Синьоокі та сивочолі, приємні і щирі в спілкуванні, з м’якою посмішкою та відкритим поглядом – вони дивовижно нагадують один одного. І це цілком зрозуміло, адже з часом дружина й чоловік стають схожими. А у щасливому союзі така особливість проявляється і в зовнішності, і в характерах. Галина Олексіївна та Георгій Петрович Дробиші крокують стежиною подружнього життя 60 років…
Георгій Дробиш: чудова людина, досвідчений шкіряник, гарний футболіст, завзятий рибалка і не тільки…
Георгій Дробиш народився у 1932-му році – у непростий час, коли Голодомор охопив Україну й зачепив бердичівські сім’ї. В місті тоді різко знизилися норми видачі хліба, й бідували чимало людей. Коли почалася війна 1941-1945-го років, його батько, Петро Трохимович, із першого до останнього дня бився з ворогом на фронті, отримав чимало нагород за захист Вітчизни, а мама, Віра Йосипівна, працювала на шкірзаводі й займалася дітьми. Їх у родині Дробишів було четверо, старший син Георгій допомагав доглядати менших сестричку та братика. Хлопець навчався у школі, потім – у «вечірці», невдовзі закінчив технікум.
П’ять років служив на флоті в Прибалтиці, за цей час зміг лише двічі побувати вдома. Георгій Дробиш був свідком багатьох історичних подій: Великої Вітчизняної війни, відновлення народного господарства, реформування економіки в 60-80-х роках, проголошення незалежності України… У його сім’ї склалася династія шкіряників: тато віддав заводу понад 50 років, там же трудилася й матір, і син Георгій півстоліття присвятив підприємству, продукція якого свого часу була знаною в колишньому Союзі. Починав електриком, згодом став начальником вентиляційного цеху і з цієї посади пішов на заслужений відпочинок. Із різними директорами знаходив спільну мову. До його думки дослухалися керівники, його любили і довіряли свої долі рядові робітники. «Дробиші – золоті люди. Мені випала честь працювати з Георгієм Петровичем – доброзичливим, врівноваженим і толерантним. Унікальна людина! – розповідає колишній заступник генерального директора шкіроб’єднання Олексій Геннадійович Ястремський. – В колективі його поважали й цінували. Завжди йшов усім назустріч».
Георгій Дробуш – майстер на всі руки!
Звів красиву й затишну оселю, бувши одночасно муляром, пічником, електриком і просто чорноробом. Нині тут проживають старші та молодші члени родини. Свого часу був затятим рибалкою, з водойм завжди повертався з великим уловом, дружина ледве встигала спорожняти відра з «живим сріблом». Щодо інших захоплень, то Бердичів пам’ятає, як у повоєнний час Георгій Петрович грав у футбол за команду «Шкіряник». Захоплення спортом передалося й нащадкам. Старший син Олег виступав за команду одеського «Чорноморця». У різні роки до переліку 22-ох найкращих футболістів Житомирської області загалом входили 20 гравців ФК «Бердичів», серед них у 1996-му – його молодший син, півзахисник Ігор Дробиш. Батько пишається, що той є ветераном команд «Шкіряник» та «Прогрес». І онуки – любителі поганяти м’яч. Родина Дробишів – це династія шкіряників та футболістів.
Галина Дробиш: справжня берегиня роду та хранителька домашнього вогнища
Галина Олексіївна Дробиш – майже ровесниця свого чоловіка: народилася в Бердичеві у 1933-му. Понад 40 років пропрацювала на шкірзаводі, останні два десятка – у спилковому цеху.
Діти називають її «найкращою мамою в світі», онуки – «улюбленою бабусею». Галина Олексіївна встигала і працювати, і домашнім господарством займатися, і дітей виховувати. Її кухню обожнюють усі Дробиші: старші,юні та зовсім маленькі люблять бабусини борщі, вареники, пельмені й холодець. А котлети, кажуть, – просто неймовірні, і повторити їх неможливо! Сини розповідають, які смачні торти «Наполеони» випікала мама Галина, які паски за власним рецептом. А чорнослив із горішками під збитими вершками – солодкий спогад із дитинства! Двадцятитрьохрічний онук Дмитро згадує, як доглядала його в дитинстві бабуся – добрий наставник і ангел-охоронець. У юнака такі ж очі, як у Галини Олексіївни: сині-сині, наче волошки… Влітку на подвір’ї пишно квітують клумби – предмет особливої турботи господині. Люди не проходять повз цього барвистого розмаїття, зупиняються і фотографуються… «Люблю всі квіти, – зізнається пані Галина. – Навіть бур’ян має милий запах…» Чоловік Григорійнерідко дарує їй пахучий бузок…
Подружнє довголіття довжиною у 60 років
Бердичівляни Галина та Георгій вчилися в одному класі шостої школи.
Ходили на уроки, спілкувалися… І лише через декілька років по-справжньому розгледіли один одного. Це світле почуття закоханості та взаєморозуміння вони пронесуть через усе життя… У спогадах – один день з юності. Молодий чоловік прийшов з армії і якось повертався з танців із парку культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка. Побачив на автобусній зупинці колишню однокласницю, провів додому і через декілька місяців, 20-го січня 1957-го року, вони одружилися.
У 1958-му у подружжя народився старший син Олег, нині полковник, який живе в м. Одесі. У 1967-му на світ з’явився молодший Ігор, який понад 20 років займається автомобільним бізнесом. Обидва мають вищу освіту.
Галина і Георгій Дробуші пишаються своїми двома синами, чотирма онуками: дорослими Андрієм, Максимом та Дмитром і школярем Микитою, а також правнучками – одеситками Ксюшею та Сонею. Вони – головне багатство у житті, велика гордість і безмежне щастя… В будинку всюди – фотографії дорослих та юних улюбленців сім’ї. «Будут внуки, потом всё опять повторится сначала...» – наспівує Георгій Петрович рядки улюбленої пісні.
До речі, на початку 60-х років він був старостою і одним із кращих солістів хору на шкірзаводі. Чоловік жартує: «Это было недавно, это было давно…» А народні пісні, говорить дружина, і досі виконує гарно… Сучасні правнучки із задоволенням повторюють слова колишньої «Катіші»... Дивлюся на Георгія Дробиша у смугастому тільнику і думаю: «Морська душа завжди молода…» До нього тягнуться й сусідські діти, ласкаво звертаючись: «Наш дідусь…»
Їм обом трохи за вісімдесят, і виглядають разом дуже гармонійно, від них просто віє харизмою. Доповнюють один одного та розуміють з півпогляду і півслова: тендітна і ніжна дружина, ставний та мужній чоловік. В чому секрет їх подружнього довголіття? Не змовляючись, відповідають: «У любові, повазі та спільності інтересів». «Ніякі гроші і речі не замінять цього», – ділиться Галина Олексіївна, а Георгій Петрович додає: «Великим плюсом є відсутність шкідливих звичок». Пара показує дітям чудовий приклад справжньої любові і вірності. «Їх життя, – говорить син Ігор, – зразок довіри, згоди та взаєморозуміння. Батьки виховували нас правильно:
у повазі до людей та праці». Протягом усього спільного шляху подружжя дивиться в одному напрямку…
Галина та Георгій Дробиші – дивовижні люди і, незважаючи на різні негаразди та випробування, великі оптимісти. Чи не тому в них стільки друзів, які не забувають, дзвонять, приходять і вітають зі святами? На світлинах різних років вони завжди в оточенні людей: рідних, близьких та знайомих. Глава сім’ї свого часу займався фотографією і знає в цьому толк.
Двадцятого січня злетяться до батьківського дому діти та внуки, аби за святковим столом сказати своїм найріднішим неньці й татові, бабусі і дідусю, як люблять їх і як вони потрібні всім, а ще – привітати з чудовим ювілеєм…
Шістдесят прекрасних років
У пошані і любові –
Це чимало гарних кроків
І миттєвості чудові.
Шістдесят минуло зим,
Весен з дивними садами…
Дробишів щасливий дім –
Внуки, діти, батько, мама!
Вам, шановні ювіляри,–
Привітання теплі й щирі,
Хай живе славетна пара
У любові, щасті, мирі!
Фото з сімейного архіву подружжя
