів до абсолюту своє прагнення “збільшити” Америку, пішовши екстенсивним шляхом і затребувавши острів, принизив Європу, захитав до тріщин підвалини НАТО, наштовхнувся на нерозуміння, дізнався про двобічність слова “тарифи” і відступив через страх імпічменту. Іще кілька років тому така поведінка президента США видавалася неможливою або зумовленою екстра-ультра-неординарними обставинами. Проте весь 2025 пістрів такими подіями — траплялися вони або безпосередньо з подачі господаря Білого дому, або як наслідок його політики по всьому світу.
Гренландія являє собою автономну країну в складі Королівства Данія і є найбільшим островом на планеті,
80% якого вкрито постійним льодовиковим щитом. Таку інформацію видає Гугл на запит, який у 2025 увійшов до десятки найпопулярніших в українців. Очевидно, Трамп звернув увагу лише на географічну частину, проігнорувавши політичну. Так чи інакше у виступі на Давосі він якраз і вимагав цю брилу льоду так, наче вона перебуває у статусі нічийної вічної мерзлоти.
На детальнішу увагу заслуговують й інші моменти. Так, у листі до прем’єр-міністра Норвегії Трамп прямо сказав, що не відчуває зобов’язання думати про мир, оскільки йому не вручили Нобелівську премію, тому повинні віддати Гренландію. Державний департамент замість згладжування кутів у заяві, яка вимагає чи то компенсації, чи то відкупу, розповсюдив лист посольствами десятків країн. Тобто його норвезький адресат виявився суто формальним — як привід зробити медіа картинку і роздути вселенський резонанс з нічого.
На додачу Трамп послідовно применшує роль контингентів європейських країн НАТО у воєнних операціях США до “принесу, подам, збоку постою”. Притаманна Трампу зацикленість проявилася і в появі посту-звинувачення на адресу Данії,
котра “20 років нічого не може зробити з російською загрозою для Гренландії попри застороги від НАТО”. Цей момент варто вважати ключовим у всій операції — нізвідки з’являється неіснуючий запит на мілітаризацію острова, на якому самі американці закрили 17 військових баз із 18. Причому таке висловлення нібито від імені Альянсу не збігається з заявленим в документах НАТО — загроза з боку росії має багато існуючих проявів і потенційних осередків загострення. Серед конкретно окреслених вразливостей давно виділяються Сувальський коридор, острів Готланд чи Балтика загалом, але захист Гренландії НАТО ніколи не називало пріоритетом.
Так Америка нині будує логічний зв’язок — неповага до мирних зусиль Трампа, недовиконання союзницьких зобов’язань Європи перед США і нехтування власною безпекою перед обмороженим лицем російської загрози в Арктиці, себто регіоні, в якому путін давно пропонує Трампу “рубати башлі”. Ну як тут не захистити беззахисних гренландських інуїтів?
Найбільш прогнозовано повели себе росіяни, заявивши про відсутність будь-яких планів на Гренландію чи використання прилеглої території у воєнних цілях.
Вірити їм означає випасти з реальності останніх 12 років, але в цьому випадку все говориться не для замилювання очей. росія давно і послідовно називає Європу винною у розпалюванні війни, надмірній і невиправданій мілітаризації чи намірах “завдати стратегічної поразки росії”, тому всяка ймовірність дестабілізувати ЄС та посварити його зі США буде використовуватися кремлем уповні.
І своє роздолля російська пропаганда не змарнувала. Російські ЗМІ прямо смакували відсування України на другий план в межах цьогорічного Форуму в Давосі, але й пророкували її падіння у пріоритетах колективного Заходу. Імітуючи неупередженість та всебічний розгляд Гренландської справи, гості ефірів у соловйових одночасно шельмували США за хижацький підхід до міжнародних відносин і хвалили Трампа за послідовність у втіленні американської мрії, сумнівалися в реальних намірах Штатів загострювати відносини з ЄС і переконували в нездатності Європи чинити їм достойний опір, бачили загрозу для росії у вигляді пильнішого спостереження за її підводними човнами і захоплювались нововідкритими перспективами спільного російсько-американського освоєння Арктики.
І це лише за тиждень. Проте за показним різноманіттям прихована одна-єдина думка — всіляко підтримувати саму ідею встановлення контролю США над Гренландією, щоб створити бажаний прецедент. Пєсков, Лавров та ціла купа пропагандистів з іменем і без проводили паралель між Гренландією та Кримом — мовляв, острів ніколи не був американською територією, тоді як півострів є одвічно російською землею.
Тим часом маневри США створили задачу із зірочкою відносно майбутнього НАТО, котрий м’яко кажучи переживає нелегкі часи, а кажучи грубо — є клубом переляканих. “Буремна осінь 2025-го”, коли російські дрони атакували Польщу і блокували роботу європейських аеропортів, а 2 МІГ-31 12 хвилин перебували в повітряному просторі Естонії, показала небезпечне роздоріжжя для НАТО. Альтернативи прості: довести, що Альянс є робочим оборонним союзом, або змиритися з втратою початкового сенсу. Крім того, простоту вибору посилює той факт, що обидва варіанти закінчаться такою небажаною ескалацією.
У березні буде 80 років від візиту Вінстона Черчилля до американського Фултона. Перефразовуючи його промову,
західним країнам загрожує небезпека нової світової війни і причиною цієї загрози є росія і рαшизм, — змінено всього кілька слів при безсмертній суті. Та замість адекватного навернення до першоджерел, НАТО ковбасить від внутрішньої невизначеності — це найменш гостра характеристика його поточного стану. Насправді проблема непересічна і не перебільшена — оборонний союз може цілком розвалитись зсередини, бо в тлумаченнях 5-ї статті за умови нападу союзника на союзника не знайдеться вчасної і адекватної відповіді. Про те, що наразі Альянс перебуває на піку вразливості, свідчить новий вихід із нафталіну кремлівського яструба сєргєя караганова, котрий погрожує ядерним ударом, якщо допомога Європи Україні не припиниться. В черговій сесії угару не було б нічого нового і дивного, якби караганов не послався на “Китай, Індію та інші країни світу”, для яких Європа є джерелом світового зла і які навіть зрадіють її покаранню.
Відтак логічним є запитання: для чого США грають на межі фолу? Не позбавлена логіки ідея про ультимативну риторику відносно всієї Європи та окремих її частин як прелюдію до нової рамкової угоди про Гренландію.
Існуючий документ 1951 року зі змінами у 2004-му дає Штатам достатньо простору. Хоча потреба “консультуватися з Данією і Гренландією та інформувати їх” перед “планами військових операцій або істотними змінами в об’єкти США в Гренландії” може не подобатись особам з ускладненням нарцистичного спектра, для її нейтралізації зовсім не обов’язково погрожувати анексією.
Ключ до успіху Вашингтона в досягненні бажаного без зайвої драми знаходиться в словах данського міністра закордонних справ Ларса Льокке Расмуссена: “Данія поділяє занепокоєння Сполучених Штатів щодо безпеки в Атлантичному регіоні й налаштована вирішувати ці питання у тісній співпраці”. Не сказано про натягування орла на глобус Америки у вигляді постановочних претензій, тим більше ні слова про дурисвітство “голого короля” — виключно спокійна мова, виважені формулювання і обережний оптимізм. І такою позиція Копенгагена та Нуука була з самого початку. Отже мета США полягає саме у нагнітанні.
Сприйняття Трампівської риторики стосовно Гренландії можна було б списати на перевірку реалістичності Стратегії національної безпеки на іншому театрі.
В непевному світі, де міжнародне право трактується довільно, основні міжнародні організації скомпрометовані, а воєнним злочинцям стелють червоні хідники, зростає релевантність приказки про порятунок утопаючих. Проте одна справа брякати зброєю у Венесуелі чи погрожувати Ірану, і зовсім інша — відстоювати право сильного перед союзниками. Тиснучи на Європу і насміхаючись зі спроможності Данії захистити свої території, Трамп якраз не випробовує межі можливого, а конструює нову реальність. Точніше заміщує внутрішній порядок денний, де не все гаразд, зовнішньою активністю.
Під виглядом перемог в “ось погляньте скількох” війнах, тарифного тиску на партнерів і запрошення до “Ради миру” тих, на кому ніде тавра ставити, Трамп плодить хаос, компрометує перевірені зв’язки та сіє глобальну зневіру. В його політології поряд із владою іншою центральною категорією політики є гроші. Саме тому мало не першу скрипку в дипломатії Трампа на головних напрямках грає друг-девелопер Віткофф, який має бізнес-інтереси й синів, які мають свої бізнес-інтереси, та рідний зять Кушнер, в якого теж є бізнес-інтереси.
А десь глибоко під Гренландією геологи розгледіли поклади чогось дорогоцінного і рідкісноземельного, чий видобуток полегшиться від танення льодовиків у майбутньому, тому з 27 січня 2026 США більше не зв’язані зобов’язаннями щодо скорочення викидів парникових газів після виходу з Паризької кліматичної угоди. Відгонить конспірологією, але в ній ідеально поєднується влада, гроші та хаос.
Якщо Гренландія виглядає втіленням такого підходу назовні, то її прототипом всередині США є діяльність Міграційної служби, котра допустила екстрадицію підозрюваного в резонансному пограбуванні та вбила вже двох американців. Ні Трамп взагалі, ні ICE його каденції не вирішать проблему з нелегальною міграцією, наркотрафіком чи етнічною злочинністю. Так само не додасть безпеки штатам контроль над Гренландією. Головне — шукати межі можливого і дозволеного, щоб з’ясувати, на що здатні та що можуть терпіти американці і європейці. Можна було б сказати, що це спосіб загартування через шок, але більше нагадує забивання цвяхів мікроскопом.
Найбільший трагікомізм ситуації задає матеріал The Times — під час навчань НАТО “Joint Viking-2025” у Норвегії фінів просили діяти менш жорстко, щоб не принижувати й не деморалізувати американців, не пристосованих до воєнних дій в Арктиці. Теперішні США не можуть визнати потребу в європейських союзниках — замість цього Марко Рубіо закликає до переосмислення НАТО у вигляді збільшення “інвестицій в оборонні спроможності”. Провокуючи зростання самостійності й ініціативності європейців неправильними методами, США ризикують підривом довіри до себе. Або ж Трамп скаже, що так і було задумано. В будь-якому разі європейський фланг НАТО має показати себе. Наприклад, в питанні російських танкерів.
