У селі Закутинцях кожний знає Анастасію Іванівну Лямпук – мешканці з повагою ставляться до жінки, на долю якої випало чимало різних подій. В її житті були голодне дитинство в 30-і роки, юність, обпалена війною, часи богоборства, важка праця і втрата близьких. Радість чергувалася з сумом, здобутки – з випробуваннями. Але трудівниця не розгубила природного оптимізму і зберегла любов до людей та життя. Двадцять сьомого квітня Анастасія Іванівна зустріла своє 90-річчя.
Кажуть, перші жителі Закутинців оселились у місцевості, яка була з трьох сторін «закутана» лісом. Від цього й походить назва села, що розкинулося на межі Полісся та Поділля. Його історія не пов’язана з відомими постатями, проте в цьому маленькому поселенні живуть привітні й працелюбні люди – мудрі та доброзичливі трударі...
Дорогами життєвої ниви
Анастасія Іванівна народилася на Вінниччині, у селі Гурівцях Козятинського району. Згадуючи своє дитинство і юність, жінка зронює сльози: важкі були часи… Війна 1941-1945-го років завадила закінчити 7 класів школи… Життєва стежка привела дівчину на Бердичівщину.
Майбутній чоловік, Микола Лукашович Лямпук, прийшов на танці до сільського клубу і відразу побачив свою обраницю в юрбі дівчат. Познайомилися, закохалися і невдовзі одружилися, а в 1950-му році приїхали у село Закутинці. Свій трудовий шлях молода дружина почала обліковцем полів у колгоспі. Нині Анастасія Іванівна з хвилюванням згадує ті часи, у пам’яті – кожний день, коли працювала в ланці. Перший рік трудилася на буряках. Якось до неї звернувся голова колгоспу Євгеній Король із проханням допомогти, виручити у складній ситуації – піти на ферму дояркою. «Ми тоді разом із чоловіком та його сестрою тулилися у маленькій хатинці, – перегортає сторінки минулого Анастасія Лямпук. – Я розповіла Євгенію Андрійовичу про свою житлову проблему, і через три дні нам привезли цеглу для будівництва». Важка праця на фермі далася взнаки: з часом доярка не могла підняти натруджених рук і довго лікувалася. А потім вона стала заготівельником, згодом – вагарем. І все життя – це роки сумлінної та невтомної праці: будь-яка робота вдається, якщо до неї – з душею...
Закутинці здавна славилися співочими талантами,
кожна вулиця мала свого заводчика, кожний десятий володів гарним голосом, і в селі всі свята зустрічали концертами. З піснею були пов’язані дитинство, кохання, заміжжя й найкращі спогади, з піснею, говорить Анастасія Іванівна, вона народилася, з нею живе, забуваючи про вік і хвороби: «Завжди співала в клубі, і це було правилом життя. Брала участь у драматичному гуртку у школі, була ще той заводила! Справжній горобчик!» Родина Лямпуків була відома сімейним ансамблем, Анастасія Іванівна також виступала в дуеті зі своїм братом. Співала у знаному в Бердичівському районі колгоспному хорі-ланці, який мав такі голоси, розповідають у Закутинцях, що стеля тремтіла. Син Юрій колись працював завклубом і нерідко запрошував його виступати на різних оглядах художньої самодіяльності. Згодом з учасників хору утворився фольклорний колектив «Горлиця», котрий не одне десятиліття виконував українські народні пісні, а серед них – чимало старовинних автентичних. Доля послала мені зустріч з незвичайною жінкою Анастасією Лямпук ще у березні 2007-го року. Пам’ятається, як вона співала під час репетиції,
граючи на бубні, як сипала жартами та приказками, розповідаючи про своє захоплення: «Я бувала запевалой, співати хотілося, а тепер вже стара баба, все кудись поділося!» Десять років художнім керівником «Горлиці» була Маргарита Цимбалюк. Колектив не сидів на місці, заявляючи про себе на різних конкурсах: Міжнародному літературно-мистецькому святі «Лесині джерела» у м. Новоград-Волинському й обласному фольклорному родинно-сімейному фестивалі «Бабусина пісня» на Чуднівщині, звідки завжди повертався з Дипломами й Почесними грамотами. «Горлиці» їздили й у Віннницю, де жінок із Бердичівщини зустрічали пишним короваєм – як найбільш шанованих гостей.
Анастасія Іванівна Лямпук – жива історія Свято-Покровського храму
Коли наближаєшся до Свято-Покровського храму на узвишші околиці Закутинців, тамуєш подих. На тлі блакитного неба, оточена стрункими білокорими березами та пухнастими ялинами, церква радує і душу, і око. А як над землею піднімається туман, вона – ніби птах, що застиг у повітряному серпанку…
Історія храму сягає середини 19-го століття. Як пишуть дослідники,
в 1863-му році в селі Закутинцях побудували дерев’яну Покровську церкву, котру не один раз зачиняли, а в 1962-му році повністю зруйнували. Нова цегляна була зведена на території кладовища. До будівництва доклали старання, сили і кошти як самі прихожани, так і небайдужі люди, які чимало потрудилися для благоустрою та оздоблення церкви, залишивши добрий слід в її історії. Храм – це перш за все люди. Чимало чудових селян працювало на славу Божу від початку будівництва церкви і продовжують трудитися до цього дня. Про всіх не розкажеш, але не можна не згадати Анастасію Іванівну Лямпук – колишньогобагаторічного старосту Свято-Покровського храму. «Одного разу я побачила, як Леонід Воронюкщось вимірює і прикидає на око на цвинтарі. Спочатку в нього була думка спорудити там капличку. Я запропонувала: а чому б не церкву? Поїхала на свою батьківщину, на Вінниччину: у селищі Глухівцях домовилася про каміння. У 90-х роках було непросто будувати. А ми потребували піску та цементу і багато чого іншого. Отож збирали гроші у Закутинцях, сусідній Сингаївці та інших селах.
Допоміг тодішній благочинний, склавши прохання для віруючих різних парафій. Храм зводили всім селом, – із хвилюванням розповідає жінка, – його верх робили закарпатські майстри, вони розписували церкву і всередині. В усьому нас підтримував голова колгоспу Василь Іванович Мазур». Анастасія Лямпук – людина, яку хочеться слухати й слухати: про все вона мовить зважено, мудро і з легкою посмішкою на устах. Тягар організації будівельних робіт у буквальному сенсі слова лежав на плечах Анастасії Іванівни та її чоловіка Миколи Лукашовича, говорять парафіяни про подружжя: «Вони чимало виходили і виїздили різними місцями, домагаючись коштів та матеріалів. Усюди шукали помічників і знаходили». Разом з іншими сімейство Лямпуків власноруч рило траншеї під фундамент, білило і фарбувало, ставило вікна та двері , годувало будівельників – робило все необхідне, аби у селі з’явилася церква. А це було нелегко, адже сільськогосподарська праця та клопоти на власному городі забирали багато часу. Нарешті, з Божою допомогою у 1993-му році перед очима віруючих постав храм, освячений на честь Покрови Пресвятої Богородиці.
Люди зустріли перше престольне свято в новій церкві. З її відкритям православну громаду привітав голова Національного банку Віктор Ющенко (у майбутньому – третійПрезидент України), з яким певний час закутчани листувалися. До маленького острівця духовності та спокою потягнулися молільники. Анастасія Лямпук пам’ятає важливі сторінки історії церкви і знає всі потреби парафії. З храмом пов’язана її доля, життя всієї її родини. Тато, Іван Сергійович Лясковський, свого часу був регентом церковного хору на Вінниччині, мама, Федора Никифорівна, співала у сільському храмі. Анастасія Іванівна та її чоловік Микола Лукашович (нині покійний) виховали четверо працелюбних, дружних і чуйних дітей:дві дочки – Любов та Олену й два сина – Леоніда і Юрія. Найбільша радість та гордість сім’ї – 8 онуків і 10 правнуків. Велика православна родина – приклад любові та взаємоповаги.
Родина – маленький світ, створений любов’ю
У святковий день в оселі Анастасії Лямпук було багатолюдно. Шановну іменинницю прийшли привітати з поважним ювілеєм односельці та численні знайомі й гості. Приїхали звідусіль і рідні аж до третього коліна.
Подруги і близькі з Вінниччини заспівали в храмі так, що всі лише диву далися, почувши звучання дзвінких голосів. Анастасію Іванівну поздоровили з важливою подією Семенівський сільський голова об’єднаної територіальної громади Наталія Семенюк і в. о. старости Закутинецького старостинського округу Микола Ващенко. Теплі слова, квіти та подарунки розчулили жінку. І знову охопили спогади, і зав’язалася розмова… Анастасія Іванівна з гордістю розповідає про своїх дітей – дочку, колишнього військовослужбовця Олену Миколаївну Чугаєвську, сина, підприємця Юрія Миколайовича Лямпука, й працелюбного помічника – зятя Ігоря, які підтримують і допомагають жити та радіти кожному дню. А молодше покоління поважає і любить свою добру й лагідну бабусю. Її дорога довжиною у 90 років – це життя у праці й турботах, з вірою в добро і Бога та з милосердям у серці. Напевно, це і допомагає впоратися з усіма випробуваннями та продовжує земний шлях…
Низький уклін Вам, мати-берегине, довголіття, здоров’я і щасливих хвилин, люблячих онуків та правнуків, злагоди й радості у домівці!
