Але, дивлячись на сучасний світ, цей контраст можна також застосувати до двох постатей, що мають надзвичайне глобальне значення, обох американців: Дональда Трампа та Папи Лева. Саме це зробив Джованні Орсіна, авторитетний вчений у галузі сучасної історії та політики, директор кафедри політичних наук Університету LUISS у Римі, у есе, опублікованому 17 серпня у Франції в журналі «Le Grand Continent» та в Італії в газеті «Il Foglio».
У Церкві «Magnifica humanitas» викликала майже виключно схвалення. Критичні голоси були дуже рідкісними, навіть щодо більш суперечливих моментів проповіді Лева про мир і війну, на які наприкінці травня звернув увагу «Settimo Cielo».
Але саме з цієї причини есе Орсіни викликає неабиякий інтерес. Адже воно заповнює прогалину в рефлексії та дискусії щодо ролі, яку Лев також відіграє в політичній історії нашого часу — від культурного розколу 1960-х років до сьогодення, з поразкою ліберальної революції (у якій християнські демократи відіграли ключову роль у Європі) та настанням тієї «контрреволюції», якою є популізм, з «політикою без моралі» американського президента з одного боку та «моральністю без політики» Папи з іншого.
Те, що Орсіна наскрізь критикує Трампа, не є дивним. Натомість, зазначає він, серйозною проблемою є широка підтримка, яка двічі привела Трампа до Білого дому та винагороджує мільйонами голосів популістські сили в Європі — тих, «хто найбільше на нього схожий».
Натомість більш ретельним є аналіз Орсіни думок папи Лева, викладених у «Magnifica humanitas». Папа, пише він, справедливо ставиться скептично до тверджень про спасительну силу технологій, але коли він говорить про політику, «ця його розсудливість зникає». Він покладає на політику безмежне завдання — «орієнтувати економіку та технології на спільне благо» — але за умови, що вона не буде бруднити собі руки владою, застосуванням сили, «яка в енцикліці з’являється майже виключно в патологічних формах».
Орсіна пише: «Єдина влада, яку Лев визнає доброю, зрештою, здається, є тією, що перестала бути такою: це влада Божа, яка «повністю виявляється у слабкості» (2 Кор. 12:9). П’ятий розділ «Magnifica humanitas» присвячує цілий підрозділ інструментам, за допомогою яких можна будувати «цивілізацію любові», але ми не знаходимо там жодного важеля,
здатного примушувати, жодного механізму, за допомогою якого можна було б змусити неохочого учасника. Ми знаходимо моральні настрої, словесні акти, духовні практики, «відповідальне планування», «оцінку людського та соціального впливу», «інклюзію». Дуже амбітні цілі, але неефективні інструменти».
Саме ця суперечність, на думку Орсіни, прирікає енцикліку Лева на роззброєну утопію, нездатну скеровувати конкретні дії.
«Окрім влади, — продовжує Орсіна, — енцикліка також розколює реалізм. З одного боку, вона засуджує як «уявний політичний реалізм» ставлення тих, хто враховує війну, силу та трагічний вимір людського буття, і вказує на це як на капітуляцію, майже моральну провину. З іншого боку, вона закликає до «здорового реалізму», який не повинен зводити політику до моралі, а виходити з інтересів чи співвідношення сил, щоб розрахувати, чого можна досягти. Проте, коли йдеться про засоби, розрахунок завжди зупиняється за крок до примусу: надійні інституції, перевірені гарантії, терплячі переговори і, зрештою, не капітуляція перед злом, а надія. Коротко кажучи, щоб бути добрим,
реалізм теж повинен спочатку зректися самого себе».
У викладі Папи навіть біблійний образ відбудови стін Єрусалима страждає від цього упущення щодо застосування сили. Орсіна пише: «В історичній реальності тексту Неємія є військовим намісником, що діє від імені Перської імперії. Він не лише дбає про оборону від зовнішніх ворогів, командуючи будівельниками, які «однією рукою працювали, а іншою тримали зброю» (Неем. 4:11), але й непохитно наводить порядок всередині. У останньому розділі книги спільне керівництво поступається місцем примусу: „Я дорікав їм, проклинав їх, деяких бив, виривав їм волосся“ (Неем. 13:25). Оминаючи тему меча та імперської суворості, енцикліка ідеалізує політичний реалізм Неємії у маніфесті чистої міжособистісної екології та братської співпраці».
Орсіна зазначає, що його критика енцикліки «Magnifica humanitas!» не має на меті дати папі урок теології. Для нього, як для історика та політолога, важливо «підкреслити, наскільки глибоко ця енцикліка співзвучна з цивілізацією антиполітики та антивлади, яка сформувалася протягом останніх п’ятдесяти років і сьогодні переживає кризу».
Орсіна присвятив більшу частину своїх досліджень політичній історії Заходу та Європи, починаючи з 1960-х років, зокрема у своїй книзі «Контрреволюція: політична історія нашого часу», опублікованій цього року, а також у значній частині свого есе в журналі «Le Grand Continent». Там він реконструює, чому Європа зараз опинилася в розриві між універсалістською етикою, яка її сформувала, та наполегливим поверненням партикуляризмів. Іншими словами: «між мораллю без політики, до якої вона звикла, та політикою без моралі, яку впроваджують так звані популістські сили — Трамп та йому подібні — по обидва боки Атлантики».
Не дивно, що критика Орсіною бачення Папи Лева викликала великий інтерес у політологів, особливо тих, хто має католицьке походження. Перша реакція на його есе, про яке йдеться тут, надійшла від Флавіо Феліче, професора історії політичних вчень Папського Латеранського університету, у коментарі в газеті «Il Foglio» від 22 серпня.
Феліче заперечує, що домінуюча у папі Леві політологічна категорія «не є ідеалом досконалого миру, а августиніанською “tranquillitas ordinis”:
динамічною й крихкою рівновагою, яка ніколи не є абсолютною, завжди переплітається з конфліктом і повністю втілюється лише в небесному Єрусалимі».
На підтвердження цього він цитує параграф 218 енцикліки «Magnifica humanitas», де сказано, що справжній реалізм «не зводить політику до моралі; він також не піддається насильству. Натомість він шукає реальні шляхи, щоб мир став чимось більшим, ніж просто слово, через надійні інституції, перевірені гарантії, терплячі переговори, запобігання конфліктам та захист цивільного населення».
Але й тут знову немає жодної згадки про застосування сили, коли це необхідно, за винятком розмитої згадки про «запобігання конфліктам». Це підтверджує, наскільки «мораль без політики» Папи Лева переплітається з необхідністю «підтвердити, що теорія «справедливої війни» […] на сьогодні є застарілою», що він також чітко стверджував у «Magnifica humanitas».
Підкреслюючи 30 травня цього року суперечності цієї заявленої «застарілості» доктрини «справедливої» війни, видання «Settimo Cielo» процитувало розлогу та добре документовану статтю в журналі «Il Regno»,
написану Лукою Діоталлєві, професором соціології в Університеті «Рома Тре» та на Теологічному факультеті Північної Італії, який дуже критично ставиться до «пацифістського утопізму», що поширюється в Церкві.
Що ж, у наступному номері того самого журналу Діоталлєві отримав відповідь від професора Даніеле Меноцці, викладача сучасної історії у Вищій нормальній школі в Пізі та автора важливих есеїв з питань миру та війни в Католицькій Церкві.
На думку Меноцці, у Церкві поширюється не «пацифістський утопізм», а, навпаки, «мілітаристська ідеологія», якій слід протистояти за допомогою «педагогіки ненасильства», спрямованої на те, щоб навчити спільноту вірних «роззброювати агресора, не вдаючись до руйнівної сили зброї», у відповідності до того, що проповідував Папа Лев — та його попередник Франциск — не лише в «Magnifica humanitas», а й у незліченних закликах проти всіх воєн та зброї.
Мир, проповідуваний Папою Левом, може бути «роззброєним і роззброюючим». Але тим часом він розпалив жваву боротьбу ідей.
Переклад українською Інформаційно-аналітичного центру "Симпосіон"
