Кожного
разу, коли ви будете казати про вєлікій рускій балєт, я буду розказувати вам
історію неодноразово зґвалтованої на очах у батьків, а потім викраденої
російськими нелюдами молодої вчительки з Броварів. Про десятки, а може й сотні
зґвалтованих українських жінок. Часто на очах у дітей. Про 15-16 річних
дівчаток з Бородянки, які зазнали страшного насилля кадирівцями. Про тіла
п’ятьох зґвалтованих молодих дівчат, вбитих і залишених прямо на дорозі. Про
оце мерзенне «будем тра*ать хохлушек» в перехватах. Ось що я вам скажу у
відповідь про ганімий вєлікій руський балєт.
Кожного
разу, коли ви будете мені казати про вєлікіх руських композіторов, я буду вам
розказувати історію дівчинки, на очах якої і її маленького брата в
маріупольському підвалі не один день помирала їхня мама. А потім з трупом
мертвої мами діти були вимушені і далі ховатися в підвалі від обстрілів. Про
хлопчика з Гостомеля, на очах якого російські солдати застрелили його батька. А
потім хотіли вбити і сина, але той вижив. Про дівчинку, якій вистрілили прямо в
обличчя. Про малюка, який тікав з бабусею в човні. Бабуся втопилася. А хлопчика
шукають уже майже місяць. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімих вєліких
руських композіторов.
Кожного
разу, коли ви будете казати мені про вєлікую руськую живопісь, я буду вам
розказувати про розстріляних в спину мирних українців в Макарівському районі. А
перед тим, як застрелити, орки зав’язували їм руки. Про сотні трупів на вулицях
Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Про братські могили у дворах житлових кварталів.
Братські могили мирних мешканців донедавна затишних і безпечних міст. Братські
могили. В 21 столітті. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую
руськую живопісь.
Кожного
разу, коли ви будете мені розказувати про вєлікій рускій тєатр, я буду вам
розказувати історію жінки з Броварського району, з будинку якої російські
мародери, відступаючи, знімали металочерепицю. Про танки і БТРи «другої армії
світу», навантажені по вінця награбованим в українських домівках. Крадені
телефони, планшети, телевізори, пральні машинки, килими, прикраси, пляшки з
алкоголем, сковорідки, одяг, іграшки, взуття – все, що траплялось на шляху цим
виродкам. Про те, як діставшись до Білорусі, вони наввипередки відправляли
награбоване своїм родинам в росію. Про те, як торгували краденим на білоруських
базарах. Ось що я вам скажу у відповідь про ганімий вєлікій руський театр.
Кожного
разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікоє рускоє кіно, я буду
розказувати вам про жорстоко розстріляних коней в конюшнях на Київщині. Про заморених
голодом і спрагою тварин зоопарку в Ясногородці. Про спалену після вибуху шкіру
оленяти. А тепер максимальне дикунство… Про вбитого і з’їденого російськими
окупантами алабая. Так, алабая. Так, собаки. Так, з’їденої. Ось що я вам скажу
у відповідь про ганімоє вєлікоє рускоє кіно.
Кожного
разу, коли ви будете розказувати мені про вєлікую рускую літєратуру, я буду вам
розказувати про десятки перехватів розмов російських солдатів з їхніми матерями
і дружинами. Розмов, в яких крім на*уя на нах*ї нічого нема. Розмов, в яких
дружини замовляють, що їм вкрасти в українських будинках. Розмов, де матері
сміються, коли синочки розказують, як їхні побатрими гвалтують хохлушек. І якщо
з цих розмов викинути всі мати, в них лишиться хіба що «прівєт» і «пока». Ось що
я вам скажу у відповідь про ганімую вєлікую рускую літєратуру.
Більше
нема ніякої вєлікої руської культури, літератури, кіна, живопісі, тєатра і
балєта. Є країна виродків, мародерів, ґвалтівників і убивць. Диких людей, яким
нема місця в цивілізованому світі!
Олена Пшенична
