Надія Путіна на Китай, як на "манну небесну", країну, яка одна зможе, у разі потреби, відшкодувати всі витрати від втрати західного ринку була настільки ж наївною і нікчемною, наскільки самого Путіна можна вважати великим геостратегом. Після початку вторгнення в Україну, російські експерти, які раніше тільки передбачали агресивну роль Китаю, тепер, з кожним разом переконуються в цьому на практиці.
Варто зазначити, що Китай є єдиною державою, влада в якій належить єдиній людині. Ця країна з автократом на чолі. Зрозуміло, що за такого сценарію, як внутрішня, так і зовнішня політика держави будуватиметься залежно від настрою та амбіцій однієї людини. У той час як Захід – лише загальноприйнята назва низки країн з демократичним ладом, цінностями та багатовекторним урядом. Висновок з цього можна зробити наступний: у тому випадку, якби Китай міг повністю відшкодувати Росії втрати, які вона отримала у зв'язку з вигнанням із західних ринків, впливати на Пекін, як, наприклад, на ЄС за допомогою вуглеводнів у Путіна не вийшло б, саме через різницю політичних систем. У разі протистояння двох автократичних режимів,
перемагає той, хто банально сильніший. А логіка автократа проста - або ти, або тебе. Тому співробітництва на рівноправних умовах між собою вони не можуть.
Тим не менш, експорт газу є найважливішою статтею доходу до російського бюджету, що робить його продаж справою першорядної важливості. У цьому випадку постачання природного газу до Китаю з “можливості для розширення бізнесу” перетікають у статус “вимушене рішення для порятунку економіки країни”. Однак тільки ця змінна дає зрозуміти, хто від кого залежатиме. До речі, диверсифікація китайського ринку енергоресурсів є досить великою, щоб розвіяти будь-який натяк на залежність від Кремля за рахунок постачання природного газу.
Але не це головне. Росія та Китай так чи інакше дотримуються єдиного фундаментального зовнішньополітичного курсу, який спрямований на протистояння Заходу. Тому залежність від КНР у цьому випадку не була б такою негативною, у глобальному плані, наскільки це описують деякі експерти. Однак, що найважливіше, прибуток від переорієнтування на китайський енергетичний ринок просто не зможе конкурувати із Заходом.. Наприклад, за підрахунками Сергія Вакуленка, співробітника міжнародних нафтогазових консалтингових компаній, а також екс-глави департаменту стратегії та інновацій ПАТ «Газпромнефти», різниця між річним чистим прибутком від продажу газу до Китаю та продажу газу до країн ЄС буде вдвічі. Крім того, дохід держави з податків (якщо не брати до уваги можливе примусове вилучення Кремлем частини прибутку у нафтогазових компаній) від продажу природного газу в ЄС у середньому дорівнював 20 млрд доларів, тоді як до Китаю, за умови, що газопровід «Сила Сибіру 1 » та газопроводу «Сила Сибіру 2» (після його будівництва) працюватимуть постійно на межі своїх можливостей, російська казана поповнюватиметься щорічно до 4,3 млрд доларів на рік. Звичайно, це все-таки прибуток і не про які збитки не йдеться, як звикли про це писати багато популістів, проте така рента значно нижча, ніж була при торгівлі з ЄС. Особливо ці цифри виглядають гнітюче для Кремля, якщо повернутися до питання про залежність від Китаю. А звідси випливає можливість для Пекіна в майбутньому наполягти на перегляді існуючих експортних договорів.
Проте не тільки прибуток після переорієнтування на китайський енергетичний ринок стане для Росії меншим,
а й обсяги поставок. Так, якщо до 2022 року постачання природного газу до ЄС становило 145 млрд кубометрів на рік, то потенційних потужностей (після побудови «Сила Сибіру 2», на яку може піти 4-5 років) для поставок до Китаю вистачатиме лише для експорту 50 млрд кубометрів за аналогічний період.
Якщо припустити, що інші постачальники енергоресурсів Китаю в одну мить кудись подінуться, то очевидно, що в майбутньому обсяги постачання газу можна було б наростити шляхом, наприклад, спорудження ще одного або двох газопроводів, доповнюючи їх ЗПГ (зрідженим природним газом). Ось тільки КНР, як і інші країни з розвиненою економікою, планує відмовитися від використання видів палива, що згоряються. Звичайно, згідно з прийнятими планами, ЄС має прийти до нульового викиду вуглецевого сліду вже до 2030 року, тоді як Китай планує завершити перехід на ВДЕ (Відновлювані джерела енергії) до 2040 року.. При цьому велика ймовірність того, що Пекін може скоригувати терміни, але не плани. Тому продаж природного газу в КНР дозволить Кремлю отримувати ті доходи, які б допомогли країні почати розробляти альтернативні статті експорту замість вуглеводневих продажів. Але це за умови, що в Росії був би адекватний уряд, без Путіна на чолі та без путінізму в голові.
Так чи інакше,
нафтогазова епоха закінчується не тільки для РФ, а й для інших постачальників вуглеводнів. Вже не перший рік ОАЕ скорочують частку експорту від продажу нафти, і в 2021 році вона становила лише 24,5% ВВП, тоді як ще 30 років тому займала більше половини експортних доходів країни. Росія ж зі своїми “традиційними цінностями” з подачі свого “традиційного” діда так і не захотіла позбутися свого вуглеводневого “прокляття”. Натомість Кремль судомно шукає нові ринки збуту, натомість втраченим старим, але не лише, щоб отримувати дохід, а й для того, щоб поставити імпортера у залежність від себе. Безперечно Китай не стане тією державою, яка піде на поводу у Росії за рахунок купівлі природного газу, але зробить усе, щоб поставити РФ у позу, з якої ЄС вибрався після того, як Путін не зміг поставити в неї Україну.
