Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була створена в 1949 році з метою протидії радянському експансіонізму в Західній Європі. Пропонуємо вашій увазі детальний план ведення бойових дій в разі конфронтації із СРСР
Кінець війни був ознаменований тим, що Радянський Союз закріпив свій успіх в Східній Європі, розмістивши війська в таких країнах, як Польща, Угорщина, Чехословаччина, Румунія, Болгарія та Східна Німеччина. Створення НАТО було прямою відповіддю на те, що Уїнстон Черчілль вважав «залізною завісою».
У той час американським і західноєвропейським військовим стратегам здавалося, що якби між Заходом і сталінською Росією вибухнула війна, то вона б по всій логіці йшла в Європі. Однак реальне існування ядерної зброї означало, що обидві сторони уникали прямої конфронтації і замість цього вели кілька опосередкованих воєн в різних точках планети. При цьому для Радянського Союзу вторгнення в Західну Європу означало максимальний ризик – але і максимальну винагороду.
Стратегічне завдання НАТО полягало в тому, щоб не допустити знищення альянсу шляхом застосування військової сили.
Для цього було необхідно виконати чотири завдання військового часу: домогтися переваги в повітрі, зберегти морські шляхи сполучення з Північною Америкою, зберегти територіальну цілісність Західної Німеччини і уникнути використання ядерної зброї. Якби НАТО не вдалося виконати якесь з цих чотирьох завдань, війну можна було б вважати програною.
У 1988 році план НАТО щодо захисту Західної Європи припускав доктрину оборони на передових рубежах, згідно з якою армія СРСР і сили країн Варшавського договору були зупинені якнайдалі від внутрішньої межі Німеччини. Глибока ж оборона (яка, судячи з досвіду застосування на Східному фронті в роки Другої світової війни, виявилася більш ефективною) фактично поставила б під загрозу все населення Західної Німеччини і результати 40-річних зусиль щодо повоєнного відновлення.
Здавалося, у НАТО не було єдиного плану бойових дій – крім того, щоб забезпечити «укомплектування і військове прикриття позицій» до повного виснаження сил СРСР і країн-членів Варшавського договору, після чого можна було б зробити контратаки для відновлення довоєнних кордонів.
Армії Західної Німеччини, що не розраховані на гнучке реагування на оперативно-стратегічному рівні, надали можливість маневрування в тактичному плані. Сполучені Штати розробили доктрину «повітряно-наземного бою» (AirLand Battle), згідно з якою підрозділи сухопутних військ і авіаційні підрозділи будуть взаємодіяти і одночасно наносити удари по силам противника – від переднього краю району бойових дій до глибокого тилу ворога.
На морі головне завдання військово-морських сил НАТО полягало в тому, щоб не дати противнику перекрити морські шляхи між Північною Америкою і Європою і тим самим забезпечити надходження підкріплення зі Сполучених Штатів і Канади. Патрульні літаки НАТО, кораблі і підводні човни повинні були шукати радянські підводні човни, які прагнуть перешкодити слідування конвоїв з підкріпленням, намагаючись відтіснити їх на північ від уявної лінії, що з’єднує Гренландію, Ісландію і Великобританію. У Норвезькому морі ВМС США планували зосередити дві-три авіаносні групи та корабельну ударну групу для нанесення ударів по радянським авіаційним і військово-морських базам Північного флоту.
Такий прямий напад на радянську територію повинно був відвернути увагу противника від конвоїв, знищити авіаційні і військово-морські бази і позбавити підтримки ворожі морські сполучення. Крім того, за неофіційними даними за допомогою цих ударів планувалося ізолювати радянські підводні човни з балістичними ракетами на борту від їх берегової підтримки і зробити їх вразливими.
Військово-морські сили НАТО повинні були оточити радянські, польські та східнонімецькі ВМС в акваторії Балтійського моря і не допустити вторгнення в Данію з моря. Військово-морські сили Західної Німеччини повинні були стежити за тим, щоб морський десант Польщі не спробувала висадитися на північ від Гамбурга.
У повітрі повітряним флотам НАТО планувалося доручити виконання декількох завдань. Американські F-15 і F-16, британські «Торнадо» adv і німецькі F-4 «Фантом», а також багато інших бойові літаки, повинні були спробувати встановити перевагу в повітрі над континентом. Тим часом, британські та німецькі фронтові бомбардувальники «Торнадо», призначені для нанесення ударів на малій висоті,
повинні були виконувати завдання по боротьбі з авіацією противника, завдаючи бомбових ударів по аеродромах сил Варшавського договору в НДР і Польщі. Тактичні бомбардувальники ВПС США F-111 та інші реактивні винищувачі-бомбардувальники сил альянсу повинні були виконувати завдання по ізоляції району бойових дій – бомбити мости, штаби, склади, пункти постачання і інші цілі з тим, щоб уповільнити просування сил Варшавського договору. І, нарешті, американські штурмовики А-10 «Вартхог», німецькі легкі штурмовики «Альфа-Джет» і винищувачі-бомбардувальники «Харрієр» британських ВПС мали б забезпечити вогневу підтримку з повітря частин сухопутних військ НАТО, які перебували в оточенні і діяли проти передових сил противника.
Однак результат війни мав вирішуватися на землі. Все зводилося до наземної війни – навіть повітряні операції, оскільки для Радянського Союзу ідеальним вирішенням проблеми натовської переваги в повітрі було б направити танк на кожен ворожий аеродром.
Технічно у сухопутних військ НАТО була перевага, і в те десятиліття якраз були введені бойові системи,
які все ще знаходяться на озброєнні і сьогодні. У 1988 році розміщена в Європі Сьома армія США вже кілька років мала на озброєнні бойові системи з числа «Великої п’ятірки» (Big 5). До її складу входить основний бойовий танк M1 «Абрамс», бойова машина піхоти M2 «Бредлі», ударний вертоліт AH-64 «Апач», багатоцільовий вертоліт UH-60 «Блек Хок» і зенітно-ракетні установки «Петріот», які в значній мірі підвищили б боєздатність армії під час «повітряно-наземного бою». Західна Німеччина на той час почала поставляти на озброєння свій танк другого покоління «Леопард II», який надходив і в Нідерланди, і у неї вже була бойова машина піхоти «Мардер». При цьому надходження до військ танків «Челленджер» і бойових машин піхоти «Уорриор» зміцнило бойові формування Британської Рейнської армії.
Зоною відповідальності СГА – або Північної групи армій НАТО (NORTHAG) – була північна частина Західної Німеччини. СГА повинна була захищати Північно-Німецьку низовину – ділянку відносно рівній, горбистій місцевості, що тягнеться від внутрішньої межі Німеччини до Голландії і Бельгії.
Місцевість явно вигідна і доступна для атакуючої сторони. Завдання СГА ускладнювалася ще й тим, що вона повинна була захищати найкоротший шлях в Рур, індустріальний район Західної Німеччини, в столицю Західної Німеччини Бонн, а також найкоротші шляхи в Антверпен і Роттердам – найбільші порти, які грали дуже важливу роль в доставці підкріплення силам НАТО .
Сили НАТО в секторі були розподілені між корпусами союзних військ – німецьким, британським, голландським та бельгійським, в кожному з яких було від двох до чотирьох бойових підрозділів, а значить, єдиноначальність існувало тільки на рівні армії. Хоча НАТО могла розраховувати на швидке отримання підкріплення з Великобританії, Нідерландів та Бельгії, більшість підрозділів в секторі армійської групи були розквартировані далеко від своїх оборонних позицій, і щоб зайняти ці позиції, необхідно було повідомляти війська завчасно.
Зоною відповідальності ЦГА або Центральної групи армій НАТО (CENTAG) була південна частина Німеччини. До складу ЦГА входили переважно сили Німеччини і США, до того ж там знаходилася механізована бригада з Канади.
Тримати оборону повинні були два німецьких корпуси, кожен з яких мав у своєму складі танкові, мотопіхотні і гірничо-стрілецькі дивізії, а також два американських корпусу, кожен з яких складався з двох-трьох танкових і мотострілкових дивізій. Центральна група армій НАТО відповідала за найвужчий ділянку між кордоном Німеччини і річкою Рейн, відстань між якими становить близько 200 кілометрів.
Хоча ЦГА не мала чисельну перевагу, у неї були свої переваги. До складу американських і німецьких бойових з’єднань входили бронетанкові і механізовані бригади, що ідеально підійшли б для боротьби з силами СРСР і країн Варшавського договору, в яких переважали танкові підрозділи. Хоча Бундесвер (як тоді називали армію ФРН) комплектувався за призовом, це була дуже хороша армія з високим рівнем підготовки, прекрасним командуванням і технікою. У американських підрозділів, дислокованих в Європі, був додатковий маневрений батальйон, що збільшував вогневу міць приблизно на 10%, а у кожного американського корпусу був свій розвідувальний полк, який прикривав кордон.
Ще однією перевагою для ЦГА НАТО був рельєф місцевості.
На відміну від Північної Німеччини, місцевість в Південній Німеччині покрита пагорбами і горами, що чергуються з долинами, що створює зручні умови для побудови оборони. Саме в розташуванні ЦГА НАТО знаходився знаменитий Фульдський коридор, а також менш відомі Хофскій коридор і Хебскій підступ.
На Крайній Півночі, спільний кордон Норвегії з СРСР, здавалося б, обороняти вельми складно. Однак в гірській місцевості Норвегії досить важко вести тривалі наступальні бої. І будь-яку наземну штурмову операцію, зроблену радянськими сухопутними військами, швидше за все, довелося б здійснювати за підтримки радянських ВМС і аеромобільних військ. Для зміцнення оборони Норвегії НАТО планувала направити туди багатонаціональну бригаду (мобільні сили ОВС НАТО в Європі), а Корпус морської піхоти США складував в норвезьких печерах техніку та обладнання в розрахунку на цілу бригаду.
На території всього континенту НАТО слід було очікувати здійснення противником таких дій, як висадки з парашутом, авіаудари з вертольотів і атаки силами спецназу. Ці легкі і дуже мобільні бойові формування могли використовуватися з метою захоплення ключових об’єктів в тилу НАТО – в тому числі аеродромів,
мостів (особливо через річки Рейн, Майн і Везер), штабів, складів і завчасно складованої американської техніки.
Захист від таких атак і охорону об’єктів в тилових районах забезпечували 12 з’єднань (чисельністю в бригаду), сформованих із західнонімецьких резервістів. Крім того, Бонн сформував три парашутні бригади, які можна було б оперативно перекинути на захист ймовірних районів нанесення удару. Система охорони авіабаз НАТО була чітко налагодженої, для охорони багатьох своїх баз ВПС США направили численні війська охорони, а охорону британських аеродромів забезпечував Королівський авіаційний полк.
Якби зупинити вторгнення сил Варшавського договору звичайними озброєнь не вдалося, на цей випадок у розпорядженні НАТО була різноманітна тактична ядерна зброю – від ядерних глибинних бомб і ядерних бомб вільного падіння до крилатих ракет наземного базування і ракет «Першінг-2». І хоча для того, щоб зупинити кероване Радянським Союзом вторгнення, у альянсу, звичайно ж, було досить ядерної зброї, його застосування спровокувало б повторювані відповідні ядерні удари і контрудари – цикл ядерної відплати, зупинити який було б важко. Використання тактичної ядерної зброї, ймовірно, призвело б до використання стратегічної ядерної зброї і до загибелі людської цивілізації.
джерело: The National Interest
