Правий популізм, трампізм, путінська Росія, «ІДІЛ», міграційна криза — усе це ті зовнішні, всім зрозумілі проблеми, які нині доводиться вирішувати західній демократії. Які нові виклики постають перед нею, якщо зануритися глибше?
— Криза — це нормальна річ для демократії. Якщо виходити з її визначення, демократія як така не є стабільною формою правління, бо спирається на свободу висловлювання, можливість ставити запитання тощо. До того ж немає абсолютно мирного й спокійного часу. Як на мене, дуже важко з цілковитою певністю визначити, що якийсь конкретний період був золотою добою демократії. З деякою натяжкою можна припустити, що для Заходу такими були 1960–1970 роки. Якщо пригадати, що саме тоді настав кінець колоніальному світу, тривала холодна війна, точилися війни по колишніх колоніях (у випадку Франції йдеться про конфлікт в Алжирі 1954–1962 років, а у випадку США — про Другу індокитайську війну в 1957–1975 роках). Це була епоха глибокої моральної кризи, яка, щоправда, потягнула за собою певну мобілізацію. Ні, сказати, що то був легкий час, було б некоректно.
Сьогодення і його проблеми — це теж не якийсь там грандіозний виняток із загального правила. Однак, як на мене, є й дещо нове, таке, що змушує замислитися. Великі сподівання 1990-х років, коли впала Берлінська стіна, очевидно, не мертві, але всі ми більше не живемо в їхньому просторі. Думаю, що зможемо зрозуміти сьогодення, якщо порівняємо час до моменту завершення холодної війни й нашу добу. До падіння Берлінського муру на Заході панувало загальне бажання й ідеї універсалізації та узагальнення демократії — отого, що Френсіс Фукуяма назвав «кінцем історії».
Думаю, що серйозна моральна дилема для сучасних керівників демократичних країн постає там, де доводиться маневрувати між низкою серйозних і чітких законів, а не просто між «поганим» і «хорошим». Ряд політичних і правових проблем зводиться нині до того, як ефективно протидіяти отому «поганому» чи «злому». За умови, що опцій вибору виходу із ситуації більше, ніж дві, вирішення дилеми з моральної площини пересувається у політико-правову. Звичайно, може виникнути конфлікт між інтересами держави та правами її громадян.
Буває так, що політикам, які знають, хто є їхніми виборцями, що саме їм обіцяно та які дії для цього треба вчинити, важко пояснити оте невимовне значення широкого суспільного інтересу. Як на мене, політична дія ніколи не буває цілковито чистою: навіть якщо вона й не має заходів, які суперечать широкому суспільному інтересу, то принаймні несе в собі думку про їх можливість. Таким чином ідеться про інстинктивні дії в певних ситуаціях та цинізм. А останній, як на мене, не є законом для політичної думки та роботи. Додам, що холодний розрахунок, крижана раціональність і
цинізм — це також не те саме.
Чим, на ваш погляд, є явище нового радикалізму, якщо вдатися до його філософсько-політологічного аналізу?
— Це явище, яке отримуємо за умов, що ідея й практика світової революції мертві. Ідеться про постмарксистський радикалізм. На мою думку, в західному світі практично не лишилося нікого, хто справді вірить у революцію та комунізм, який вона із собою принесе, а також у побудову соціалізму. Та навіть якщо згадані практики вже неживі, лишаються ті, хто не може прийняти прозаїчності сучасного світу.
Новим радикалізмом я називаю визначення для певних революційних дій, які, однак, не пов’язані з ідеями, що суспільство довкола має бути зовсім іншим. Повторю: мілленіаризм та утопічні
елементи марксизму мертві, й у цьому немає жодного сумніву.
-----------------------------------------------
Філіпп Рено — сучасний французький філософ, професор політичних наук правничого факультету Сорбонни, фахівець із політичної філософії та конституційного права. Випускник Еколь нормаль де Сен-Клу. Автор низки наукових досліджень, зокрема книжок «Тероризм і демократія» (1995), «Макс Вебер та дилеми модерної свідомості» (1996), «Суддя та філософ» (2008), «Три революції свободи: Англія, Америка, Франція» (2009). Співупорядник і голова редакційного комітету великого «Словника політичної філософії» (перше видання — 1996), був одним із наукових керівників «Європейського словника філософії» (2004).
