Ще в червні 2022 року рідні отримали сповіщення про те, що Віталій пропав безвісти, і всі ці 33 місяці в них теплилась надія, що він живий, але в полоні. На жаль, після двох з лишком років пошуків, результати аналізів ДНК, які здавали рідні, показали співпадіння. А потім інформація про таке співпадіння надійшла з іншого міста, а потім ще.
Батько і мати не знали як це може бути, і кому вірити, та потім виявилось, що в моргах різних міст відшукали різні частини тіла, а згодом лише за специфічними ознаками зубів, тіло опізнав родич стоматолог.
Стоматологом був і дідусь загиблого воїна, якого знали і поважали не тільки в Скраглівці, але й в інших сусідніх селах, і в Бердичеві. Він помер два роки тому, так і не дочекавшись звістки про долю улюбленого онука.
Народився Віталій Марценюк 2 грудня 1997 року в селі Скраглівка. Його мама теж працювала в місцевій амбулаторії, тож маленький Віталік часто тут бував, спостерігаючи за роботою рідних. Він був дуже спокійний, врівноважений, в сільській школі гарно вчився, любив малювати, а його любили вчителі та однокласники.
Ще змалечку він ходив з родичами до місцевої церкви,
а потім став допомагати місцевому священику. Він бив у дзвони на дзвіниці, співав на кліросі, не пропускав без поважної причини служби, та виконував інші обов’язки пономаря.
Після закінчення Скраглівецької школи з відзнакою поїхав до Києва здобувати вищу освіту на філологічному факультеті Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Строкову службу в армії Віталію не довелось пройти, натомість близько року він відвідував курси з військової підготовки, що їх вели бійці батальйону «Азов».
В жовтні 2021 року Віталій одружився, в молодої сім’ї були неймовірні плани жити і любити один одного, але їх одним розчерком перекреслила велика війна.
Тож вже у перший день повномасштабного вторгнення російських військ Воїн став на захист Батьківщини, долучившись добровольцем до українського війська.
В ті дні на Оболоні вишикувалась величезна черга добровольців, які прийшли записуватись до 129 батальйону територіальної оборони, і буквально за кілька днів до 112 київської бригади ТРО, до якої входив і 129 батальйон, влилось 1800 вмотивованих вояків.
Після боїв по обороні Києва підрозділи бригади почали перекидати на схід,
де важкі бої не припинялись ні на день. Побратими, які сьогодні приїхали провести Віталія Марценюка в останню путь лише найкращими словами згадували свого бойового товариша, розповідали, що на нього завжди можна було покластись, бо він був справжнім патріотом і справжнім воїном.
19 червня 2022 року в боях під Сіверськом на Луганщині під час артилерійського обстрілу Віталій Марценюк пропав безвісти. Це були дні, коли агресори активно просувались, захопивши Сєвєродонецьк, а потім і Лисичанськ – найбільші міста нашої частини Луганської області, і точної інформації про загибель Віталія чи можливий полон у командування підрозділу не було.
І лише вчора тіло загиблого воїна привезли в рідну Скраглівку, де його зустрічали на колінах чи не усі односельці. Сьогодні вони знову вишикувались живим коридором від рідної хати до церкви, встеливши останню путь Героя квітами. Прощальну службу справив місцевий священик, а в церкві не змогли поміститись усі, хто прийшов попрощатись з навічно двадцятип’ятирічним Віталієм.
Коротку траурну промову біля церкви проголосив міський голова Сергій Орлюк,
і хор півчих, всі жінки якого добре знали загиблого, знову почав співати тужливі мелодії, до яких додались перелив церковних дзвонів. Траурна процесія розтягнулась чи не на пів села в напрямку переїзду та нового кладовища.
Тут, на могилі Сергія Романова, вже два роки майорить жовто-синій прапор, але Сергій прожив усе життя в Бердичеві, тож фактично, сьогодні Скраглівецька громада вперше хоронила тут свого односельця. На жаль, ще про кількох, пропавших безвісти, рідні до цього часу нічого не знають.
На кладовищі виступила староста села Ольга Мельник, виступив військовий капелан бригади ТРО, останню шану віддали загиблому спочатку побратими, потім односельці, родичі, і пролунали звуки військового салюту. А під Гімн України домовину опустили в могилу, над якою незабаром затріпотів прапор України, за яку молодий воїн віддав своє життя.
