Несподіваний і досить резонансний вихід Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ) з Організації країн — експортерів нафти (The Organization of the Petroleum Exporting Countries; скорочено – OPEC, ОПЕК) особливого ажіотажу в Україні не викликав і спричинив лише деякі коментарі, що зводилися переважно до того, як це позначиться на світовому нафтовому ринку та цінах на нафту в умовах війни США з Іраном, а також після закінчення війни.
Дійсно, відносини нафтових країн Перської затоки стоять досить далеко від України та її нинішніх проблем, а вплив на нафтове питання – це справді те головне, що України в цих відносинах стосується безпосередньо. Разом з тим, «вихід Еміратів із сім'ї», та ще й раптово, без попередження, має не лише нафтові причини. Сталося це під тиском факторів, які накопичувалися давно, а затіяна Трампом війна стала каталізатором.
Вихід Еміратів з ОПЕК – це ще один фрагмент демонтажу системи глобальних відносин, стримувань і противаг, що дісталася від ХХ століття, поряд із дезінтеграцією НАТО та альянсів в Азії, причому це може бути лише початком, оскільки слідом за ОАЕ з ОПЕК та ОПЕК+ можуть вийти й інші країни.
Разом з тим, наслідки (напів)розпаду ОПЕК поки що незрозумілі у більш-менш повній мірі.
Єдине, що відразу впадає в очі, це та обставина, що Емірати, відстороняючись від «нафтових побратимів» Затоки, нібито беруть крен у бік Ізраїлю та Штатів. Такий розрахунок може виявитися згубним, якщо врахувати ту, м'яко кажучи, непостійність і необов'язковість, якими відрізняється Трамп. А що буде «після Трампа», поки що в принципі передбачити неможливо.
Разом з тим, війна з Іраном і процеси в нафтових арабських країнах Перської затоки, що раніше орієнтувалися на Москву, відкривають Україні поле для дипломатичного маневру в енергетичній, економічній та військово-технологічній сферах. Ці маневри вже йдуть, але питання в тому, чи зможе уражена корупцією та непрофесіоналізмом влада України повною мірою розпорядитися широкими можливостями, що відкриваються в регіоні, де раніше Україну не особливо помічали, але зараз звернули на неї увагу і вельми зацікавлені у співпраці з нашою країною в цілому ряді питань, насамперед в оборонних технологіях.
Трохи про місце та значення Еміратів на «нафтовій карті» планети
Втім, значення виходу Еміратів з ОПЕК, у тому числі з метою позбутися квот і збільшити видобуток нафти для світового нафтового ринку, також не можна недооцінювати.
За даними OPEC, світовий видобуток нафти у 2025 році зростав і досяг у середньому 74,85 млн барелів на добу. При цьому частка країн ОПЕК у цьому обсязі оцінюється у 36,7%.
У свою чергу, за даними Reuters, частка ОАЕ у видобутку ОПЕК у 2024 році становила близько 13,5%. Тобто ОАЕ стане найбільшим виробником нафти, який вийшов з ОПЕК після 60 років членства.
За даними Reuters, до війни США та Ізраїлю проти Ірану Емірати видобували близько 3,4 мільйона барелів на добу, або приблизно 3% світового обсягу нафти, але якщо скасувати квотні обмеження ОПЕК, ОАЕ можуть наростити видобуток до 5 млн барелів на добу.
Для довідки: видобуток ворожої Росії в рамках ОПЕК+ (розширеної ОПЕК) оцінюється в 9 млн барелів на добу.
Таким чином, невеликі за площею та населенням Емірати є великим гравцем на світовому нафтовому ринку, і, якщо вони збільшать видобуток, їхня частка і значення ще сильніше зростуть.
Щоправда, для реалізації цього потенціалу необхідне припинення війни та розблокування Ормузької протоки,
і поки що важко сказати, коли це станеться.
На даний момент лише Саудівська Аравія вибудувала альтернативний шлях експорту нафти в обхід протоки у вигляді нафтопроводу в порти Червоного моря. При цьому поки не зовсім зрозуміло, чи покриває пропускна спроможність труби та нафтоналивних портів обсяги експорту, оскільки інформація ходить суперечлива. Крім того, цей альтернативний шлях експорту перебуває в полі досяжності ракет Ірану, а також хуситів з Ємену, які вважаються союзниками режиму іранських аятол.
Є інформація про те, що з початком війни Емірати також заклопоталися побудовою альтернативного трубопровідного шляху експорту нафти через Оман на узбережжі Аравійського моря, щоб обійти протоку. При цьому незрозуміло, чому Емірати не подбали про це раніше, як Сауди, хоча обстановка в Затоці розжарювалася давно. Крім того, цей обхідний шлях, у разі його створення, також опиниться під прицілом хуситів із сусіднього з Оманом Ємену, а також Ірану, з яким, до речі, до самого початку війни Емірати підтримували ділові відносини.
Сварка в «саудівсько-еміратському сімействі»
І все ж таки, «розлучення» Еміратів з ОПЕК – це далеко не тільки про нафту, хоча і про неї також.
Більше того, це розлучення не стільки навіть з ОПЕК, скільки з Королівством Саудівська Аравія (КСА), яке є найголовнішою державою не лише в ОПЕК, а й серед країн Затоки та в арабо-мусульманському світі, принаймні у сунітській його частині.
Причинам і прихованим рушійним мотивам виходу Еміратів з нафтового картелю останніми днями було присвячено низку публікацій у медіа, які розкривають факти, раніше не особливо відомі, у тому числі й тому, що йдеться про досить далекі від України речі, не кажучи про те, що зараз у нас своїх проблем вистачає.
Але той факт, що Україна, зокрема вимушено, почала активно грати на Середньому Сході, причому підтримує контакти як із Саудією, так і з Еміратами, призводить до необхідності розбиратися в хитросплетіннях відносин між нафтовими монархіями регіону.
Зокрема, швейцарське видання Neue Zürcher Zeitung підкреслює, що мова не лише про нафту, вихід Еміратів із картелю ОПЕК свідчить про братську сварку із Саудівською Аравією, чому передував період накопичення суперечностей між Саудами та Еміратами,
причому останні ще сильніше прив'язують себе до США.
Зазначається, что цей крок Абу-Дабі (столиця однойменного емірату та всієї федерації із семи еміратів, відомої як ОАЕ), звичайно, насамперед пов'язаний із грошима: ОАЕ хочуть позбутися кайданів нафтового картелю, щоб у майбутньому видобувати до 5 млн барелів нафти на день. Але, крім цього, вихід з ОПЕК свідчить про фундаментальну геополітичну переорієнтацію Еміратів — і про зростаюче відчуження від братньої держави Саудівська Аравія. Війна з Іраном тут є не стільки причиною, скільки каталізатором.
Ще десять років тому ОАЕ та Саудівська Аравія вважалися нерозлучними державами-партнерами. Саудівський спадковий принц Мухаммед бін Салман (МБС) та Мухаммед бін Заїд (МБЗ, голова Абу-Дабі та ОАЕ) були свого роду «силовою парою» монархій Перської затоки, що набирають впливу. Разом вони намагалися стримувати вплив радикальних ісламістів та іранські ігри за владу. Пліч-о-пліч вони вступили в боротьбу проти повстанців-хуситів у Ємені, зрештою безуспішну. Нарешті, їх об'єднує мета в довгостроковій перспективі позбавити свої країни залежності від нафти та газу та диверсифікувати економіку.
Але за фасадом єдності наростала напруженість.
Так, Емірати вже багато років періодично висловлювали невдоволення квотами на видобуток ОПЕК, яку фактично очолює Саудівська Аравія. Абу-Дабі хотів максимально збільшити видобуток нафти, щоб якнайшвидше завершити епоху залежності від викопного палива і замість цього будувати перспективніші галузі економіки. Саудівці ж мають на меті утримувати ціни на нафту на високому рівні в довгостроковій перспективі. У них більше запасів, а отже, їм нікуди поспішати. Ер-Ріяду потрібні стабільні доходи, щоб фінансувати величезний державний бюджет та різні мегапроекти протягом наступних десятиліть.
У цьому сенсі дві держави є не лише партнерами, а й конкурентами у боротьбі за панування у регіоні Затоки. Саме тому Емірати вже досить рано почали робити самостійні політичні та економічні кроки. У 2020 році ОАЕ нормалізували відносини з Ізраїлем, що відкрило нові ділові можливості та перспективи співпраці у сфері безпеки. А в Ємені вони стали на бік сепаратистів на півдні, тоді як Ер-Ріяд, як і раніше, підтримував уряд в Адені.
Незадовго до Різдва 2025 року там відбулася важлива подія:
підтримувані ОАЕ сепаратисти стрімко захопили значні частини Південного Ємену. Саудівський спадковий принц не міг цього стерпіти. Спочатку він завдав ударів по постачанню зброї з ОАЕ, а потім відправив власних бійців, щоб повернути території. У січні Емірати були змушені піти на принизливий відступ.
Але не тільки в Ємені, а й у громадянській війні в Судані та в Сомалі Ер-Ріяд та Абу-Дабі перебувають по різні боки. Це лише посилило «братську сварку» між Саудами та Еміратами.
Потім наприкінці лютого почалася війна з Іраном. Раптово на держави Затоки посипалися іранські безпілотники та балістичні ракети, хоча саме такої ескалації вони до останнього намагалися уникнути. Найсильніше постраждали Емірати: за кілька тижнів Тегеран випустив по цій невеликій державі майже 3000 ракет та дронів. Усі країни Затоки були обурені атаками, але в Абу-Дабі вони викликали справжню лють.
Водночас Емірати відчули, що інші держави Затоки залишили їх самих.
«Національна оборона дуже важлива. Але ми також маємо сказати, що солідарність у регіоні Затоки залишає бажати кращого», — заявив у понеділок радник Анвар Гаргаш,
головний міжнародний радник президента Еміратів.
В Абу-Дабі не розуміють чинного з 8 квітня перемир'я між Іраном та США, яке фактично консервує енергетичну кризу. Натомість Еміратам було б краще, якби США та Ізраїль вели війну до падіння тегеранського режиму.
Так, нещодавно ОАЕ змусили Пакистан негайно повернути кредит у розмірі 3,5 мільярда доларів, очевидно, щоб покарати Ісламабад за його посередницьку роль між Іраном та Штатами. Емірати, схоже, побоюються нав'язаного миру, який зрештою посилить ненависних їм іранців. Можливо, однак, йшлося і про те, щоб знову вразлити саудівців. Ер-Ріяд лише у вересні минулого року уклав оборонну угоду з Пакистаном. У результаті саме Саудівська Аравія тепер прийшла на допомогу і позичила фінансово ослабленому Пакистану три мільярди доларів, щоб закрити дірку, що утворилася.
Виходячи тепер з ОПЕК, Емірати поглиблюють розрив із Саудівською Аравією та іншими нафтовими монархіями. Вже ходять чутки, що ОАЕ можуть вийти і з Ради співробітництва арабських держав Перської затоки. Проте такий самостійний курс несе у собі серйозні ризики,
що показує приклад Катару: у 2017 році кілька держав Затоки на чолі із Саудівською Аравією ввели проти емірату економічну блокаду, яка завершилася лише у 2021 році.
Але ОАЕ, схоже, вже знають, з ким хочуть об'єднувати зусилля у майбутньому. Роль США на Близькому Сході стала важливішою, і ця роль полягає у системі оборони, у політичній підтримці, в економічній та фінансовій участі.
Дональд Трамп також уже давно випускає отруйні стріли на адресу ОПЕК. В Абу-Дабі, очевидно, сподіваються, що він віддячить їм за ослаблення нафтового картелю.
Сауди та Емірати розходятьсяЗ тим, що причиною розриву Еміратів з ОПЕК була не тільки нафта, а й давні розбіжності з Саудами, що поглиблюються, з цілої низки основоположних питань, погоджується агентство Bloomberg, продовжуючи і доповнюючи тему.
Зазначається, що цей крок є наслідком неухильного загострення напруженості між ОАЕ та Саудівською Аравією, домінуючим членом ОПЕК. Хоча ці сусіди по Перській затоці багато в чому є природними союзниками, вони також мають історію розбіжностей і втягнуті у дедалі відкритішу конкуренцію за регіональний вплив.
Саудівська Аравія вважає себе лідером арабського та мусульманського світу. Але зростаюча економічна міць ОАЕ підштовхнула лідерів федерації еміратів до проведення незалежнішої зовнішньої політики. Війна США та Ізраїлю проти Ірану виявила розбіжності у питанні про те, як найкраще стримувати їхнього спільного противника та його регіональних ставлеників.
Саудівська Аравія та ОАЕ зазвичай сходилися в думках щодо основних рішень в ОПЕК, хоча іноді й розходилися в думках щодо квот на видобуток. Такі розбіжності одного разу довели ОАЕ до межі виходу з ОПЕК, але цього так і не сталося. Останнім часом ОАЕ прагнуть інвестувати у нові потужності з видобутку нафти, тоді як Саудівська Аравія чинить тиск на групу з метою обмеження пропозиції.
Міністр енергетики ОАЕ Сухаїл Аль Мазруї заявив в інтерв'ю 28 квітня, що потрясіння, викликані війною з Іраном, створили сприятливу ситуацію для виходу з ОПЕК. За його словами, дефіцит, викликаний конфліктом, вимагатиме гнучкості у реагуванні на ринкові потреби без обмежень, що накладаються колективним процесом прийняття рішень у рамках усієї групи.
Уряд ОАЕ забезпечив можливості для збільшення видобутку на тлі того, що світу знадобиться набагато більше нафти для відновлення балансу ринку після відкриття Ормузької протоки. Тому Емірати більше не мають наміру скорочувати поставки додаткових барелів лише для того, щоб догодити іншим членам ОПЕК.
Між двома найбільшими економіками арабського світу існує безліч взаємозв'язків. Обидві країни очолюють могутні династичні правителі, які використовують величезні доходи від нафти для зміцнення своєї влади всередині країни та поширення впливу за кордоном. Обидві країни є ключовими союзниками США та укладають угоди з Вашингтоном, щоб заручитися підтримкою Трампа.
Вони також, як правило, сходилися в думках щодо регіональної політики. Загалом вони виступали проти повстань «арабської весни», які повалили лідерів Єгипту та Тунісу на початку 2010-х років, розглядаючи ці повстання як передвісник хаосу та міжконфесійної ворожнечі. Обидві країни вкладали гроші та зброю в Ємен для протидії повстанському руху хуситів, який підтримується Іраном та контролює значну частину цієї злиденної країни.
Проте останнім часом Саудівська Аравія почала відчувати невдоволення участю ОАЕ у конфліктах у Ємені та інших зонах конфлікту. Загалом Ер-Ріяд звинувачує Абу-Дабі у підтримці сепаратистських угруповань, тоді як останній стурбований підтримкою ісламістів з боку свого суперника. Їхні інтереси в Ємені нещодавно розійшлися настільки, що вони стали підтримувати протиборчі фракції. Напруженість загострилася у грудні, коли Саудівська Аравія заявила, що її винищувачі завдали удару по вантажу зброї, що постачається в Ємен з ОАЕ.
Вони також розділилися в думках щодо Судану, де у 2023 році вибухнула жорстока громадянська війна. Уряд Судану звинуватив ОАЕ у тому, що вони стали на бік руху Сил швидкого реагування у його конфлікті із суданською армією, яку підтримують Саудівська Аравія та Єгипет. Уряд ОАЕ заявив, що не підтримує жодну зі сторін конфлікту.
Останнім часом саудівці чинять тиск на уряд Сомалі з метою розірвати зв'язки з ОАЕ, які уклали угоди у сфері безпеки, оборони та торгівлі з урядом Могадішо та іншими фракціями у цій роздертій війною країні.
З цього випливає,
зазначимо від себе, що в Сомалі Емірати начебто «грають за обидві команди», звісно, якщо це відповідає дійсності, і не зовсім зрозуміло, навіщо це їм потрібно.
Політика Саудівської Аравії та ОАЕ щодо Ірану суттєво відрізняється.
Хоча уряди обох країн розглядають Іран та його маріонеткові ополчення на Близькому Сході як головну загрозу своїй безпеці, ОАЕ завжди прагнули підтримувати робочі відносини з Іраном, частково тому, що емірат Дубай протягом багатьох років був центром міжнародних інвестицій та торгівлі з цією країною в умовах західних санкцій. Коли Саудівська Аравія розірвала дипломатичні відносини з Іраном у 2016 році після того, як протестувальники вдерлися до саудівських дипломатичних представництв, ОАЕ замінили свого посла в Тегерані тимчасовим повіреним у справах.
Після того як США та Ізраїль почали атакувати Іран наприкінці лютого, між двома сусідніми країнами виникли розбіжності щодо того, як найкраще реагувати на обстріли їхньої території іранськими ракетами та безпілотниками.
Уряд ОАЕ, прагнучи захистити свої позиції як глобального торгового, туристичного та фінансового центру,
розглядав можливість приєднатися до атак на Іран і домагався схвалення Організації Об'єднаних Націй на насильницьке відкриття Ормузької протоки — найважливішого водного шляху для постачання нафти та природного газу.
Саудівська Аравія не підтримала ці зусилля. Навпаки, Ер-Ріяд надав всебічну підтримку дипломатичним переговорам та закулісним посередницьким каналам для врегулювання конфлікту.
Між ОАЕ та Саудівською Аравією має місце серйозна економічна конкуренція.
Обидві країни зробили кроки щодо зниження залежності від експорту нафти шляхом розвитку нових галузей економіки, здатних забезпечити кваліфікованими робочими місцями громадян, які мають недостатню зайнятість.
ОАЕ просунулися найдалі у переході від нафтової залежності. Емірати Дубай та Абу-Дабі протягом багатьох років є провідними центрами фінансових послуг та управління активами на Близькому Сході завдяки спрощенню візових правил для кваліфікованих іноземних працівників та сприятливому податковому режиму. Дубай особливо привабливий для експатріантів завдяки свободі віросповідання та соціальним нормам,
які тут лояльніші порівняно з іншими країнами Перської затоки. Абу-Дабі пишається своїм Будинком Авраамічної сім'ї — центром, що об'єднує мечеть, церкву та синагогу, що є рідкісним поєднанням у регіоні.
Прагнучи повторити успіх Абу-Дабі та Дубая, Саудівська Аравія намагається переманити банки Уолл-стріт та інші фінансові фірми до Ер-Ріяда, щоб вони перенесли свої регіональні штаб-квартири. Королівство, яке з моменту свого заснування сповідувало сувору ваххабітську гілку ісламу і де знаходиться найсвятіше місце цієї релігії в Мекці, послаблює деякі зі своїх консервативних соціальних норм, дозволяючи жінкам виходити на роботу та водити машину. Нове управління розваг організовує музичні концерти та спортивні заходи — види діяльності, які ще десять років тому були немислимі. Уряд скасував так звану поліцію моралі та пом'якшив правила щодо одягу на публіці.
Таким чином, економічна конкуренція двох країн дала плоди у вигляді європеїзації та взагалі вестернізації суспільного життя, послаблення та усунення релігійних обмежень, секуляризації держави та суспільства.
Погляд з УкраїниЦікавий коментар дає у соцмережі вітчизняний фахівець з арабо-мусульманських країн Ігор Семиволос:
«Вихід ОАЕ з ОПЕК має набагато ширший геополітичний контекст, що виходить за межі нафтових котирувань, тому цю подію слід оцінити комплексно.
ОАЕ офіційно оголосили, що з 1 травня вони виходять з ОПЕК. Це рішення, швидше за все, незворотне, адже воно відповідає інституційній логіці довгострокової стратегічної та економічної «Візії 2030» та цілям компанії ADNOC (національна нафтова компанія ОАЕ) досягти видобутку в 5 млн барелів на добу до 2027 року. Цей курс не залежить від однієї людини, а є практично консенсусним у рамках федерації семи еміратів.
Це рішення також пов'язується із хронічною напругою у відносинах із Саудівською Аравією. Роками ОАЕ вважали свої квоти несправедливими — вони значно наростили виробничу потужність (до 4,85 млн барелів на добу), але ОПЕК дозволяла їм качати набагато менше. Уявіть, що ви маєте завод на повну потужність, але вам дозволяють використовувати лише 70% – і платити за це обмеження репутаційними поступками.
Є ще один парадокс,
що посилює логіку виходу: Іран — член тієї ж ОПЕК — своїми атаками фактично зруйнував видобуток ОАЕ на 44%. Організація, всередині якої один член бомбить іншого, вже не є картелем — це фікція солідарності.
Які наслідки це матиме для ОПЕК та ОПЕК+?
Саудівська Аравія поки мовчить, але для Ер-Ріяда це відчутний удар. ОАЕ були не просто союзником, а єдиним після КСА членом картелю з реальним резервним потенціалом. Раніше ці дві країни разом тримали «нафтовий щит» у 4 млн барелів на добу, що дозволяло стабілізувати ринок. Тепер цей інструмент розколовся: Саудівська Аравія залишилася віч-на-віч із тягарем цінової стабільності, а світовий ринок втратив свій ключовий запобіжник.
Для Ер-Ріяда це ще й особистий удар. ОАЕ не консультувалися з КСА перед виходом, що саме собою є дипломатичною образою. На тлі конфліктів навколо Ємену та Сомаліленду відносини між МБС та МБЗ зараз є найхолоднішими за всі роки.
Незважаючи на образу, Саудівська Аравія позбавлена можливості для маневру: будь-яка агресивна відплата лише прискорить остаточний розпад картелю. Абу-Дабі обрав ідеальний момент — на тлі війни в Затоці та закриття Ормузької протоки,
що й так тимчасово обвалило їх видобуток на 44%, цей вихід виглядає менш драматично. Проте, як тільки протока відкриється, ОАЕ почнуть нарощувати видобуток уже без обмежень. Це створює небезпечний прецедент: на вихід вже заглядаються Казахстан, Нігерія та Венесуела. Особливо Казахстан, який і так хронічно ігнорує квоти. Для Кремля цей парад суверенітетів катастрофічний — із розпадом ОПЕК+ Москва втрачає свій останній важіль впливу на світовий нафтовий ринок.
Є ще один недооцінений вимір — китайський. Китай є найбільшим покупцем нафти у регіоні. Вільний від квот видобуток ОАЕ означає пряму конкуренцію з російською нафтою саме на китайському ринку, де Москва і так продає сировину зі знижкою. Більше еміратської нафти в Азії означає менше місця для російського нафтового демпінгу.
Чи вплине це якось на Україну? Потенційно так — після завершення війни в Затоці та відкриття Ормузької протоки. Вихід ОАЕ з ОПЕК не змінює нічого безпосередньо на фронті. Але як частина ширшої картини він може знизити ціни на нафту і зменшити російські ресурси в середньостроковій перспективі.
Головна цінність цієї події для України — не в самому факті виходу ОАЕ, а в тому, що він запускає ланцюгову реакцію, зупинити яку КСА вже не в змозі».
Кілька думок на завершенняНа завершення все ж таки зазначимо, що поки триває блокада Ормузької протоки, міркування про наслідки виходу Еміратів з ОПЕК для нафтового ринку та цін на ньому мають швидше умоглядний характер.
Тільки конкретна ситуація, яка складеться у Затоці та у світі, дозволить говорити про ці наслідки предметно.
До речі, вихід ОАЕ з ОПЕК поки що ніяк не вплинув на цінову кон'юнктуру, оскільки зараз існують значно потужніші чинники впливу.
Очевидно, що блокада протоки, глухий кут у переговорах Ірану та США, чутки про можливість чи неможливість подальшої ескалації війни в Затоці впливають на ринок та ціни у багато разів сильніше, ніж рішення ОАЕ.
Більше того, вплив цього рішення в довгостроковому плані безпосередньо залежатиме від того, чим закінчиться ця війна. Якщо Штати «зіллються», не досягнувши суттєвих поступок з боку Тегерана, то геополітична ситуація в усьому регіоні Перської затоки кардинально зміниться,
і ті країни, які продовжать рухатися у фарватері політики США, можуть серйозно постраждати. Це може призвести до повернення ОАЕ до ОПЕК. Можливе виникнення інших форматів регулювання цін на нафту, які виникнуть між нафтовиробниками у майбутньому.
За інших варіантів закінчення війни наслідки можуть бути іншими.
При цьому викликає величезний скепсис той факт, що Емірати беруть надто великий крен у бік США в той час, коли дедалі більше країн у різних частинах світу переконуються у ненадійності, навіть несерйозності нинішнього Вашингтона як партнера.
Але вельми показовим є сам (напів)розпад ОПЕК як одного із символів та міжнародних механізмів ХХ століття, який поряд з ООН, НАТО, іншими альянсами та організаціями переживає зараз не найкращі часи, коли дедалі більше питань викликає сам факт їхнього існування.
Складається враження, що відцентрові процеси в ОПЕК є лише частиною можливого загального процесу зміни глобального устрою, що залишився з ХХ століття.
