Колись велелюдне село Адамівка, що за 5 км від селища Довбиша Баранівського району, нині, по суті, має статус хутора.
Бо жителів у ньому всього 11 і лише у чотирьох оселях вечорами спалахує світло... Тому, що там лунають дзвінкі дитячі голоси, Адамівка завдячує родині Галіцьких. Олена Іванівна та Юрій Владиславович живуть у своєму рідному селі й виховують п’ятьох дітей.
Навіть не віриться, що ця молода жінка — багатодітна мама. До того ж, Олена Галіцька — творча натура, поетеса, яка, попри сімейні клопоти та нелегке життя у віддаленому селі, знаходить час для творчості.
— Коли народила старшу доньку, думала, що писати вірші більше не буду. Та рими не давали спокою, роїлися в голові. Навіть серед ночі Муза може розбудити, — розповідає Олена. — Чоловік спершу не зважав на моє захоплення, та з часом змінив свою думку.
Героїня моєї розповіді свої перші вірші почала писати ще в школі. У 19 років, коли навчалася та жила у Житомирі, її поезії друкувалися у міських та обласних газетах. Поет Валентин Грабовський дуже підтримував молоду поетесу, прихильно відгукувався про її творчість.
Прагнучи побачити світ, дівчина вивчила польську мову, за «картою поляка» збиралася виїхати до Польщі. Але в її плани втрутилося кохання. У 1994 році Олена вийшла заміж за свого односельця Юрія. Через рік у молодого подружжя народилася донька Діна, у 1996 році — син Артем.
Жінка не зважила на застороги лікарів, які взагалі забороняли їй народжувати через серйозні проблеми зі здоров’ям.
— Діти — це моя нагорода. Чи може бути більше щастя, ніж бачити, як вони ростуть? — каже Олена. — Я сама — із багатодітної сім’ї, була четвертою, найменшою, донькою у родині. Мама народила мене у 45. Я ж після народження двох дітей і не мріяла, що зможу народити ще. Та Бог подарував нам у 2003 році сина Богдана, через рік — доньку Яну, а в 2007 році з’явився на світ наш найменшенький — Сашко. Саме після його народження лікарі з подивом констатували, що з мого серця зник рубець, який був там аж 17 років.
Тож Галіцькі — це справді «сім Я». Як лише вміщаються у невеличкій хаті, яку побудували ще батьки Олени?
— Тата Івана Адольфовича немає з нами вже 18 років, а моїй мамі Валентині Степанівні Камінській 28 квітня виповнилося 89 років.
Я рада, що мама проживає з нами, що я можу оточити її турботою і любов’ю, — продовжує свою розповідь Олена. — Мама, як і мої старші сестри Зоя та Галина, має гарний голос і ще й зараз співає. І в своїх дітей я намагаюся розвинути всі їхні таланти та здібності. Нічого для них не шкодую, прагну, щоб вони не відчували себе чимось обділеними через те, що проживають у такому маленькому селі. Боляче тільки дивитися, як вони добираються до школи через річку Немилянку, ледь не по кущах, як ті ведмежата. Адже нормального містка через неї немає...
Старша донька Галіцьких Діна, здобувши у Житомирі професію медичної сестри, нині працює завідувачкою фельдшерського пункту в селі Юрченках, що на Хмельниччині. Син Артем навчається на 3-му курсі Житомирського будівельного коледжу. Як і мама, він пише вірші. Троє молодших дітей навчаються у Довбиській ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку колись закінчили і їхні батьки. Саме у цій школі діти розвивають свої таланти. Богдан гарно малює та грає у духовому оркестрі, а Яна й Сашко співають у шкільному хорі.
Дивно, але Олена встигає не лише турбуватися про свою стареньку маму,
чоловіка та дітей, не лише вірші пише, а ще й навчається на заочному відділенні Житомирського державного університету імені І.Франка. Власне, саме завдяки цьому факту ми й познайомилися. Адже у січні цього року в тоді ще відділ у справах сім’ї, молоді та спорту райдержадміністрації зателефонували із цього навчального закладу й повідомили про свою студентку-заочницю, багатодітну маму з Баранівського району, у якої виникли фінансові труднощі з оплатою за 3-ій курс навчання. Тоді начальник відділу Надія Ошатюк допомогла Олені заплатити за навчання. А незабаром до відділу надійшов і пакет документів від Довбиської селищної ради на присвоєння Олені Галіцькій почесного звання «Мати-героїня».
— Де ви знайшли в собі сили та бажання вступити до університету тоді, коли люди й не думають про таке, — у сорок із «хвостиком» років? — запитую Олену.
— Це, знову ж таки, завдяки моїм дітям. Вони мене надихнули. Якось у розмові зі старшими донькою та сином я пояснювала їм, як важливо здобути добру освіту. Тоді Діна й запитала: «Мамо, а чого ж ти не вчилася?». Освіта у мене — середня спеціальна, я закінчила Житомирське ПТУ-44 за спеціальністю «хлібопекар та формувальник тістороздільних виробів». Працювала і в Житомирському виробничому об’єднанні хлібопекарської промисловості, на багатьох інших роботах у Житомирі, Баранівці, Довбиші, адже у 90-их роках вибирати на доводилося. А мрія про вищу освіту так і залишалася мрією, тим більше — після народження дітей. І лише коли діти підросли, я зрозуміла, що повинна бути для них прикладом в усьому. Так у 2013 році й вступила на заочне відділення Житомирського держуніверситету ім. І.Франка.
Що не кажіть, наші українські жінки — особливі. Вони можуть усе. І наша землячка Олена Галіцька це доводить на власному прикладі.
За матеріалами zhytomyrschyna.zt.ua
