Владислав народився 23 січня 1995 року в селі Велика П’ятигірка. Зростав у багатодітній родині, де мама самотужки виховувала п’ятьох дітей після розлучення з чоловіком. У родині Владислав був другою дитиною — після старшої сестри. Також мав трьох молодших братів, для яких був справжнім прикладом.
Велику частину свого життя чоловік присвятив освіті. Спочатку дев’ять років навчався у Великоп’ятигірській школі, а згодом продовжив здобувати середню освіту в Маркушівській школі, де закінчив 10–11 класи. Вже тоді проявляв прагнення до нових знань, відповідальність і наполегливість. Із легкістю заводив нові знайомства, мав багато друзів і постійно брав участь в олімпіадах — особливо з точних наук.
“Владислав був дуже здібним хлопчиком, — ділиться його рідна тітка, ледь стримуючи сльози. — Особливо любив фізику й математику…”
Після школи вступив до Бердичівського вищого професійного училища (ПТУ №33), де здобув фах машиніста-тракториста. Згодом продовжив освіту в Житомирському автодорожньому коледжі. Там знову проявив свою відповідальність і став старостою групи, а навчання завершив з відзнакою,
ніби підтвердивши свої знання та вміння. Вищу освіту здобував у Державному університеті «Житомирська політехніка» на факультеті інженерної механіки.
Саме під час навчання в університеті Владислав зустрів своє кохання — Олену, яка згодом стала його дружиною. У їхній родині народилося двоє синів — зараз їм п’ять і один рік. Дев’ять років вони жили в любові, злагоді та підтримці. Згодом подружжя разом працювало, але все змінила війна…
У 2020 році Владислав підписав контракт і став на захист України в лавах Збройних Сил. Спочатку проходив службу в зоні АТО. Він був справжнім патріотом, тому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, без вагань ухвалив рішення боротися з окупантом попри все — за мир і спокій на Батьківщині. Мужньому воїну доводилося бувати у різних місцях на фронті, зокрема й у Луганській та Донецькій областях.
Владислав був справжнім майстром і людиною з «золотими руками». За яку справу не брався б — усе йому вдавалося. Мав хист до електрики, сантехніки, деревообробки. Робив це з легкістю, бо мав щире бажання й був надзвичайно працьовитим.
На жаль, 5 червня як грім серед білого неба прозвучала звістка: Владислав Когай загинув, виконуючи бойове завдання. Неможливо підібрати слів, щоб описати весь біль втрати та розпачу. У пам’яті рідних, друзів, побратимів він залишиться відкритим, щирим, доброзичливим, завжди з усмішкою — вірним другом і відданим патріотом Батьківщини.
9 червня, у понеділок, мужнього українського воїна провели в останню путь у Житомирі — в місті, де він зустрів кохання, створив сім’ю та працював.
Свій останній спочинок Герой знайшов на Алеї Слави Корбутівського міського кладовища в Житомирі.
