Майкл Бініон журналіст, дописувач The Times
Колись усемогутня Англіканська церква, що відокремилася від влади Папи Римського у XVI столітті, володіє величезною кількістю історичних церков і соборів по всій Британії. Її очолює архієпископ Кентерберійський, який протягом багатьох років був важливим духовним лідером британської церкви, а також керує англіканськими церквами у всьому світі, зокрема великими в Нігерії й інших країнах Африки. Проте Англіканська церква зараз стала тінню колишньої себе. У селах по всій країні бажаючих ходити в церкву так мало, що одному священнику іноді доводиться опікуватися 16-ма церквами в різних парафіях. У нього майже не лишається часу на зустрічі з вірянами, весілля й похорони, відвідування хворих або парафіяльні справи. Водночас дедалі гостріше відчувається брак священників. Зараз мало хто вступає у семінарії й приймає сан. Деякі невеликі церкви роками стоять без священника, і чимало цих приміщень продали й перетворили на приватні помешкання.
Криза в Англіканській церкві наростає вже деякий час. Запеклі політичні суперечки призвели до розколу серед духовенства.
Перша з них стосувалася висвячення жінок, а особливо того, чи можуть жінки ставати єпископами.
Зараз більшість англіканських церков визнають жінок-священників, але значна меншість не погоджується з цим, і чимало священників прийняли римо-католицизм 30 років тому. Це питання знову постало минулого року, коли жінку, даму Сару Муллалі, вперше призначили на посаду архієпископа Кентерберійського. Цей крок обурив багато консервативних англіканських церков в Африці й Азії, і постала реальна загроза, що вони тепер не визнаватимуть її авторитету й відокремляться, утворивши незалежні церкви.
Друге питання, яке спричинило глибокий розкол: чи повинна церква визнавати одностатеві шлюби.
Зараз вони є законними у Великій Британії, і багато активістів-геїв тиснуть на церкву, щоб вона дозволяла проводити весілля у храмах або принаймні благословляла одностатеві пари. Але гомосексуальність здавна являє собою дуже суперечливу тему, і хоча церква вже майже 20 років намагається визначитися зі своєю позицією, між консервативним і ліберальним духовенством досі панує глибокий розкол і бракує згоди.
Точаться гострі суперечки й щодо розмаїття і расових питань. Деякі церкви для темношкірих, особливо в Лондоні, де мешкає багато мігрантів із Вест-Індії, процвітають. Але за межами міст чорношкірих священників майже немає, й усталені церкви зазнають сильного тиску щодо необхідності спокутувати провину у рабстві 200-річної давнини. Церква запропонувала виплатити чорношкірим громадам велику компенсацію у якості «репарацій» за рабство. Уже було витрачено 1,5 млн. фунтів стерлінгів на дослідження й інші потреби для запуску цих проєктів. Однак сільські парафії обурюються. Заявляють, що їм катастрофічно бракує коштів на утримання своїх церков, і виступають проти будь-яких виплат людям, які ніколи не були жертвами рабства. Новий архієпископ обіцяє не брати грошей із фондів місцевих церков. Проте багато літніх вірян мають сумніви і вважають, що «прогресивні» аргументи підривають авторитет церкви, особливо в умовах, коли демонтуються пам’ятники духовенства й видатних осіб, пов’язаних із рабством.
Ці аргументи послаблюють авторитет Церкви у той час, коли дедалі більше молодих людей називають себе атеїстами.
Навіть серед людей старшого віку християнство втрачає популярність. Із 2017 року щотижневе відвідування церкви серед осіб старших 70 років скоротилося вдвічі, і зараз лише 9 % з них ходять на недільні служби. Більшість британців виховувалися як християни і досі прихильні до історичних церковних споруд. Деякі священники активно займаються соціальними справами, працюючи з наркозалежним, бездомним і бідним населенням. Церкви намагаються підлаштуватися, перетворюючись на соціальні центри, де проводяться нерелігійні вистави, концерти і місцеві зібрання. Дехто хоче переобладнати церкви у паби, де можна було б влаштовувати вечірки для молоді, або в установи для надання державних послуг, як-от пошта.
Окрім того, різко контрастують усталені церкви і маргінальні релігійні громади, на кшталт мормонів чи «Свідків Єгови», які ведуть активну діяльність і мають відданих послідовників. Деякі значно відійшли від традиційного християнства і більше нагадують секти. Опитування показали, що хоча багато молодих людей не вірять у Бога, дедалі більше молоді цікавиться іншими релігійними рухами,
зокрема пов’язаними з природою або неконвенційними віруваннями.
Тим часом тривожною тенденцією є натомість активне поширення ісламу у Британії, де зараз мешкає близько трьох мільйонів мусульман. Нечисленні екстремісти призвели до глибокого розколу цих вірян з іншими британцями, які асоціюють іслам із тероризмом і ворожістю до всіх британських і християнських цінностей. Також люди обурюються, що ісламістські угруповання намагаються нав’язати екстремістську програму школам і громадам із мусульманським населенням.
Деякі праві політичні угруповання заявляють, що хочуть зупинити будівництво мечетей, вигнати мусульман із країни і відстояти «християнські цінності». Це небезпечна тенденція, яка налаштовує частину правих проти всіх мусульман.
Англіканська церква, так само як Римо-католицька, зіткнулася з проблемою сексуального насильства над дітьми й підлітками з боку духовенства. Ця проблема шокувала країну, особливо випадки, коли священників-насильників не здавали в поліцію або не усували з посад. Це питання стало настільки чутливим і політично вибуховим, що колишній архієпископ Кентерберійський Джастін Велбі був змушений піти у відставку,
оскільки не доклав достатніх зусиль, щоб повідомити поліцію про священника, який, зловживаючи владою, бив юнаків, що відвідували молодіжні групи. Це був перший випадок, коли архієпископ пішов у відставку, і особливо прикро, що саме він проводив похорон королеви Єлизавети і коронацію короля Чарльза. Церква пообіцяла суворо запобігати будь-яким зловживанням. Але шкоди репутації вже завдано.
Деякі християнські організації заявили, що серед молоді спостерігається відродження віри, але ці заяви були спростовані розслідуванням, яке засвідчило їхню ненадійну вибірку. Проте такі заяви викликали у Великій Британії широку дискусію про те, чи можна й досі називати країну християнською. Також зберігається значний інтерес до майбутнього релігії за доби матеріалізму, а також до того, чи моральні цінності й надалі базуватимуться на християнському вченні. Подібно до більшості країн Заходу, Велика Британія нині має повністю світське суспільство. Проте християнство досі домінує в її святах, церемоніях і ритуалах. Різдво й Великдень залишаються важливими святами, навіть якщо зараз мають переважно комерційний характер. Парламент досі розпочинає кожну сесію в Палаті громад щоденними молитвами. А більшість людей у судах складають присягу на Біблії.
Однак розбіжності між християнськими конфесіями не зникли. Вони й досі впливають на політику в Північній Ірландії: протестанти підтримують союз із Великою Британією, а римо-католики прагнуть об’єднання з Ірландською Республікою. Дивлячись на численні закинуті або занедбані церковні споруди, люди знову й знову закликають державу виділити кошти на реконструкцію і забезпечити захист пам’яток. Проте багато хто сумнівається, що Англіканська церква залишатиметься державною. Король Чарльз — ревний християнин. А от про його сина і спадкоємця принца Вільяма цього не можна сказати. Майбутнє Церкви — дуже невизначене.
