Росія продовжує шукати нових союзників. Єдиними потенційними кандидатами є країни з економікою, що розвивається. Однак і тут у агресора виникають проблеми, з якими він, зважаючи на “недалекий” розум керівництва, не в змозі подолати.
24 квітня голова Кремля Лавров, що говорить, на засіданні Ради Безпеки ООН відкрито звинуватив Захід у “перегляді принципів і цінностей Статуту ООН”. Лавров закликав країни так званого «Глобального Півдня» - тобто держави Африки, Азії та Південної Америки, що розвиваються, - займати все більш активну позицію на міжнародній арені, активно протистояти політиці Заходу і підтримувати рішення ООН. Таким чином, путінський хлібороб, спробував представити Росію як провідний голос країн, що розвиваються.
Терради Лаврова відповідають політиці Кремля, який прагне відокремити Глобальний Південь від солідарності із Заходом у засудженні агресії Росії проти України. Путін не залишив спроб розколоти міжнародне співтовариство для залучення якщо не союзників, то партнерів, які могли б надати допомогу чи підтримку його агресивній політиці. Росії конче необхідно поповнити запаси живої сили,
зброї та боєприпасів. У зв'язку з цим деякі джерела повідомляють, що росіяни періодично намагаються вербувати найманців в Афганістані, Сирії та різних африканських країнах.
І все ж, на що може розраховувати Кремль на терені країн, що розвиваються? Росія має міцну основу для поглиблення дружніх та взаємовигідних відносин із низкою країн Глобального Півдня. Цей фундамент був підготовлений у роки існування Радянського Союзу, коли Кремль протистояв Заходу в країнах Африки та Азії.. В результаті сьогодні у населення цих країн збереглися теплі спогади про Росію.
Не слід забувати, що в багатьох регіонах цінність людського життя ще не така висока, як у Європі та Північній Америці, і силове вирішення політичних чи територіальних суперечок вважається тут цілком прийнятним. У цьому ключі, західна демократія із захистом прав людини, не дуже добре підходять правлячим режимам країн, що розвиваються.
Все це за належного дипломатичного підходу та ресурсів справді могло б надати Росії серйозну підтримку, а також послабити здатність Заходу до побудови широкої міжнародної антипутінської коаліції.
Однак, чи зможе агресор реалізувати цю можливість?
Тут є кілька проблем. По-перше, старання РФ залишаються здебільшого посередньому рівні. Для Кремля отримання підтримки вимагає не лише переконання партнерів у своїй правоті, що не так вже й просто, якщо перейти від гасел до реальних дій, а й виділення цього підходу значних ресурсів, передусім фінансових. Небагато країн, що розвиваються, готові відкрито стати під російські прапори і безкоштовно протистояти Заходу. Такий сценарій буде успішним лише за суттєвого вливання російських грошей. Що стосується однієї-двох країн, це виглядає правдоподібно, якщо їхні еліти купуються за мільярди доларів. Однак у разі залучення на свій бік кількох десятків держав у Росії просто не вистачить ресурсів.
По-друге, у російського керівництва і, зокрема, у МЗС неправильний підхід до проектування «м'якої сили». Вони не вірять у потенціал громадських рухів і тим самим втрачають підтримку серед місцевого населення. Для них тільки еліти і конкретні люди мають справжню владу. Підхід Путіна до Януковича, в якого Росія вклала не менше 15 млрд доларів, є чудовим прикладом.
Наголошуючи на “багатополярності”,
дипломати агресора водночас знецінюють ці заяви, апелюючи до ініціативи Путіна у 2020 році, про проведення саміту з п'ятьма постійними членами Ради Безпеки ООН. Сама пропозиція щодо проведення такого саміту для вирішення ключових міжнародних питань є явною ознакою імперського мислення Кремля. Крім того, такий підхід не повністю враховуватиме погляди переважної більшості держав, а, швидше, відродить мрії про нову «Ялтинську конференцію», де п'ять “великих” держав поділять світ на свій розсуд. Зрозуміло, такі кроки викличуть негативну реакцію серед держав, що розвиваються.
З цієї причини здається, що російська політика щодо вербування країн Глобального Півдня, якщо й призведе до успіху, то вкрай обмеженого та короткострокового.. У глобальному масштабі, ініціатива Росії приречена на провал.
Тим не менш, уроки Майдану не принесли результатів: російське керівництво, як і раніше, не може і не бажає працювати в рамках парадигми «м'якої сили», вірячи лише у збройну силу та жорсткий, вкрай негнучкий політичний підхід. Тому потенціал "м'якої сили" Росії не може бути використаний повною мірою і, швидше за все, не призведе до серйозного прогресу.
