36-річний Олександр Редчич живе у власному будинку в селі Мохначка на Житомирщині, працює оператором на маслозаводі у сусідньому Брусилові й сам їздить на роботу електровелосипедом. За цим звичайним на перший погляд життям — 22 роки в інтернатних закладах, боротьба за право жити самостійно і довгий пошук рідних. Історію Олександра у вересні 2026 року знову розповіла чернігівська газета «Гарт». Саме з невеликої публікації у цій газеті ще у 2011 році почався один із найважливіших поворотів у його житті. Тоді 20-річний Олександр, який виховувався у Ніжинському будинку-інтернаті, через газету попросив допомогти йому знайти людей, які могли б стати для нього родиною. 22 роки життя, де майже все вирішували за нього Олександр розповідає, що найбільше в інтернаті йому бракувало можливості самому вирішувати, як жити. Їжу готували, речі прали, одяг і розпорядок дня визначали інші. А він хотів працювати, обирати професію й мати власне життя. Після публікації в «Гарті» з ним познайомилася Світлана Кухтій із Чернігівщини. Вона стала його опікункою і підтримувала прагнення хлопця до самостійності.
У 2016 році за її допомогою Олександр через суд поновив цивільну дієздатність. Пізніше після телевізійної програми його історію побачила багатодітна родина Кушнірів із Чернівців. Олександра запросили в гості, а зрештою він прожив у цій сім’ї близько чотирьох років. Саме там він почав працювати на будівництві разом із Василем Кушніром і поступово заробляти власні гроші. 
На Житомирщину переїхав через батька Ще один поворот стався після тієї ж телевізійної історії. За словами Олександра, знайомий його рідного батька випадково побачив передачу і розповів йому про сина. Олександр каже, що батько до цього довгий час не знав, що він живий. Згодом вони почали спілкуватися, а сам Олександр вирішив переїхати на Житомирщину, щоб бути ближче до нього. Про батька чоловік говорить небагато, оскільки той не любить публічності. Але називає їхні стосунки дуже хорошими. Власний будинок у Мохначці Тепер Олександр живе у селі Мохначка у власному невеликому будинку. Частину грошей на житло він заробив під час роботи у Чернівцях, решту допомогли зібрати волонтери. Будинок він облаштовував і ремонтував уже сам.
У 2024 році Олександр розповідав, що особливо цінує можливість робити все власними руками й не чекати, поки хтось вирішить за нього. За словами чоловіка, через юридичний статус його родини на державне житло він не розраховував. Тому власний будинок став результатом його заробітків і допомоги людей, які його підтримали. 
На роботу — електровелосипедом Зараз Олександр працює оператором на маслозаводі у Брусилові. Він стежить за роботою обладнання, а також виконує інші посильні завдання на підприємстві. Проблемою виявилася дорога з Мохначки до Брусилова. Волонтери зібрали гроші на електровелосипед, і тепер Олександр користується ним, щоб добиратися на роботу. Спорт залишається важливою частиною його життя. Ще у 2024 році Суспільне розповідало, що Олександр мав 20 медалей і грамот із різних видів спорту. Він займався легкою атлетикою, тенісом, футболом та велоспортом. Нині Олександр також є амбасадором благодійного фонду «Рідні» та говорить про права дітей з інвалідністю, які виховуються в інтернатних закладах. Своє теперішнє життя він описує дуже просто: має дім, роботу, людей, яких вважає рідними, і можливість допомагати іншим. «У мене є власна домівка, робота, я можу допомагати таким, як сам. А головне — я маю рідних», — розповів Олександр. 
На Житомирщині є й інші історії про людей, для яких самостійність означає щодня долати цілком конкретні бар’єри. Раніше ми розповідали про Анастасію Дем’янчук із Малинської громади та її собаку-поводиря Діну, яка допомагає дівчині самостійно пересуватися і подорожувати
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство? Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
