Атмосфера будь-якого міста залежить від людей, чиї долі з ним пов’язані. Якщо зібрати старі фотографії, спогади мешканців Бердичева й різні історії із книг, можна скласти ці пазли воєдино і уявити, чим жило наше місто з року в рік, як трудилися й відпочивали, чому раділи та засмучивалися люди, що залишилося незмінним із далеких часів. І кожен камінчик дихає історією, і кожний бердичівлянин – цілий світ. Наша розповідь – про подружжя Галини та Мечислава Козловських – чудового лікаря і натхненного будівельника.
Лікар за покликанням, в душі – творець
Вона народилася в далекому 1934-му році: влітку, 5-го липня, в Андрушівці. Галина Недобой зростала в родині, де цінували знання і працю: батько був агрономом, мама – вчителем початкових класів. На долю сім’ї випали тяжкі випробування: голод і життя на окупованій території. Про своє дитинство, обпалене війною, вона потім напише у своїх спогадах. У 1959-му році дівчина закінчила стоматологічний факультет Київського медичного інституту імені О. О. Богомольця. Її направили працювати на Житомирщину, в село Городківку Андрушівського району.
Вона трудилася в непростих умовах, не вистачало необхідної апаратури, й хотілося більшого. Незважаючи на труднощі, робила свою справу з великим задоволенням. Перспективого лікаря запрошували на різні складні випадки, про які можна написати цілу книгу. Галина Андріївна пам’ятає кожну ситуацію, зберігаючи в пам’яті події далекі й близькі. Згадує пацієнта зі страшною інфекцією – рожистим запаленням обличчя. Її мазі, де однією зі складових був йод, допомогли вилікувати хвору людину. Не забути жінку з гострим зубним болем, котра після знеболення втратила свідомість. Поклавши пацієнтку на підлогу, молода лікарка вивела її з непритомного стану. Згодом Галині Недобой запропонували пройти спеціалізацію з лікування лор-захворювань. Її вчителями стали Євгенія Іванівна Конопелько та Роман Опанасович Бех. На той час, згадує Галина Андріївна, вийшла перша книга з ларингології, яка містила необхідні знання для практичної роботи: «Я прочитала у посібнику про хід операції з видаленння гланд і зробила її успішно». У пам’яті – випадок із дитиною, в якої був тяжкий перебіг гострого отиту,
ускладненого алергією. Вона викликала свого наставника – Романа Беха, провела радикальну операцію. І вчитель з повагою сказав: «Ти першою зробила це в Андрушівці». Головний лікар закладу сподівався, що Галина Недобой очолить стоматологічну службу, але за підтримки наставників вона серйозно готувалася до праці в лорвідділенні. Згодом її бажання здійснилося, й жінку відправили до Львівського медичного інституту на курси з бронхоезофагоскопії, де зібралися медики з усієї країни, навіть Сахаліну. Після навчання її залучили до нічного чергування у районній лікарні. Галина Андріївна розповідає про напружену працю, важкі будні і зустрічі з майбутнім чоловіком – Мечиславом Яновичем Козловським, який працював будівельником у Бердичеві. Якось він приїхав, забрав її, і двоє молодих людей розписалися в сільраді. У медичній практиці отоларинголога зустрічалися пацієнти з різними захворюваннями, в тому числі і з опіками стравоходу й трахеї. У 1963-му році лорлікаря Галину Козловську гостинно прийняли в колективі Бердичівського міського територіального медичного об’єднання.
У 1968-му жінка пройшла спеціалізацію з дитячої отоларингології у Київському інституті удосконалення лікарів, а в 1972-му атестаційна комісія при Міністерстві охорони здоров’я України присвоїла їй першу кваліфікаційну категорію. Невдовзі вона отримала звання капітана медичної служби. Галина Андріївна стала працювати в лорвідділенні лікарні, а у 80-90-х, протягом понад 10-и років, – у дитячій поліклініці: спочатку лорлікарем, а потім – у дошкільно-шкільному відділенні. Як знаючого педіатра її добре пам’ятають у різних навчальних закладах, в тому числі – в ДНЗ № 4, 28 і ЗОШ № 5. Із великою повагою відгукується про свою колегу старша медична сестра дитячої поліклініки, голова ветеранської організації ЦМЛ Антоніна Іванівна Кітайцева: «Чудовий, грамотний фахівець, шанований і батьками, і дітками. Дуже відповідальна, доброзичлива та любляча свою роботу людина». Вийшовши у 1989-му році на пенсію, вона працювала за бригадним методом до 1996-го.
Голова ради Бердичівської міської організації ветеранів України Сергій Сергійович Железняк називає Галину Андріївну Козловську цікавою особистістю:
«Влітку їй виповниться 83 роки, але вона, член ради ветеранської організації колишнього ЖЕКу № 1, залишається людиною активної життєвої позиції, небайдужою до проблем і доль земляків».
Гіппократ розглядав фізичне тіло людини «лише як будинок, в якому мешкає справжня людина, будівельник цього будинку...» Для Галини Козловської, за плечима якої – 42 роки самовідданої праці, професія лікаря – це завжди творення на благо людини, боротьба за життя, за майбутнє…
Ветерану праці, дитині війни є що згадати й розповісти людям: врятовані життя, вдячні пацієнти, посмішки зцілених... І досі при зустрічі на вулицях міста вони з повагою тиснуть руку лікарю в великої літери. Одного разу
повертаючись із ринку, Галина Андріївна зустрілася з жінкою, якій колись видаляла гланди. Та поділилася враженнями від розмови з видатним отоларингологом Олексієм Коломійченком, який, подивившись її горло, спитав, хто оперував, і покликав студентів: «Ось так треба робити!» З великою ніжністю жінка розповідає про своїх дітей: сина Олега, який закінчив Бердичівський маштехнікум, дочку Олену,
котра отримала педагогічну освіту, онуку Вікторію Козловську – вчителя англійської мови НВК № 10, автора методичного посібника «English для малят від 2 до 5 років», 18-річну онуку Світлану, котра робить перші кроки в перукарстві, і свого правнука. З повагою, вдячністю та любов’ю згадує чоловіка Мечислава Козловського, близьку за духом людину, котрий, на жаль, покинув цей світ 10 років тому...
Будівельник, який залишив свій слід в історії Бердичівського краю
У сімейних альбомах подружжя Козловських трепетно зберігаються старі, пожовклі знімки. На них зображені Галина Андріївна з широко відкритими очима й щасливою посмішкою на красивому обличчі та Мечислав Янович – гарний, стриманий і мужній. Жінка гортає сторінки й розповідає про різні події з життя улюбленого чоловіка: 11-го березня 1930-го року він народився у Бердичеві, був старшим серед трьох синів – опорою і підтримкою батьків, котрі нерідко хворіли. Хлопець із дитинства пізнав ціну праці і звик допомагати іншим. Важкими були голодні тридцяті і грізні сорокові роки. У 1952-му він закінчив Бердичівський машинобудівний технікум.
Молодого будівельника направили на Урал, його трудовий шлях розпочався у Свердловську. У 1956-му Мечислав Козловський повернувся до Бердичева. Будівельники відновлювали зруйноване під час війни місто. Галина Андріївна перераховує різні вулиці, називає численні споруди, які зводив її чоловік: «У 1960-му він став учасником конкурсу на кращий спальний корпус школи-інтернату, посів перше місце та отримав Почесну грамоту Верховної Ради, будував приміщення м’ясного павільйону на ринку, цеху з переробки вторинної сировини на м’ясокомбінаті, у повоєнний час у Бердичеві було зведено 7 шкіл, 4 – під керівництвом Мечислава Козловського. Він будував ЗОШ № 1 і № 17, до проекту останньої вніс свої позитивні корективи, СПТУ-3 в районі Трикутника, типографію, гуртожитки по вулиці Вінницькій, займався ЗОШ № 12, під його керівництвом проводились оздоблювальні роботи в Палаці культури заводу «Прогрес». Також зводив дитячі садки № 16, № 17 та інші». Коли в них заходиш, посміхається Галина Козловська, радієш душею. НВК № 4 спорудили за досить короткий час, розповідає жінка: у квітні почали,
а в серпні здали в експлуатацію. Він умів на льоту вникати в суть справи і приймати швидке та вірне рішення у найскладнішій ситуації. Коли разом із Миколою Гнатовичем Ревуцьким, на той час головним інженером підприємства «Бердичівводоканал», займався водозабором у Бистрику, на питання дружини, що ж це таке, відповів: «Маленький завод». У 1966-му році Мечислав Янович став начальником будівельної дільниці. Під його керівництвом зведені будинки від вулиці Чапаєва до Руської, на Житомирській, № 55, № 57, а також комплекс 9-поверхівок, корпуси госпіталю, міська котельня. І це далеко не повний перелік об’єктів. Після виходу на пенсію бердичівлянину запропонували працювати будівельником у колгоспі села Маркушів.
Другого лютого 2007-го року Мечислав Янович Козловський помер після важкої хвороби. «Він не дожив до святкової зустрічі будівельників Бердичева, – говорить Галина Андріївна Козловська, – яку організували Олександр Степанович Клекота, котрий, виконуючи обов’язки заступника голови виконкому, займався питаннями будівництваі продовжував цю справу як генеральний директор бердичівського шкіроб’єднання,
та Поліна Іванівна Соболь, на той час депутат міської ради. Велика будівельна родина була згуртованою, дружили сім’ями».
Тетяна Дмитрівна Кайданник, колишній начальник Бердичівської групи управління капітального будівництва Житомирської ОДА, з особливою повагою і душевним теплом згадує прекрасну людину й невтомного трудівника, з яким працювала з 1974-го року і до середини 2000-х: «Мечислав Янович чимало зробив для Бердичева, відбудовував місто. Був дуже грамотною людиною у повному розумінні цього слова. Його знали як чудового фахівця і порядного сім’янина, як відповідального й дисциплінованого працівника та господаря свого слова. Все його життя пройшло в роботі: трудився зранку до ночі. Виховав чимало майстрів і прорабів. Брав участь у будівництві приміщення міськвиконкому у Бердичеві та адміністративних будівель у Ружині і Любарі».
Галина Козловська згадує рік, коли відбулася презентація книги «Земний уклін тобі, Бердичів». Письменник, наш земляк, Петро Корнійчук, присвятив її тим, хто у 44-му визволяв місто від фαшиcτів. Жінка запропонувала створити Книгу пам’яті будівельників,
які відновлювали Бердичів після війни. Серед славних трударів – Віктор Олександрович Олійник, якого у неповні 18 призвали в армію, і 12 років він прослужив у морфлоті. Після демобілізації сержант придбав спеціальність будівельника, зводив у Бердичеві приміщення міськвиконкому. Добрий слід залишили начальник БМУ Ростислав Михайлович Панчук, начальник ПМК-56 Олег Олександрович Яковлев, Філіп Ананійович Циганенко та чимало інших будівельників.
Прізвище Мечислава Козловського давно вписано в історію Бердичева. Створене ним пам’ятатиме не одне покоління нащадків. Мешканці міста живуть у будинках, ходять до шкіл, дитячих садків та різних установ, які він побудував: всюди є «цеглинки», покладені руками бердичівлянина. Кажуть, якщо чоловік виростив сина, посадив дерево, звів будинок, то життя пройшло не даремно. Мечислав Янович реалізував цю програму сповна. А будинків на його рахунку неміряно. Нехай же вдячність та повага земляків увічнять ім’я відданої своїй справі людини.
Місто – це люди, сплетіння доль і подій, вчинків та справ, місто – це частина життя. Місто – наше минуле, теперішнє та майбутнє, це праця і творчість його мешканців: простих і водночас незвичайних.
