Як сформувався принцип Ірану «ні Сходу, ні Заходу»
Про іранську стратегічну культуру я вже писав раніше. Приводом повернутися до її розгляду цього разу стала дискусія Валі Насра, автора книги Велика іранська стратегія який є одним із найвпливовіших дослідників шиїтського світу та іранської політики (він відомий також своїм дослідженням The Shia Revival — Шиїтське відродження та Махджуба Зувейрі, директора Центру вивчення країн Затоки (Gulf Studies Center). Модератором дискусії виступив Ібрагім Фрайхат — професор із вирішення конфліктів у Дохійському інституті післядипломної освіти (Doha Institute for Graduate Studies), викладач Джорджтаунського університету в Катарі.
Що тут цікавого, на мій погляд? Історія XX сторіччя є ключовим фактором, що сформував сучасну стратегічну культуру Ірану. Протягом усього століття Іран, затиснутий у лещата двох імперій — Британської та Російської, — відчував себе об'єктом маніпуляцій. Важливу роль у формуванні травматичного досвіду відіграла окупація під час двох світових воєн. Попри проголошений нейтралітет, країна була окупована британськими та російськими/радянськими військами.
Це заклало в стратегічну культуру глибоку недовіру до міжнародних альянсів та принцип «ні Сходу, ні Заходу».
Будь-який громадянський протест — це потенційна спецоперація ЗаходуНаступним травматичним досвідом став переворот 1953 року (відомий також як операція Аякс а саме повалення демократично обраного прем'єра Мохаммада Мосаддика за участі ЦРУ та МІ-6. Це перетворило США на «Великого Сатану» в очах майбутніх революціонерів і підкреслило крихкість внутрішнього суверенітету. Лектор наголошує, що повалення Мосаддика навчило іранські еліти (як шахські, так і пізніше революційні), що зовнішні сили завжди намагатимуться змінити режим зсередини. В результаті з’явилася параноїдальна увага до внутрішньої безпеки. Стратегічна культура Ірану передбачає, що будь-який громадянський протест — це потенційна спецоперація Заходу.
Ісламська революція 1979 року додала релігійний та месіанський вимір до стратегічного мислення. Установка на захист пригнічених (мустазафін) у всьому світі перетворила Іран із регіонального охоронця статус-кво на ревізіоністську державу. Стратегічні рішення стали продуктом поєднання національних інтересів та релігійної догми,
де виживання ісламського ладу (незалежно від персоналій) є абсолютним пріоритетом.
Восьмирічна ірано-іракська війна стала найважливішим елементом сучасної стратегічної культури Тегерана, посиливши в еліт відчуття самотності. Іран воював проти Іраку, якого підтримували і Захід, і СРСР, і арабські країни. Це породило концепцію «стратегічної самодостатності» — переконання, що країна може покладатися лише на власні сили. Війна легітимізувала використання асиметричних методів та готовність до великих людських втрат заради ідеологічних цілей. Корпус вартових ісламської революції (КВІР) став не просто армією, а головним архітектором зовнішньої політики, що базується на ідеї «оборони за межами кордонів».
Читайте також:
Том Купер
Протести в Ірані — реальність vs пропаганда
Лектор описує ірано-іракську війну не просто як конфлікт, а як момент, коли Іран зрозумів: міжнародне право та інституції не працюють. Використання Саддамом Хусейном хімічної зброї за повної мовчанки світу стало для Ірану доказом того, що норми моралі в політиці — це ілюзія. Оскільки ніхто не продавав Ірану зброю,
вони почали створювати власну ракетну програму. Сьогоднішні дрони та ракети — це прямий наслідок дефіциту запчастин у 1980-х роках.
Цікавим також є порівняння ролі регулярної армії (Артеш) та Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Артеш успадкував структуру та традиції ще шахських часів. Це «традиційний» військовий інститут, який забезпечує легітимність держави як територіальної одиниці. Лектор зазначає, що Артеш зазвичай має менше політичного впливу, але користується високою повагою серед населення як професійна армія. КВІР — це продукт саме революції 1979 року та ірано-іракської війни. Лектор описує його як «армію в армії», яка має власні ВПС, флот і, головне, підрозділ «Кудс». На відміну від Артешу, КВІР інтегрований у політику та економіку. Це інструмент, який гарантує, що армія більше ніколи не залишиться нейтральною (як це було в 1979 році).
Лектор підкреслює, що ця двоїстість — не випадковість, а стратегічне рішення, спрямоване на захист від перевороту. Наявність двох паралельних військових структур унеможливлює успіх військового заколоту. Якщо одна частина армії повстане,
інша її придушить. Артеш стримує конвенційні загрози, тоді як КВІР веде війну в «сірій зоні» по всьому Близькому Сходу. Це дозволяє Ірану бути гнучким: офіційна держава (через Артеш) може заявляти про мирні наміри, тоді як КВІР проводить операції в Іраку, Лівані чи Сирії.
Читайте також:
Ігар Тишкевич
Очікуєте повалення Хаменеї в Ірані? Прості авіаудари США не допоможуть
Сили «Кудс» — це не просто спецназ, а військово-дипломатична організація. Лектор наголошує, що їхня робота — це «будівництво партнерств». На відміну від західних приватних військових компаній, «Кудс» будує ідеологічні та довгострокові зв’язки. Вони не просто дають зброю Хезболлі чи хуситам, вони інтегрують їх у спільну ціннісну та стратегічну рамку. Завдяки «Кудс» Іран досягає своїх цілей руками місцевих сил, що дозволяє Тегерану зберігати «правдоподібне заперечення» (plausible deniability) своєї участі.
Лектор багато уваги приділяє спадщині генерала Сулеймані. Його описують як людину яка втілювала іранську стратегічну культуру. Він міг особисто домовлятися з Путіним, Асадом та лідерами іракських ополчень.
Сулеймані навчив «Кудс» бути максимально адаптивними. Якщо треба домовлятися з сунітами проти спільного ворога (як-от ІДІЛ) — вони домовляються, попри шиїтську ідеологію. Сили «Кудс» відповідають не лише за ракети, а й за фінансову витривалість «Осі опору». Лектор пояснює, що «Кудс» контролює величезну мережу фіктивних компаній та контрабандних шляхів, що дозволяє фінансувати операції в Сирії чи Лівані навіть тоді, коли офіційний бюджет Ірану тріщить під санкціями.
Завдяки «Кудс» зовнішня політика Ірану стала «мілітаризованою». Часто іранський посол у Багдаді чи Дамаску (до 2024 року) є вихідцем із сил «Кудс». Це означає, що реальні дипломатичні рішення приймаються не в МЗС Ірану, а в штабах КВІР. Стратегія «Кудс» полягає в тому, щоб зробити своїх проксі настільки сильними, аби без них було неможливо керувати Ліваном, Іраком чи Єменом. Відповідно, сили «Кудс» — це головний засіб реалізації стратегічної глибини Ірану. Вони дозволяють Ірану бути присутнім усюди, залишаючись при цьому (формально) ніде.
Постійний тиск протягом десятиліть навчив іранські еліти виживати в умовах ізоляції,
створивши «економіку опору». Це перенеслося в стратегічну культуру як здатність використовувати економічні труднощі для консолідації суспільства навколо антизахідних наративів, а також опору на проксісили.
Історія XX століття змусила Іран переглянути свою географію. Оскільки Іран неодноразово окуповували з різних сторін, там вирішили, що оборона країни починається в Лівані, Сирії та Ємені — це і є концепція «стратегічної глибини». Створення «Осі опору» — спосіб перенести війну на чужу територію, щоб те, що сталося у 1980-х (руйнування іранських міст), ніколи не повторилося.
Також XX сторіччя примирило дві різні ідентичності, породивши синтез перської імперської спадщини та шиїтського месіанства. Перська спадщина посилює відчуття себе природним лідером регіону («ми були імперією, коли інші жили в наметах»), а шиїтський активізм через ідею боротьби праведної меншості проти несправедливої більшості (історія про імама Хусейна) дає Ірану відчуття моральної вищості у протистоянні зі США.
Важливий момент лекції: автор спростовує міф про те, що іранське керівництво — це «божевільні мулли».
Він стверджує, що історія XX століття зробила їх гіперраціональними реалістами. Кожен їхній крок — це холоднокровний розрахунок, базований на досвіді виживання в умовах майже повної світової ізоляції.
Підсумовуючи, основними рисами іранської стратегічної культури, на думку автора книги, на сьогодні є:
Стратегічне терпіння здатність грати «в довгу», чекаючи на помилки супротивника.
Асиметричність використання ракетних програм, дронів та проксіармій для нівелювання технічної переваги ворога.
Оборонний реалізм з агресивною риторикою попри гучні заяви, дії Тегерана зазвичай дуже прораховані та спрямовані на запобігання загрозам безпосередньо території Ірану.
Таким чином, історія XX століття навчила Іран бути підозрілим, самодостатнім та асиметричним гравцем на міжнародній арені. Парадоксально, але США часто ігнорують власну роль у формуванні цієї іранської стратегії. Американський тиск часто є тим самим «двигуном», який змушує Іран ставати ще більш асиметричним та винахідливим у своїх методах «сірої зони».
Оригінал
Текст опубліковано з дозволу автора
