У середу, 8 січня, 45 років виповнилося Валентині Цербе-Несіній - першій власниці медалі зимових Олімпійських ігор в історії незалежної України.
Про це повідомляє портал biathlon.ua.
Бронзова медаль Ігор у Ліллехаммері - 1994, добута Валентиною Цербе-Несіною, стала переломною для всього українського біатлону. Але такий гучний успіх не відразу був "перетравлений" країною, а з часом ця історична подія і зовсім пішла в тінь. Уже в нинішньому десятилітті тих, хто творив історію спортивної України, стали вшановувати з великою повагою, запрошувати на різні урочистості.
Розповіді про олімпійську "бронзу" просто вражають: жорстокий відбір на Олімпіаду, виступ з чужим інвентарем, скептичне ставлення тренерів - усе це вселяє повне здивування сучасному вболівальнику біатлону. Все, що відбувалося тоді в команді в 1994 році, можна сміливо назвати "нонсенсом".
Уродженка Житомира пройшла крізь вогонь і воду, і заповітна медаль Олімпійських ігор стала гідною нагородою за всю виконану працю. Звичайно, краще почути спогади від самої героїні дня. Спеціально для сайту biathlon.ua Валентина Цербе-Несіна розповіла про доленосну спринтерську гонку в Ліллехаммері.
- Спочатку я не повинна була бігти спринт в Ліллехаммері. Припускали, що брати участь буду лише в естафеті. Але по ходу Олімпіади виникла ситуація, в якій мені дали шанс освоїтися. Випробувати, так би мовити, трасу, показати себе. При цьому завдань ніяких не ставили. Справа в тому, що на попередніх дистанціях виникали безглузді ситуації. Розмітка кіл на тренуваннях відрізнялася від розмітки на офіційній гонці, і це призвело до того, що у вирішальний момент деякі спортсмени переплутали кола. Щоб не повторити помилки, було прийнято рішення дати мені шанс виступити на спринтерській дистанції.
Я стартувала під 10 номером, слідом за олімпійською чемпіонкою, росіянкою Надією Талановою. Не знаю, як мені по ходу гонки вдавалося не відставати від неї, але те, що Таланова «мазала» на вогневих рубежах, дозволяло мені триматися за нею. Ми бігли тоді реально гірше росіянок. Але Василь Карленко казав - не можете швидко бігти, стріляйте в нуль. Відстрілялєте без промахів - будете «там». Ось ми і стріляли в нуль і були «там».
Ніна Лемеш тоді виступала за юніорів. Ситуація склалася так,
що у мене не було нормальних лиж, а Ніні її родичі їх купили. Так ось на цих лижах я і вийшла на дистанцію 7,5 кілометрів. При цьому як говориться в прислів'ї, «у мене є одні сандалі, і добре, що після дощу залишилися маленькі калюжі, значить, я все-таки можу ці сандалі одягнути». Подібна ситуація вийшла і з лижами. Добре, що термометр показував під час гонки близько 12 градусів морозу, а лижі нормально їхали, при мінус п'яти. От і вийшло, що вони мені в принципі сильно і не заважали.
Відстрілявши обидва вогневих рубежі на нуль, я спокійно йшла до фінішу. Мене ніхто не підганяв. Як вважали тренери, головне, для чого мене випустили на гонку, я виконала - перевірила олімпійську трасу. А про медалі тоді ніхто й не думав.
Коли мені вручали медаль, з української делегації на церемонії нагородження були присутні лише два наших тренера, причому один з них тренував стрибунів на лижах. Жоден клерк не відвідати цей захід. Всі були в олімпійському селі, тому що в цей же час спонсори роздавали різну продукцію. Ті, хто ще кілька років жив за «залізною завісою», пропустити цей захід звичайно ж не могли. Але нічого, ми теж без подарунків не залишилися.
Після церемонії нагородження досвідчена Світлана Парамигіна потягнула мене до представників одного зі спонсорів, всесвітньо відомої фірми «Адідас», від яких я забрала цілий чемодан різного обмундирування. Наша делегація вшановувала мене через день, 25 лютого, разом з Оксаною Баюл, яка завоювала тоді олімпійське золото.
Медаль, завойована мною в Ліллехаммері, зробила дуже багато для українського біатлону - саме після цього успіху багато хто почав серйозно займатися біатлоном.
Розмовляв Дмитро Авдєєв
