З того часу у рідних жевріла краплинка надії про те, що їх чоловік, батько, брат ще живий і зможе повернутись додому, але після обміну тілами та тривалих експертиз, така надія, на жаль зникла.
І морозного зимного дня вони разом з знайомими, сусідами, друзями та побратимами прийшли спочатку до греко-католицького храму на вулиці Одеській, а потім до Гарнізонного будинку офіцерів, щоб провести в останню путь відважного воїна Едуарда Зіміна.
Народився Едуард Зімін за тисячі кілометрів від України. Коли хлопчикові було лише кілька років, батьки переїхали на Бердичівщину, до селища Гришківці. Там Едуард і прожив все своє свідоме життя. Попрощатись з ним до будинку офіцерів прибула велика делегація громади та учні Гришківецької гімназії. А селищна голова Ірена Лісова проголосила на траурному мітингу скорботну промову, пообіцявши, що громада буде завжди пам’ятати свого героїчного земляка.
Навчався Едуард в бердичівській ЗОШ № 6, після якої опанував спеціальність електрика у 4-му профтехучилищі. Перед тим, як піти до армії, встиг попрацювати на солодовому заводі. Після армії Едуард Зімін працював.
Чоловік мав золоті руки та бажання створювати ними щось якісне, корисне, надійне, красиве. Зокрема, цим займався, коли разом із сином виготовляв меблі на виробництві.
У 2019-му Едуард Зімін вирішив укласти контракт із ЗСУ. Служив у 26-й артилерійській бригаді ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича. По завершенні терміну контракту пішов у запас. Це було за 1,5-2 місяці до початку повномасштабної агресії росії. А після 24 лютого 2022 року сам прийшов до військкомату та знову став до лав рідної бригади.
Сьогодні прийшов попрощатись з воїном командир його гармати з 26-ї бригади, який згадував загиблого лише найкращими словами. Казав, що той ніколи не відмовлявся від будь-яких завдань, і хоч убув маленького росту, але п’ятдесятикілограмові снаряди до гаубиці зажди подавав туди, куди треба.
Потім Едуард Зімін отримав переведення до 31-ї окремої механізованої бригади. Там ніс службу на посаді номера обслуги протитанкового взводу, механізованого батальйону. В телефонних розмовах з рідними ніколи ні на що не жалівся, хоча побував у найгарячіших точках війни, починаючи з Бучі,
Авдіївки чи Бахмуту. Син Едуарда теж в лавах ЗСУ, і коли випадала нагода зустрітись з батьком десь на Донбасі, завжди дивувався його оптимізму та спокою.
На початку жовтня 2024 року позицію, яку займав підрозділ Зіміна в Пологівському районі Запорізької області, було атаковано фосфорними бомбами. Всі четверо бійців на позиції отримали поранення, контузії та опіки. Але, незважаючи на опіки і контузію, Зімін виніс двох своїх побратимів на руках з того фосфоричного пекла, і врятував їхні життя.
На жаль, не встигнувши хоч якось залікувати свої рани та опіки, через день він отримав наказ знову рушати на позицію на передньому краї. І він не відмовився від такого ризикованого завдання в такому стані. На жаль, саме після виконання цього наказу зв’язок з ним було втрачено, і невдовзі рідні отримали сповіщення про те, що Едуард Зімін вважається зниклим безвісти.
І лише після того, як були проведені експертизи ДНК, тіло загиблого воїна знайшло вічний спочинок на військовому секторі міського кладовища, де знову сьогодні лунали прощальна молитва, військовий салют і Гімн України.
