24 лютого 2022 року українців сколихнули страшні звуки вибухів та сирени. Більшість громадян не могли зрозуміти, не усвідомлювали, що почалося повномасштабне вторгнення. Агресор безжально почав нищити все, що люди будували роками й десятиліттями. Але були ті, хто, попри звуки вибухів, взяли до рук зброю й стали на захист Батьківщини.
Одним із місць в Україні, яке нещадно потерпало від кривавого загарбника, став завод «Азовсталь». Про одного з оборонців з Бердичівщини ми сьогодні розповімо.
Віталій Слободенюк, уродженець села Буряки, що розташоване в Райгородоцькій громаді, наймолодший член родини, проте надзвичайно сильний духом. У нього є старша сестра та два брати.
Ось що розповіла пані Наталія про Віталія: «Спочатку я дуже не хотіла братика, бо була найменшою. Всі мене любили, серед синів я у батьків була єдиною донечкою. І коли ми з батьком приїхали в пологовий будинок, я так плакала, коли його побачила. В той момент подумала: ну все, мене вже ніхто не буде любити. Але я так полюбила Віталія! Я була йому наче мамою, він завжди був зі мною. Як тільки в мене з’являлися гроші,
намагалася все йому купити — іграшки, цукерки тощо. Часто возила його в Житомир на різні дитячі атракціони, у МакДональдз, поїсти суші. Мені хотілося показати й дати йому те, чого я не бачила в дитинстві. У нас є ще два старших брата — один на п’ять років старший за мене, другий — на сім. Мені завжди було образливо, чому вони ніяк не цікавляться ні моїм життям, ні життям Віталіка».
Ще зі шкільних років, як і більшість молодиків того віку, військовослужбовець грав у футбол. І це можна зрозуміти, адже інші заняття важко знайти в сільській місцевості. Після закінчення навчання у школі він вирішив здобувати досить цікавий фах — землевпорядника в місті Прилуки. Згодом почав займатися спортом, зокрема й боксом та змішаними єдиноборствами. Зрештою, закінчив вищий навчальний заклад, отримавши диплом бакалавра, проте так і не попрацював за фахом.
Наталія поділилася: «Десь пів року був різноробочим на м’ясокомбінаті в Житомирі, а потім звільнився й повернувся до батьків у село. Пов’язати себе з військовою справою брат вирішив за прикладом старшого друга — Івана Бочкарьова,
на псевдо “Відьмак”, з яким він товаришував із дитинства. Іван був для Віталіка мотиватором і прикладом».
За рік до початку повномасштабного вторгнення пан Віталій поділився з близькими своїм бажанням. Звісно, рідні не були задоволені таким рішенням хлопця й усіляко намагалися його відмовити. Проте хоробре серце Віталія було не спинити.
Так пані Наталія розповідає про той день: «А я тоді сказала, нехай їде, якщо він так хоче. Нехай спробує, а раптом це його покликання».
Молодий хлопець почав постійно тренуватися й готуватися, щоб пройти курс молодого бійця.
«А потім була медкомісія, і брату сказали, що в нього є певні проблеми зі спиною. І що він зробив? Попросив друга, щоб той замість нього зробив рентген. На знімку все було добре, і так брат пройшов медогляд. Уявляєте, як він хотів потрапити до “Азову”, що пішов на таку авантюру», — поділилася пані Наталія.
Двоє неймовірної витримки чоловіків родом з одного села Обухівка в Райгородоцькій громаді, що на Бердичівщині. Дружба між ними почалася ще з юнацтва, приблизно коли Віталій був учнем сьомого класу, а Іван — одинадцятого.
Пан Іван розповів так: «Його батьки до мене ставилися, як до свого сина. Так само й моя бабця з татом сильно любили Віталіка. Разом у школі, разом на вулиці, разом за комп’ютером. Я був із біднішої сім’ї, і його батьки постійно мені допомагали, ніколи ні в чому не відмовляли. Від Віталіка я так само отримував допомогу. Навіть коли ми після школи роз’їхалися по різних містах, все одно підтримували зв’язок, а на літніх канікулах зустрічалися в рідному селі й багато часу проводили разом».
Іван із позивним “Відьмак” поділився, що коли побачив Віталія на КМБ, подумав: «Коли мій друг устиг так подорослішати та змужніти?».
Першим досягненням «Вітольда» (такий позивний має пан Віталій) стало успішне проходження КМБ із першого разу.
Настільки це досягнення потішило душу хлопця, що він одразу поділився новиною зі старшою сестрою. Адже лише 50 чоловіків зі 110 змогли пройти його успішно. Сьомий день жовтня 2021 року — це перший день довгоочікуваної військової служби у полку «Азов».
Вітольд обійняв посаду навідника третьої обслуги гармати артилерійського взводу гаубичного артилерійського дивізіону.
Його друг Іван ділиться, що до захисника дуже гарно ставилися, шанували за вихованість і почуття гумору.
Після 24 лютого 2022 року, страшної дати для багатьох сімей в Україні, старша сестра, турбуючись, постійно писала Віталію.
Настільки це досягнення потішило душу хлопця, що він одразу поділився новиною зі старшою сестрою. Адже лише 50 чоловіків зі 110 змогли пройти його успішно. Сьомий день жовтня 2021 року — це перший день довгоочікуваної військової служби у полку “Азов”. Вітольд зайняв посаду навідника третьої обслуги гармати артилерійського взводу гаубичного артилерійського дивізіону.
Його друг Іван ділиться, що до захисника дуже гарно ставились, шанували за вихованість і почуття гумору.
Після 24 лютого 2022 року, страшної дати для багатьох сімей в Україні, старша сестра, турбуючись, постійно писала Віталію:
“Ночами не спала, тільки про Віталіка і думала, як він у 21 рік може вистояти проти такого зла. Настрій у нього був бойовий, стояв за себе і за побратимів. Спочатку він був на гаубиці артилеристом, поки було чим воювати, потім подався в піхоту. Місто в оточенні, без світла і зв’язку, без їжі та підкріплення — тоді стало дуже важко. Тиск з усіх сторін, стрілянина, яка не вщухає ні вдень, ні вночі. Брат розповідав, що їм від росіян надходили повідомлення, мовляв, здавайтеся. І були ті, хто переходив на бік ворога”.
23 березня родина втратила зв’язок з військовослужбовцем. Та 3 квітня сім’я все ж таки отримала довгоочікуване повідомлення від Віталія:
“Брат написав з телефона побратима “Грєнки”. Сказав, що поранений — внизу спини глибоко застряг осколок, який витягнути не вдалося. Розповів, як це все відбувалося. З побратимом біг від трьох росіян, дорогою загубив рюкзак з документами і телефоном. Хлопець отримав контузію і впав, а брата підстрелили. Потім вони перебралися в школу. Їх знайшли, і по будівлі почав працювати ворожий танк. На хлопців впала стеля. Під нею Віталік з побратимом пролежали кілька днів, бо не могли ходити. А потім їх знайшли побратими і евакуювали на “Азовсталь”, де надали медичну допомогу”, — ділиться сестра “Вітольда” та додає:
“Коли рана трохи затягнулася, брат став їздити до хлопців на позиції, возити їм їжу та воду. Потім і сам став воювати. З початку травня я знову втратила зв’язок з братом, але через того ж “Грєнку” знала, що з ним усе добре”, — сказала вона.
У середині травня 2022 року, а саме 18 травня, “Вітольд” вийшов у полон. Всього тричі він мав можливість зателефонувати рідним, щоб дати вісточку, що він живий.
22 липня пан Віталій останній раз зателефонував рідним. Згодом, на початку осені, його перевели у СІЗО на Донеччині, згодом через рік у Горлівку, а в квітні 2023 року — у Макіївську колонію.
Проте, згідно з останньою інформацією, відомо про те, що пан Віталій перебуває у Макіївській колонії.
Ми не повинні мовчати і забувати про азовців. Тому вже дві неділі поспіль у Бердичеві відбувалась акція-нагадування про військовополонених Маріупольського гарнізону, про безвісно зниклих захисників України.
Джерело: СВОЇ.CITY
