Кілька тижнів тому в Пекіні у віці 81 року помер працівник юстиції високого рангу Сяо Ян. Десять років він був головою Верховного народного суду КНР. Щоденна газета «Женьмінь жибао» вшанувала його довгим некрологом. А в ньому було речення, зрозуміле лише посвяченим: «Під час політичного неспокою на зламі весни 1989 року Сяо довів твердість і чіткість позиції».
Ішлося про масове вбивство на площі Тяньаньмень 4 червня 1989 року. Сяо мусив, за рішенням китайських партійних керівників, зброєю розчавити студентський рух й очистити площу Небесного Миру. 1989-го упродовж тижнів відбувалися демонстрації за демократизацію автократичного режиму. Схвальна згадка про лояльність Сяо — чіткий меседж: партійне керівництво Пекіна й через 30 років не переймається тим, щоб дати оцінку злочинам своїх попередників. Ті рішення воно досі вважає правильними, однак не хоче привертати до цього уваги. Тому в статті «Народної газети» йдеться не про «4 червня», а про «злам весни». А «контрреволюційне повстання» перетворилося на «політичний неспокій».
У Народній Республіці ця дата — табу для всіх медій і соціальних мереж.
Масштаби розстрілів — державна таємниця. Кількість загиблих у столиці та майже 80 містах країни, де відбувалися заворушення, досі не відома. Пекін хоче, щоб його мешканці все забули, щоб не довелося перед ними відповідати. Імовірно, що з молоддю це вдалося. Ані в школі, ані від батьків про події 4 червня 1989 року вона нічого не чула. Згадувати цю дату заборонено всім інформаційним засобам та в інтернеті. На той час я був кореспондентом і разом з трьома колегами-американцями нью-йоркського часопису Newsday винаймав бюро в комплексі Jianguo Men Wai, за 6 км від площі Тяньаньмень. Я був у цьому офісі: саме повернувся з натовпу перед готелем «Пекін», аж раптом близько першої ночі зателефонував мій китайський друг, що мешкав у житловому комплексі Muxudi (кілька кілометрів на захід від площі). У його голосі відчувався розпач: «Тут солдати. Стріляють в усе, що рухається».
Подейкують, що були тисячі загиблих
Зранку ми опитали півдесятка з 32 лікарень центральної частини міста, чи приймали вони мертвих або ж поранених. У деяких установах дозволили китайським співробітникам Newsday зазирнути в їхні морги.
Інші вивісили списки жертв. Лікарі надавали інформацію. У столичній лікарні ми довідалися про 40 загиблих і 300 поранених. Про численні жертви повідомив і Peking Union Medical College, інші говорили про 7-10 загиблих. За нашими підрахунками, у ніч на 4 червня загинуло від 500 до 600 осіб, а за чутками їх були тисячі.
Ден хвалив польського партійного та військового шефа Войцеха Ярузельського, який 1981 року вчасно запровадив військовий стан, доки «профспілка, Солідарність, Католицька церква, демократичний рух і підривний Захід» не встигли об’єднатися. «Без диктаторських заходів це неможливо. Це треба не лише сказати, а й реалізувати у відповідний момент. Звичайно, у якомога стриманіший спосіб. Але якщо ми поступимося, то створимо собі ще більші проблеми».
Саме це сталося 4 червня 1989 року. Але Ден був єдиним у керівництві Китаю, хто через три роки після 4 червня визнав, наскільки близька 1989-го була партія до свого зміщення й чому її не спіткала доля Східного блоку. В січні 1992-го, під час поїздки на південь країни, він сказав: «Якби у 1989 році не було плодів наших реформ і політики відкритості, нам не вдалося би перейти через пік 4 червня, наслідком були б хаос і громадянська війна. Чому після 4 червня нашу країну знову вдалося стабілізувати? Лише тому, що ми й далі розвивали економіку реформами й відкритістю».
Страх закінчити, як Радянський Союз, керує й нинішнім партійним шефом Сі Цзіньпінем від часу отримання посади. Ось чому він натягає країні ідеологічні віжки й у зародку придушує будь-яке дисидентство. Питання в тому, чи Сі, як і Ден, зможе вчасно їх послабити. Доки керівництво Пекіна не бажає брати відповідальності за події на площі Тяньаньмень, як застерігає американська організація з прав людини Human Rights Watch, воно виписує собі вільну грамоту. У критичній ситуації уряд діятиме так само, як і 1989 року.
