22 вересня 2015 року бойова машина піхоти, якою я керував, підірвалася на протитанковій міні. Дивно було в одинадцяту річницю свого поранення стояти серед руїн далеко від дому — у країні, яка теж постраждала від російських мін і снарядів.
Ми прибули до Сирії з офіційним візитом у складі української делегації й обговорювали з місцевими колегами, як повернути життя на зруйновані війною території. Я гостро відчував зв’язок між тим, що пережив удома, і тим, що бачив тут. Наслідки ударів російських військ і сил Асада по цивільній інфраструктурі давно задокументовані. Та бачити все це на власні очі й працювати серед понівечених будівель — зовсім інший досвід.
За два дні до того, у неділю, 20 вересня, ми підписали в Дамаску міжурядову угоду про співпрацю у сфері протимінної діяльності. Далі вирушили до Ідліба й Алеппо, де зустрічалися з місцевими групами реагування, відвідували зруйновані квартали та випробовували українські технології.
Два дні роботи на місцях — небагато, і я не претендую на повне розуміння ситуації в усій країні. Та побаченого вистачило, щоб усю довгу дорогу додому розмірковувати над питаннями,
з якими ми вже стикалися в Україні.
У колонці, яку я написав у березні після першого візиту, я писав, що Україна може допомогти сирійцям вибудувати систему протимінної діяльності, поділившись власними рішеннями та досвідом помилок. Цього разу мене більше непокоїв розрив між тим, що говорять про створення таких систем, чого від них очікують і що роблять на практиці.
Почнімо з основ
В Алеппо ми відвідали зруйнований район, де люди вже розчищали територію й намагалися відбудувати те, що ще можна врятувати.
Сирійський уряд прагне повернути людей із наметів до будинків. Стоячи серед уламків бетону, металу, цегли та побутового сміття, я згадував, про що зазвичай говорю на зустрічах: як ми вибудовуємо систему протимінної діяльності, які підходи застосовуємо й на який досвід спираємося.
Але тут мені було важко зрозуміти, як усе, про що ми говоримо, допоможе розчистити ці території в прийнятні строки й з тими ресурсами, які реально можна залучити.
В Україні я бачу, наскільки дорогим і повільним може бути гуманітарне розмінування навіть за значно сприятливіших умов. Тут масштаби руйнувань і стан територій створюють додаткові труднощі,
тож звичні підходи, ймовірно, потребуватимуть ще більше коштів і часу. Можливо, я помиляюся в цій оцінці. Та саме український досвід змушує мене замислитися: чи достатньо послідовно дотримуватися стандартів, щоб досягти результату в розумні строки?
Насамперед я подумав про значно ширше використання дистанційно керованої техніки. Механізовані методи вже передбачені міжнародними стандартами. Однак чи всі вимоги до виконання робіт досі виправдані з огляду на сучасні технології? Наскільки використання роботизованої техніки дозволяє змінити порядок виконання робіт? Ми маємо підтвердити, що роботи проводяться безпечно, а після їх завершення територією можна буде безпечно користуватися.
Водночас, якщо з’являється інший спосіб досягти такого результату, слід перевірити, чи справді ця вимога досі потрібна. Це стосується як процедур операторів протимінної діяльності, так і самих стандартів. Багаторічний досвід їх застосування не означає, що вони не підлягають перегляду чи сумніву.
Найбільше мене непокоїть те, що ми можемо погодити всі правильні формулювання, вибудувати довкола них систему,
але так і не з’ясувати, чи забезпечить вона результат, заради якого її створюють. Якщо розмінування потребує коштів, які неможливо зібрати, і стільки часу, що люди не знають, коли зможуть повернутися додому, постає питання: наскільки такий підхід корисний на практиці?
Хто відповідає?
Звідси постає ще одне питання: наскільки сама країна може впливати на вибір підходів і планування робіт.
Сирійські колеги розширюють групи реагування, шукають техніку й намагаються налагодити повноцінну координацію протимінної діяльності через національний центр. Водночас розгортаються міжнародні програми, кожна зі своїм бюджетом, процедурами та пріоритетами. За отриманою нами інформацією, роботи погоджують з урядом і виконують на його запити. Проте наразі оператори, схоже, здебільшого домовляються між собою, хто й де працюватиме. Вплив національного центру на ці рішення поки обмежений.
Я розумію, чому організації так діють: роботу потрібно продовжувати, дублювання зусиль — уникати, а державній установі потрібен час, щоб налагодити свою роботу.
Але як із таких домовленостей постане система,
яку координуватиме сама країна?
Сирійці намагаються брати на себе більше відповідальності. Чи допомагають партнери їм поступово здобувати відповідний вплив на рішення? Якщо ми чекаємо, доки центр буде готовий до цієї ролі, а тим часом і далі самі координуємо основні роботи, то як він має набути необхідного досвіду й можливостей?
Щоб підтримати національну установу, партнерам теж потрібно змінювати свою роботу: залучати місцеву команду до планування, поки рішення ще можна змінити, пояснювати обмеження власних програм і разом шукати способи узгодити їх із потребами країни. Іноді це буде важче, ніж домовитися між кількома досвідченими міжнародними організаціями.
Та навчитися координувати цілу сферу важко, якщо твоя роль зводиться переважно до погодження планів, які склали інші. Навчання й консультації потрібні, але вони не замінять безпосередньої участі в ухваленні рішень.
Те саме стосується окремих домовленостей із фермерами, представниками енергетики та іншими державними органами. Усі вони мають нагальні потреби, і їм необхідно допомагати. Важливо, однак, розуміти,
як ці домовленості вписуються в загальний план і яку роль у цьому процесі відіграє установа, яку зараз розбудовують.
Я не очікую, що сирійський центр визначатиме, куди направляти кожну команду і як виконувати кожне завдання. Оператори мають свої сфери компетенції та несуть власну відповідальність. Але провідна роль країни передбачає й готовність партнерів переглядати власні плани, якщо вона пропонує інший порядок дій.
Гра слів
У Сирії я побачив ще одну знайому ситуацію: місцева команда докладає чимало зусиль, щоб здобути довіру донорів і залучити ресурси для своєї роботи. Їй потрібно довести, що вона вже має можливості для роботи, хоча ще лише їх створює. Натомість міжнародна організація приходить на ті самі переговори з багаторічною репутацією, усталеними процедурами й налагодженими зв’язками з донорами.
Я розумію цю різницю. Але якщо брак спроможності стає аргументом на користь роботи переважно через зовнішню систему, то як за таких умов має зміцніти місцева?
Самого ентузіазму й бажання відбудувати країну замало, щоб керувати великими програмами. Потрібні кваліфіковані працівники,
фінансовий контроль і підзвітність. Сирійська команда також має відповідати цим вимогам, попри складні умови. Водночас репутація міжнародної організації сама собою не доводить ефективності її роботи в конкретній країні. Довіра до процедур ще не свідчить про те, наскільки ефективно використано ресурси й що надалі країна зможе робити самостійно.
Тому все це нагадує мені гру, у якій потрібно говорити правильні слова. Представники країни вчаться формулювати свої потреби так, щоб отримати підтримку. На зустрічах вони обговорюють майбутню систему, а потім знову шукають техніку, обладнання й людей, потрібних уже сьогодні. Партнери говорять про провідну роль країни, але й далі працюють у межах власних проєктів.
Розбудова системи має йти пліч-о-пліч із виконанням нагальних робіт. Проблема виникає, коли роботи тривають, а участь національної команди у спільному плануванні не розширюється. За таких умов навіть успішні окремі проєкти не обов’язково складаються в систему, яку всі домовилися створити.
З огляду на український досвід я особливо гостро це відчуваю. Ми теж обговорювали майбутню модель протимінної діяльності й водночас розширювали державні підрозділи,
здатні реагувати на небезпеку. Тепер я спостерігав за знайомою ситуацією збоку.
Наші власні рішення також потребують адаптації. Після того як місцевий житель повідомив про підозрілий предмет, ми приїхали на територію зруйнованого заводу. Українські оператори запустили дрон зі звичайною камерою високої роздільної здатності, зробили знімки й спробували їх проаналізувати.
Нейромережа, навчена в Україні, давала надто багато хибних спрацьовувань: сирійське каміння та уламки ускладнювали розпізнавання. Обробляти дані ми продовжили вже в готелі. Зрештою на знімках виявили артилерійський боєприпас калібру 152 мм і касетний боєприпас. Під час обстеження на місцевості сирійська команда знайшла ті самі предмети.
Це добрий початок спільної роботи, але рішення ще потрібно доопрацювати, перш ніж застосовувати його в сирійських умовах. Ми побачили обмеження власної технології й працюватимемо над ними. Мені важко зрозуміти, чому такий самий підхід іноді не застосовують до моделей управління, запозичених з інших країн. Знання, привезені ззовні, потрібно перевіряти в місцевих умовах,
навіть якщо за ними стоять десятиліття досвіду.
Серед сирійців, із якими ми працювали, є люди, що повернулися з Європи та інших країн. Вони мають багато енергії й досвіду та прагнуть відбудувати свою країну. Їм доводиться формувати команди, відновлювати зв’язки й ухвалювати рішення в обставинах, які можна зрозуміти лише через безпосереднє спілкування з людьми. Значення мають і кадрові проблеми, і місцева культура, і те, хто з ким може домовитися. Приїхати з готовою моделлю набагато легше, ніж зрозуміти, як вона працюватиме для людей, які мають її втілювати.
Я постійно кажу сирійським колегам, що приїхав не для того, щоб учити їх розбудовувати власну країну. Я ділюся тим, що ми випробували, де помилилися й що довелося переробити. Якщо бачимо, що українське рішення може не спрацювати в місцевих умовах, одразу про це говоримо. Хочу, щоб і з міжнародними партнерами ми могли говорити так само відверто — без необхідності спочатку погоджуватися з кожним запропонованим підходом, аби отримати підтримку.
Після цієї поїздки я чіткіше розумію, чого очікую від нашої співпраці: допомога має давати сирійцям більше можливостей самостійно розв’язувати власні проблеми. Навчити їх працювати за нашими правилами недостатньо. Нам самим доведеться погоджувати свої плани й дії з національною установою, яку ми допомагаємо їм створити, пояснювати їй свої рішення й бути готовими змінювати їх після обговорення. Інакше наша допомога може дати окремі результати, але не створить системи, якою керуватиме сама країна.
