У сьогоднішній статті ми познайомимо вас із справжньою хороброю леді, яка захищає Батьківщину на лінії фронту.
Мабуть, ви звикли читати історії про мужніх військовослужбовців 26-ї бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича, проте сьогоднішня розповідь буде неабияк відрізнятися від попередніх.
Пані Олександра, яка має позивний “Червона” обіймає посаду командира першого взводу коригування артилерійського вогню дивізіону артилерійської розвідки 26-ї абр.
Військовослужбовиця не одразу обрала такий відважний фах. Спершу вона здобула освіту за спеціальністю вихователя закладу дошкільної освіти з правом викладання іноземної мови. Навчалася у рідному Бердичеві, в місцевому педагогічному коледжі. Згодом пані Олександра вирішила продовжити здобуття учительського фаху у Житомирському державному університеті імені Івана Франка за освітньою програмою “Теорія викладання фізичної культури”.
Проте виникає запитання: як Олександра вирішила відмовитися від педагогічного фаху на користь військової служби? Що спонукало її стати на захист Батьківщини?
Вона поділилася:
“Це відбулося з початком вторгнення рф на територію України, зокрема, коли забрали Крим — це 2014 рік. Ось тоді з’явилася така, знаєте, тяга, хотілося чимось допомогти. А також у мене був батько сержантом, дідусь був офіцером, і я з дитинства бачила, як гарно, по-стройовому, по-правильному потрібно виконувати обов’язки перед Батьківщиною.”
“У 2019 році я прийшла у квітні.”
На той час дітям пані Олександри було вже 7 і 5,5 років.
“Було тяжко як матері, але не важко як солдату. Таке відчуття, коли не хочеться залишати рідних, але ще більше не хочеться, щоб до своїх дітей прийшли вороги.”
Звичайно, такий вибір жінки здається багатьом надзвичайно відважним, і це справді так. Рідні люди — ті, хто найбільше турбуються про військових, а така професія може викликати тривогу у серцях близьких. Як родина відреагувала на вибір військової? Це питання, напевно, цікавить багатьох читачів.
“Рідні дізналися, коли я прийшла з відношенням із військкомату. Сказала, що йду в Збройні сили України… Реакція була жахлива. Казали: “Дитино, навіщо воно тобі? Я знаю, я служив”, — батько говорив, дідусь. “Воно тобі не потрібно”. Але я така вперта татова доця, сказала: “Йду, це моє”.”
Нині на фронті перебуває багато відважних українських захисниць, які виконують абсолютно різну роботу. Дехто вважає, що жінки займаються лише наданням медичної допомоги, проте це не так. Пані Олександра є прикладом того, що українки виконують будь-яку роботу на фронті.
Ми знаємо, що нині є чимало різних бригад, проте чому захисниця обрала саме 26-ту артилерійську?
“Сподобалася мені ця бригада, і пішла. Чула про неї дуже багато ще з 2014 року, коли наші хлопці воювали в Луганській області та в Донецькій.”
“Я прийшла в бригаду з відношенням старшого навідника на артилерійську систему 2А36 — це 152,4-мм калібр “Гіацинт”. На мене подивилися, 50 кілограмів, думають — куди там старший навідник? Казали: “Можливо, воно тобі не потрібно”, але я відмовляла, що піду, хочу. Від старшого навідника розуміла лише слово “навідник”. Навчання відбувалися на полігоні, ми працювали три місяці на 152,4-мм калібрах — це був і “Д-20”, і “Гіацинт”, і “Мста-С”. Я приїхала вже на посаду номера обслуги в бригаду, і так почався мій шлях від солдата до офіцера.”
Одне з найцікавіших запитань до військовослужбовиці стосувалося якостей, якими має характеризуватися людина для ефективної роботи в артилерії.
Пані Олександра відповіла:
“Наполегливість, стійкість… ну, і можна трішки розуму”, — з усмішкою каже захисниця. — “Все приходить з досвідом.”
Раніше героїня сьогоднішнього інтерв’ю працювала з гарматою,
проте нині її фахом є аеророзвідка. Що стало приводом для переходу на іншу діяльність?
“Поштовхом був на той час мій командир батареї, побачив у мені здібності, і ми почали вже навчатися рахувати. Два-три місяці, перші змагання, виклики, перемоги… Так почався мій шлях у розвідці — спочатку в наземній, а потім у повітряній.”
Пані Олександра – справжній приклад хоробрості, яка не залежить від статі. Знайомство з її історією має важливе значення для розуміння того, що, маючи достатньо бажання, кожен може допомагати ЗСУ по-різному: хтось обирає шлях учителя та виховує в майбутніх поколіннях справжній патріотизм і любов до Батьківщини, інший – хоробро боронить незалежність країни в найгарячіших її точках.
Наразі це не все інтерв’ю зі сміливою пані Олександрою з 26-ї бригади. Далі буде.
Редакція “РІО-Бердичів” дякує кожному захиснику української землі та неба за надзвичайну роботу, яку ви сміливо виконуєте з дня на день. Безперечно, справжні титани, професіоналізм та самовідданість яких немає меж.
Кожна історія про наших захисників варта уваги. Більше інтерв’ю з мужніми синами України з Бердичева ви можете переглянути тут.