Цю надзвичайно талановиту і скромну жінку добре знають у Бердичеві. Краса, створена дивовижними рука майстрині, радує і в будні, і в святкові дні. Вишивки й витинанки бердичівлянки Людмили Самойленко сяють любов’ю та випромінюють тепло. Кожна робота – це пісня на тканині або папері, мелодія серця, симфонія думок і почуттів.
Родом із калинового дитинства
Людмила Самойленко родом із м. Калинівки, що на Вінниччині. За однією з версій, у давнину околиці та обійстя містечка були рясно заквітчані кущами калини. І нині навесні деревця вкриваються білим мереживом, а восени пломеніють кетягами чи не на кожному подвір’ї. Дівчина зростала у родині простих і водночас дивовижних трудівників: мудрих і талановитих. Її улюблена бабуся мала чудовий голос і дуже гарно співала. Мама, Меланія Хомівна, народилася на свято Маланки, тато, Іван Броніславович, – на Івана Купала. Вони виховували дітей у любові до рідної землі, її природи і народних традицій. Обидва мали хист до творчості. Голова родини, будучи токарем на заводі, кожну деталь виточував, відшліфовував, вкладаючи душу.
У майбутньому він власноруч зробить для дочки унікальний мольберт, філігранно створивши всі металеві частини. Якось один відомий скульптор із Вінниці навіть замовив Івану Броніславовичу виготовити інструменти. Мама працювала перукарем і у вільний час вишивала гарні речі. А які новорічні костюми та маски вигадувала: справжні дива! Меланія Хомівна зуміла побачити потяг дочки до прекрасного, котра ще у шкільні роки охоче малювала та вишивала хрестиком і гладдю, й благословила 8-класницю на подальше навчання. Її шлях у мистецтво починався в дитинстві, і ця стежина була розцвічена любов’ю батьків, візерунками вишивок, повними живої поезії народними піснями та яскравими барвами творчості.
Шлях у мистецтво
За плечима майстрині – дві освіти. Вона закінчила Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва на Чернівеччині (нині коледж) за спеціальністю «Художник-майстер із ручної та машинної вишивки» і повернулася на Вінничину. Саме там почала осягати безмежний та прекрасний світ української вишивки. «У стародавні часи, – розповідає Людмила Іванівна, – майстрині знали понад 100 видів технік,
серед яких – складні за виконанням мережки, сітка та низинка. Створювали візерунки просто на тканині. На Буковині на національному одязі вишивали бісером троянди. Сорочка важила від 3-х до 5-и кг. На сонці грала всіма відтінками». До речі, у книзі Т. І. Бушиної «Декоративно-прикладне мистецтво Буковини», де характеризується творчість провідних майстрів, є світлина Людмили Самойленко та її сорочки. В училищі вона створила блузу полтавського типу, вишиту на маркізеті, що стала дипломною роботою, яка посіла 2-е місце на виставці виробів майстрів народного промислу ВДНГ у 1987-му році і до цього часу є експонатом музею прикладного мистецтва Вижницького коледжу. Серед випускників навчального закладу – чимало відомих особистостей: скульптор Микола Білик, модельєр, педагог і сценограф Алла Дутковська, співак Василь Зінкевич (за фахом художник-дизайнер).Будучи студентом, він заснував ансамбль танцю «Смеречина». У сусідньому селі Рівні, говорить Людмила Самойленко, проживали батьки легендарного Назарія Яремчука: «Я тоді грала в драмтеатрі Будинку культури, і ми доволі часто спілкувалися з солістом «Смерічки».
Для кожної людини визначений свій шлях, і на ньому обов’язково станеться те, що має статися. У Полтаві, під час навчальної практики на фабриці, їй пощастило зустрітися зі знаною вишивальницею-самоучкою, заслуженим майстром народної творчості Олександрою Кузьмівною Великодною, котране малювала візерунки, а відразу вишивала на тканині, даючи кожній роботі поетичну назву: «Синій туман», «Срібні роси» – ці мотиви поставали в художніх образах, змальованих нитками та кольором. Старенька майстриня ставилася до своєї улюбленої справи не як до ремесла, а як до мистецтва. На її вишивках неможливо відрізнити лицьовий бік від виворітного…
Училище Людмила Самойленко закінчила з червоним дипломом. Спочатку працювала вишивальницею в цеху підприємства (філії фабрики «Вінничанка») знаменитої Клембівки Ямпільського району, звідки вийшли заслужені майстри народної творчості. У селі здавна вишивали сорочки, які розходилися потім всією Україною та виставлялися далеко за її межами. Клембівська фабрика народних промислів «Жіноча праця» славилась як справжній художній центр, що плекав мистецтво подільської вишивки.
Згодом юну майстриню запросили до рідної Калинівки, викладати образотворче мистецтво в школі. Вчителька одночасна опановувала освіту на художньо-графічному факультеті інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника в м. Івано-Франківську.
У 1992-му році життєва стежина привела її у Бердичів.
Учитель образотворчого мистецтва – чарівник, який дивує
Трудовий шлях Людмили Самойленко у нашому місті розпочався у ЗОШ № 5. У творчому нарисі, який подала на конкурс «Учитель року», вона писала: «За кілька років дослідницької роботи в різних областях України стількох хусток, плахт, сорочок і рушників торкнулися мої руки, що й не злічити. Бо, на щастя, не всі і не все повикидали з прабабиних скринь. Поміж залежаних і благеньких речей трапляються такі цінні знахідки, що серце стискається від радощів. Саме тоді виникло у мене бажання відтворювати на полотні своє ставлення до світу».
Понад 15 років вона працює вчителем образотворчого мистецтва в НВК № 10. Вишивка – унікальний код та оберіг краю, і кожний регіон має свої особливості. Якось Людмила Іванівна зацікавилася поліськими орнаментами,
в яких – глибокий подих старовини, багатство варіацій та мотивів, гармонія і поетичне осмислення життя. Протягом трьох років учасники пошукового експедиційного загону школи, вихованці Людмили Самойленко і Людмили Кравчук, ставали переможцями Всеукраїнської історико-етнографічної експедиції «Україна вишивана». Успіхам передувала велика й копітка робота: учні вивчали й досліджували вишивки своїх бабусь та прабабусь, малювали візерунки, фотографували їх і моделювали одяг, оздоблюючи вишитими елементами. Робочі матеріали відображали на декількох метрах тонкого паперу в клітинку, аналізували, порівнювали, робили висновки, фрагменти переносили на тканину. Через руки пошуковців за два роки дослідницької роботи пройшло близько 60-и зразків вишивок Бердичівського району. А ще були речі з колекцій краєзнавчих музеїв міста та обласного центру, експонати музею старожитностей НВК № 10 і матеріали польових досліджень із десяти сіл. За результатами пошуку влаштовували презентацію «Вишиваний одяг Бердичівського краю». «Наш учень Андрій Загребельний, – тепло посміхається Людмила Іванівна,
– приніс весільне вбрання своєї прабабусі, яке вона вишивала в с. Люлинці Бердичівського повіту Київської губернії у 1916-1919 рр. Було цікаво досліджувати різні деталі». У шкільній народознавчій світлиці можна побачити рушники з різних сіл Бердичівщини, є й створені руками Людмили Іванівни. З ініціативи заступника міського голови Валентини Адаменко та голови міської профспілки Анжели Цвєткової, при безпосередній підтримці директора НВК № 10 Наталії Рибак, допомозі вчителя образотворчого мистецтва Людмили Самойленко і зусиллями всіх педагогів у навчальному закладі відкрито єдину в Україні Музейну кімнату історії профспілки працівників освіти і науки м. Бердичева. Очільниця НВК № 10 з гордістю розповідаю про колегу: «Людмила Іванівна створює шедевральні та вражаючі речі: ляльки-мотанки, картини в техніці паперопластики. З усіх конкурсів творчості її вихованці повертаються призерами! Пишаюся, що поруч зі мною працює така багатогранна, творча й натхненна людина». Діти з задоволенням відвідують заняття гуртка «Паперопластика» ЦПО ім. О. Шабельника, що діє на базі НВК № 10,
їх роботи – окраса різних кабінетів навчального закладу. Вихованка Людмили Самойленко Жанна Солодка (Нестеровська), закінчила Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ, але зі шкільним захопленням не розлучається: «Все починалося ще у молодших класах. Робота з папером потребує великої обережності: один невірний рух або згин не в тому місці – і вже все виглядає непрезентабельно. Скільки було сліз, скільки спроб… Ми разом із дівчатами творили панно з паперу. Спочатку це були звичайні квіти, орігамі собак та інші легкі форми. Перші завойовані грамоти і дипломи додали нам бажання займатися цим. Людмила Іванівна – одна з тих небагатьох людей, які виховали мене як особистість. В неї безліч талантів, вона дуже мудра жінка, турботлива мама й чудова вчителька! Саме завдяки їй на гуртках декоративно-прикладного мистецтва я стала сприймати папір як річ, що можна використувати для творчості. Людмила Іванівна завжди мала купу ідей. Панно «Червоні вітрила» були задумані після прочитання повісті Олександра Гріна. Ми виграли на обласному конкурсі, і нині картина красується у кабінеті зарубіжної літератури поруч із панно «Снігова Королева».
Через деякий час я зацікавилася витинанням. Тільки завдяки наполегливості, натхненню й енергії Людмили Іванівни ми вигравали перші місця на конкурсах. Ідеї в неї ніколи не закінчувалися, на гуртках ми проводили дуже багато часу, працюючи на якимось проектом. Після школи я не перестала займатись витинанням та паперопластикою. Як волонтер благодійної акції «Серце до сердця» проводила майстер-класи з орігамі у міському парку, формувала голубів у цій техніці для випускників шкіл, яких вони відправляли в небо з повітряними кульками. Витинанки є в домівках моїх рідних – дуже гарний та особливий подарунок. На весілля всі запрошення я робила власноруч, це були листівки з елементами витинанки...» Різні експозиції, стенди й декорації для драмтеатрів НВК № 10, численні картини і панно – в них творча фантазія вчителя, частинка душі й тепло серця. Її в усьому постійно підтримують, розуміючи складність вчительської професії, яка вимагає колосальної та копіткої праці, чоловік – програміст Сергій Олександрович, його батьки і двоє синів – інженер Андрій та школяр Віктор.
Сині очі Людмили Іванівни наповнюються теплом, коли розповідає про успіхи своїх рідних. Її молодша сестра Світлана Бурікова закінчила унікальний навчальний заклад – Художнє професійно-технічне училище смт Решетилівки і теж чудова вишивальниця та рукодільниця.
Тридцять два роки вчитель образотворчого мистецтва Людмила Самойленко разом із дітьми пізнає різноманітний світ краси. Її праця гідно оцінена: педагогу присвоєно вищу кваліфікаційну категорію і звання «вчитель-методист», вона – відмінник освіти України, нагороджена заохочувальною відзнакою міського голови – нагрудним знаком «За досягнення в освіті».
Цього року науково-дослідницька робота учениці 11 класу НВК № 10 Анна Ковальської «Інтерпретація драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» в ілюстраціях житомирського художника Олексія Макаренка» (керівники – вчитель образотворчого мистецтва Людмила Самойленко, вчитель української мови та літератури Лариса Андрієнко) посіла 2-е місце на фінальному етапі Всеукраїнського конкурсу-захисту Малої академії наук України.
Декілька років Людмила Самойленко презентує матеріали різних досліджень на Всеукраїнській науково-краєзнавчій конференції з міжнародною участю,
бердичівлянка є членом Національної Спілки краєзнавців України.
Замість пензля – голка й ножиці, замість фарб – нитки та папір…
Світ мистецтва відкривається кожній людині своїми гранями, наповнюючи її душу гармонією, любов’ю та радістю. Вишивки і витинанки – два крила, два джерела натхнення Людмили Самойленко. Словами не передати відчуття, це треба побачити: вишиті нею стільниця, серветки й рушники – уособлення різнобарвної, багатої та щедрої української душі і власне сприйняття світу майстринею, для якої кожна вишивка – наче художній твір. Протягом року вона вишивала собі сорочку біллю, розповсюдженою на Полтавщині. Один із найскладніших та найоригінальніших видів рукоділля вважається «візитною карткою» цього краю. Дивишся на неповторну та ніжну вишивку білими нитками по білому полотну і дивуєшся її повітряній красі…
Послухайте, що розповідає рукодільниця про сорочки 19-20-го століть Бердичівського краю: «Основу орнаментації рукавів, поликів, чохлів та коміра складали рослинні мотиви, поєднані з геометричними, які несли в собі відгомін сивої давнини. Найпоширеніші рослинні символи – зібрані в букети рожі,
чорнобривці, плоди та листя калини, хмелю і винограду. Серед геометричних переважають мотиви хреста, ламаної лінії, ромба, квадрата і восьмикутної квітки».
У Людмили Іванівни чимало друзів та однодумців, з якими спілкується і радиться, обмінюючись досвідом. «У мистецтві немає суто жіночих або чоловічих напрямків, – переконана жінка. – Майстерно вишивати вміють і чоловіки, такі живуть і в Бердичеві». Є чимало спільних мотивів у вишивок та витинанок – дерева, квіти і птахи, вони відображають думки та почуття, особливості світосприйняття людини і несуть побажання щастя й злагоди: «Рушничок у куточку – хата у віночку», «Як у хаті витинанка, то й добро стоїть на ґанку». Різниця між символікою полягає лише в способі виконання: більш пластичні, заокруглені лінії – на витинанках, більш геометризовані форми – у вишивках. Людмила Самойленко двічі представляла Житомирщину на Всеукраїнському святі народного мистецтва «Українська витинанка» у Могилів-Подільському, де у громадському музеї зберігаються роботи нашої обдарованої землячки. Її картини бердичівляни могли побачити на виставках у Музеї історії м. Бердичева та в галереї ТЦ «Оноре де Бальзак».
Тримаю в руках ексклюзивну книгу «Тарас Шевченко. Кобзарик», яку створили Єлизавета Трембовецька і Юлія Кузинська, учні Людмили Самойленко – учасники Всеукраїнської мистецької акції «Мій Шевченко – Мій світ» (2017 р.). Сторінки ілюстровані витинанками – маленькими паперовими дивами, чарівним мереживом, ажурними візерунками... З нетерпінням чекаємо виставку витинанок від бердичівської майстрині Людмили Самойленко, чекаємо нових вишивок, про які вона розповідає поетичною мовою: «Я розгортаю рушник… О, якби ці хрестики, стібочки, вузлики могли говорити! Скільки потаємних думок, нездійснених мрій, бажань повідали б… Нанизуючи на голку бісер часу, я знову беру до рук білий сувій полотна…»
