Народився Тарас Безпальчук 24 липня 1989 року в Бердичеві, у сім’ї трударів, які змалечку виховували своїх синів у повазі до старших, прищеплювали їм особистим прикладом працелюбність, відповідальність, доброту і щирість.
Навчався Тарас у міській школі № 17, де вчителі натішитися не могли його вихованості та відповідальності. Сьогодні, 13 жовтня, на траурний мітинг прийшло багато педагогів із сімнадцятої гімназії, які згадували свого учня найкращими словами. Вони розповідали, що батьки завжди цікавились успіхами синів у школі та не забували дякувати учителям за навчання і виховання.
Мама Тараса родом із Гальчина, а батько – з Польової Слобідки сусіднього Чуднівского району, тож усі канікули їхні сини проводили у бабусь та дідусів: допомагали по господарству, не цурались жодної роботи, раділи спілкуванню з родичами та сільськими однолітками.
Коли прийшов час обирати професію, Тарас, услід за старшим братом пішов навчатись на закрійника в Житомирському ПТУ. Вони мали хист і бажання до цієї справи, тому й стали досить непоганими спеціалістами. Вміння і навички роботи з тканинами дуже знадобились Тарасу,
коли він працював на найбільш раніше прибуткових підприємствах Бердичева – так званих «обшивках».
Але згодом, коли «обшивки» почали «загинатись», він змінив професію на іншу, не менш потрібну людям. Тарас став сантехніком і оволодів майстерно новими навичками, тож в багатьох оселях залишились системи опалення чи водопостачання, зроблені його руками. До речі, і в армії він отримав позивний «сантехнік», за яким його звали побратими.
Будучи сантехніком та співпрацюючи з магазином із продажу відповідного обладнання, Тарас і познайомився зі своєю майбутньої дружиною, яка там працювала бухгалтером. Увагу чи не єдиній дівчині на фірмі приділяло багато хлопців, але Тетяна вибрала саме того, який зміг довести глибину своїх почуттів.
Весілля молода родина відгуляла восени 2019-го, а через рік у них народилась донечка. Батько був на сьомому небі від щастя і старався робити все, що міг, щоб у сім’ї була радість і злагода. Тетяна заходила з донечкою до нас в редакцію, адже раніше тут працювала, і ми всім колективом раділи за неї.
Та лютневого ранку 2022 року щастя сотень тисяч українських родин «стало на паузу»,
адже війна не оминула жодної. Вже в липні того ж року Тарас Безпальчук був мобілізований до ЗСУ та приєднався до лав 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади Десантно-штурмових військ.
Молодий, розумний, працьовитий та відповідальний солдат незабаром заслужив повагу своїх командирів. Попрощатись з «сантехніом» приїхали кілька побратимів разом із командиром підрозділу радіоелектронної боротьби (РЕБ), які дуже гарно відгукувались про свого сержанта. Крім лише бойових завдань, вони згадували, що Тарас не відмовлявся від інших, не менш важливих , а часто трагічних військових подій. Так, колись він взявся сам відкопувати засипаних у бліндажі товаришів, але, на жаль, зміг – лише їх тіла…
Чимало ворожих дронів не долетіло до намічених цілей завдяки звитязі Тараса та його побратимів. Чимало життів українців було врятовано, багато ворогів поплатились здоров’ям та життям за безглузде марення своїх полководців та шизофренічну манію свого очільника.
Мар’янка, Курахове, Покровськ та ще десятки найпекельніших місць на Донбасі, де Тарасу довелось пліч-о-пліч з побратимами боронити рідну землю.
За три роки він був тричі поранений, і кожного разу після госпіталів і лікарень знову повертався на фронт.
Кілька місяців тому, після чергового поранення він лікувався у Бердичівському госпіталі, встиг трохи погратись з донькою, побути серед рідних і близьких. Наприкінці жовтня була призначена операція на оці, де після влучення уламка почалась катаракта, але до того часу він знову повернувся на фронт, адже там нині кожен боєць на вагу золота.
Знову виїзди на завдання, знову нестерпна втома і надлюдські навантаження. Після одного з таких виходів група повернулась до хатини, в якій жили Тарас Безпальчук разом із напарником, але відпочити їм не вдалось… Або вороги зуміли вистежити місця проживання екіпажів, або це було трагічний збіг, але три ворожі шахеди 8 жовтня прилетіли саме по них. Тарас загинув на місці, а за життя напарника, який знаходиться в комі, досі лікарі ведуть боротьбу.
Попрощатись з відважним воїном сьогодні, 13 жовтня, у Бердичеві прийшло дуже багато людей. Це і рідні, і близькі Тараса, і колеги по роботі його та дружини, друзі, однокласники,
вчителі, сусіди, вже давно траурна зала гарнізонного Будинку офіцерів не була так наповнена, як сьогодні.
Знову і в храмі на Одеській, і в Будинку офіцерів, і на кладовищі звучала молитва священника, звучали скорботна промова керуючої справами міськвиконкому Лариси Котнюк та трагічна розповідь голови спілки сімей загиблих Володимира Катюшка.
Траурна колона вкотре йшла вулицею Артилеристів під сумні мелодії військового орекстру, а перед траурною колоною розступались автівки на вулицях Бердичева, та їхні водії віддавали останню шану Герою. Знову на кладовищі звучав триразовий салют, а ряд могил загиблих захисників України поповнився ще одним надгробком.
Вічна слава і вічна пам’ять Тарасу Безпальчуку, який віддав своє життя за наше мирне небо!..
