З першим дослідницьким реактором допомогли Ірану США
Питання: який же це «екзистенційний виклик», якщо потенційна жертва сама зламала механізм, який мав унеможливити створення ядерної зброї Іраном? І в якому сенсі «залишити його режиму — означає визнати його право на ядерний шантаж у майбутньому»? Хто кого шантажував і шантажує?
Очевидно, це питання потребує розгорнутої відповіді. Почнемо з позицій сторін перед 2015 роком.
Іранці розробляли ядерну програму, що дісталася їм ще з часів шаха — США в рамках програми Атоми для миру (1957) допомогли йому з першим дослідницьким реактором, однак повноцінну програму збагачення урану Іран розвивав самостійно вже після Ісламської революції 1979 року. На початку 2000-х хитрий перський розум вигадує абсолютно блискучу комбінацію: Іран, який перебував під санкціями з 1979 року, потребував доступу до ринків та інвестицій — і тему розробки ядерної програми (Бушер, збагачення урану) вирішили використати на переговорах як козирну карту.
Іранці розробляли ядерну програму, що дісталася їм ще з часів шахаПоступово всі втягнулися в цей процес,
але сама думка про те, що ісламістський авторитарний режим матиме ядерну зброю, лякала всіх. Рада Безпеки ООН наклала на Іран безпрецедентні санкції, намагаючись призупинити цей процес, а ізраїльтяни займалися своєю улюбленою справою — вбивством інженерів-атомників.
Врешті-решт у 2014 році сторони почали закритий діалог — дещо з того, ясна річ з елементами голлівудського трешу, показано в одному із сезонів Homeland Тоді при владі в Ірані перебував президент-реформатор Хасан Рухані, а в Білому домі — Обама. Угода відбулася, всі раділи.
Чому тоді раптом Трамп у 2018 році з гуркотом її розірвав? Проста відповідь — Нетаньягу, який починаючи з 1992 року, щойно з’явившись на ізраїльській політичній арені, обрав Іран своїм «Карфагеном». Тут не треба було нічого вигадувати — обидві країни справді перебували, практично, у стані «тихої» війни, а їхні інтереси в регіоні повністю суперечили один одному. Ідея іранської атомної бомби — це ідея-фікс Бібі.
І тут ми переходимо до іранської сторони. Арабська весна 2010−2013 років відкрила для іранських амбіцій нове вікно можливостей,
а ресурси, отримані після 2015 року, — не всі, але левова частка — пішли на ракетну та дронову програми і на поширення впливу в регіоні. Цьому, як не парадоксально, сприяли й самі США: хаос в Іраку призвів до появи ІДІЛ, і американці потребували іранців для боротьби із сунітськими джихадистами. У пустелі беруть воду від того, хто її пропонує.
Упродовж 2015−2023 років Іран розширив свій вплив на весь регіон, пробивши так званий шиїтський коридор від Тегерану до Бейруту; на півдні з 2014 року підтримав рух Ансар Аллах відоміший як хусити. Все це, звісно, робилося з міркувань стратегічної оборони, яка передбачала: краще вести війни на території інших держав, ніж битися на власній. До 2018 року іранці практично взяли під контроль — повністю або частково — Ліван, Сирію, Ірак та Ємен, створюючи загрозу іншим полюсам сили в регіоні.
Далі ви знаєте. Білий дім прийняв ці аргументи до уваги — до того ж ніщо так не тішить Донні, як можливість скасувати рішення Обами чи Байдена. Потім почалося те, що почалося: 2023−2025 роки — Газа та Ліван, 2024-й — Сирія. Сталося те, чого іранські стратеги боялися найбільше: втративши лінію оборони на чужих територіях, вони отримали війну на власній.
Оригінал
Текст опубліковано з дозволу автора
