Тривала нестабільність у Перській затоці дедалі більше працює на користь Сполучених Штатів, зокрема їхнього енергетичного сектору.
На цьому наголошує професор державної політики Університету Хамада бін Халіфи Султан Баракат у статті для Al Jazeera.
За його оцінкою, нинішній статус-кво навколо Ірану — ситуація «ні війни, ні миру» — може бути вигіднішим для США, ніж повномасштабна війна або стійке дипломатичне врегулювання.
Автор звертає увагу на зміни на світовому енергетичному ринку. На тлі перебоїв із постачанням енергоносіїв із країн Перської затоки американські нафта та скраплений природний газ отримують додаткові можливості для виходу на європейські ринки.
Зокрема, QatarEnergy продовжила режим форс-мажору щодо постачання скрапленого природного газу одному з найбільших європейських клієнтів — італійській Edison. Через перебої частину катарських поставок доводиться замінювати, зокрема американським газом.
Баракат також називає американську енергетичну компанію Chevron одним із ключових елементів цієї ситуації. Компанія має значні активи у видобутку нафти й газу у США,
володіє частками у великих газових родовищах Ізраїлю та має можливості для розширення діяльності у Венесуелі.
Окрему роль у ситуації автор відводить Ізраїлю. За його словами, прагнення Тель-Авіва зберігати тиск на Іран збігається з американськими енергетичними інтересами, оскільки тривала напруженість підвищує ризики для постачання нафти та газу з Перської затоки.
Водночас автор зауважує, що для США надто високі ціни на нафту також невигідні. Американським виробникам потрібен рівень цін, який водночас дозволяє стримувати інфляцію та зберігати економічну доцільність видобутку сланцевої нафти.
На думку Бараката, саме тому сценарій «без війни — без миру» може виявлятися для Вашингтона найбільш зручним: масштабна війна здатна спричинити різкий стрибок цін і загрожувати регіональній інфраструктурі, тоді як повноцінне врегулювання може відновити стабільність постачань із Перської затоки та зменшити попит на американські енергоносії.
Ключовою вразливістю регіону автор називає Ормузьку протоку — один із головних світових маршрутів транспортування нафти та газу. Лише частину поставок можна перенаправити в обхід протоки трубопроводами Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів.
У результаті, стверджує Баракат, головна довгострокова загроза для енергетичного впливу країн Перської затоки полягає не у виснаженні їхніх запасів, а в тому, що світові споживачі можуть поступово навчитися обходитися без них.
«Колись сила США частково спиралася на захист потоків енергоносіїв у Перській затоці. Зараз вона дедалі більше спирається на їх заміну», — підсумовує автор.
