П’ятого грудня, напередодні Дня Збройних Сил України, бердичівлянин Давид Хамідлович Буріс відсвяткував 90-й рік життя. Він пройшов дві війни, пізнавши всю тяжкість морської служби. Повернувшись додому, обрав одну з найбільш мирних професій, ставши універсальним майстром із пошиття взуття.
Давид Буріс – бердичівлянин із голови до кінчиків нігтів: любить, знає та шанує рідне місто і є частинкою його історії. Коли він ще був маленьким, батьки переїхали до Ульяновська. Невдовзі хлопчик повернувся до бердичівських родичів. Почалася Друга світова війна, і сім’ю евакуювали, таким чином Давид із бабусею опинилися у Ростові-на Дону, згодом потрапили в одну з тамтешніх станиць. З часом, уже в Ульяновську, вітчим, шанована в місті людина, перед відходом на фронт влаштував 12-річного школяра в автомайстерню. І хлопець самовіддано працював зброярем: незважаючи на юний вік трудився по повтори зміни, отримавши навіть звання ударника за впровадження раціоналізаторських пропозицій. У Бердичеві у 1944-му його призвали до армії й послали в навчальний загін. Закінчивши школу радистів,
Давид Буріс потрапив на корабель Тихоокеанського флоту. До цього часу він зберігає в пам’яті сторінки далекого минулого, скупо та стримано розповідаючи про службу на есмінці: «Якось, коли відправляли десант, повідомили, що у них захворів радист. Нашому командиру запропонували підшукати заміну. Я пішов добровольцем… Останнім ми звільняли Порт-Артур. З 92-х моряків-десантників усього залишилося дванадцять…» У 40-х роках минулого століття також воювали вітчим і дядя Давида Хамідловича, в Ленінграді загинув його старший брат...
Давид Буріс святкує два дні Перемоги: 9-го травня – у Другій світовій війні і 3-го вересня – над мілітаристською Японією. Додому старший матрос повернувся лише у 1951-му, після семи з половиною років строкової служби. Спочатку працював у взуттєвій артілі: згодилися вміння, отримані ще в ті часи, коли вчився в школі радистів і там познайомився з молодим шевцем. Потім чоловік влаштувався на фабрику індпошиву, що по вул. Фрунзе (нині Данилівська): взуттєвий цех міського комбінату побутового обслуговування очолював відомий у місті Ісаак Патіс.
Ім’я модельєра взуття Давида Буріса було на вустах у тодішніх модників. Його знали як справжнього аса цієї справи: робив усе від початку й до завершення – від крою до шиття. Але особливо чоловік любить згадувати роки класного керівництва у ПТУ побутового обслуговування. Колишній майстер виробничого навчання нерідко переглядає фотопланшети з портретами своїх вихованців. Серед них – люди різних професій: лікарі, пожежні, навіть льотчик і, звичайно, шевці. При зустрічі вони з повагою вітаються зі своїм строгим та принциповим, але справедливим і мудрим учителем.
Активістка Бердичівської міської організації ветеранів України Анна Савчук (Афанасьєва) з повагою відгукується про Давида Буріса: «Він і слюсар, і коваль, і професійний взуттьовик, і збройових справ майстер! І машину свого часу міг відремонтувати. Не старіє душею, дуже тактовний та комунікабельний, володіє прекрасним почуттям гумору. А дотепних історій і анекдотів знає безліч!» Давид Хамідлович напівжартома-напівсерйозно зізнається: «А у мене – два імені. Ще колись акушерка, в котрої були самі дівчата і жодного хлопця,
просила мою вагітну маму: «Народиться дочка – назви, як хочеш, народиться син – дай йому ім’я мого батька. Ось так мене і кликали: то Морхе, то Давид». Незважаючи на похилий вік у цьому сивочолому чоловікові відчувається особлива, морська виправка. Попри проблеми зі здоров’ям інвалід війни І групи намагається триматися молодцем. «Головне, –повторює 90-річний бердичівлянин, – ніколи нічого не боятися». Журналісти попросили його одягнути парадний костюм із орденами та медалями, щоб сфотографувати з нагородами. Ветеран з’явився у піджаку, на якому крім бойових відзнак є ще трудові: за багаторічну й сумлінну працю довжиною у півстоліття. Адже кажуть: з одного металу ллють медаль за бій, медаль за труд. І якщо людина герой на війні, значить, і трудівник гарний. А про це говорять численні грамоти, отримані «на морі та землі». Зятьювіляра Іван Нестерович Мельничук зауважує, що такого трудівника, як Давид Хамідлович Буріс, треба ще пошукати: «Коли був молодший, міг працювати цілодобово. Якби мав здоров’я, то й зараз би трудився. Його дочка, моя дружина Ірина Дивидівна,
мабуть, пішла в батька: хоч прив’язуй – все одно знайде собі справу».
Нещодавно Давид Хамідлович поховав дружину Лідію Олександрівну, з якою у злагоді та взаєморозумінні прожили понад 66 років… Але він не самотній, не забувають про батька дочка Ірина та син Борис, підтримують зв’язок із бойовим дідусем п’ятеро онуків, його щастя та багатство – 8 правнуків від 6-и до 23-х років. Чоловік із гордістю розповідає про успіхи своїх рідних: «Онук Володимир Мельничук, який проживає в Ізраїлі, – майор поліції, великий розумник: має три вищі освіти, знає декілька мов».
Осмислюючи минуле й сьогодення, Давид Буріс із надієюдивиться у майбутнє і радить теперішньому поколінню не забувати важливу істину, яку йому «заповідав далекий предок»: «Служи своїй Батьківщині».
