На написання цієї статті наштовхнули одночасно декілька подій, які стались наприкінці 2018 року в Бердичеві. Беззаперечно, головною є прийняття міською радою рішення про оголошення конкурсу на визначення організації, яка буде в найближчі роки утримувати звалище та вивозити сміття з житлових кварталів Бердичева, про яке ми коротко вже писали в попередніх публікаціях.
Іншим фактором стали списки боржників плати за вивезення сміття, які в грудні товариство «Полісся-Екосфера» розвісила на під’їздах більшості багатоповерхівок міста, де дуже багато боргових зобов’язань перевищують суму в тисячу гривень, а є й такі, які сягають трьох тисяч, та розмова з працівницями цього товариства, в якій не обійшлось без сліз.
Щоб розповідати про сьогодення бердичівського сміття, а, тим більше, про його майбуття, варто було б згадати трохи й історії. На очі відразу приходять дитячі спогади, коли щодня о шостій годині ранку до п’ятиповерхівок, що на провулку Котляревського, під’?їжджала сміттєзбиральна машина, а з під’їздів виходили заспані мешканці з відрами і висипали ці відра у приймальний бункер сміттєвоза.
Наголошую, з відрами, а не з кульками чи мішками. Тоді ще в ходу були авоськи та сумки з тканини для походу в магазин, а перші поліетиленові пакети були такою цінністю, що їх прали десятки разів та носили з гордістю, як саму модну річ, тому просто так викидати їх ніхто не збирався.
Біля під’їздів стояли також невеличкі дерев’яні ящички з написом «для харчових відходів», з яких двірники зносили залишки картопляних очисток чи інших продуктів спочатку у великий ящик, який стояв між будинками. Хто далі забирав ті відходи, і куди відвозив ми чомусь не цікавились.
Зате добре пам’ятаю час, коли в місті почали встановлювати стаціонарні металеві контейнери для сміття, це було десь в 79-80 роках. Добре пам’ятаю не тільки я , а й всі діти нашого двору, адже спочатку ці контейнери встановили на нашому футбольному майданчику. Ми тоді самі перекотили їх в інше місце. Ще кілька разів ЖЕК їх встановлював назад, але після того, як їх викотили аж на пустир за складами поліграфічної фабрики, ЖЕК припинив боротьбу і більше в нашому дворі сміттєзбиральний майданчик не встановлював.
Пам’ятаю і міське звалище тих часів, на якому ми з друзями збирали дроти та інші деталі для радіоконструювання, які тоді часто попадали туди з працюючих заводів міста. Воно займало значно меншу територію ніж сьогодні, а добиратись туди з мікрорайону м’ясокомбінату було значно зручніше сміттєвозам, адже тоді діяв залізничний переїзд в районі очисних споруд.
За роки, що минули, змінилось багато чого в нашій країні (та й сама країна змінилась), але сміття як вивозили на звалище, так і вивозять, лише стало його в десятки разів більше, ніж раніше. Це колись масло завертали в шмат сірого паперу, сметану і олію наливали у вашу тару, ситро і молоко було в скляних пляшках, а про те, що колись в магазинах будуть продавати просту воду ніхто навіть і не здогадувався.
І якщо колись керівництво міста планувало будівництво нового полігону твердих відходів, то нині на цьому місці блищать фотоелементи сонячної електростанції, а нові ОТГ, які «чомусь» не захотіли об’єднуватись з містом, тепер навряд чи виділять іншу ділянку під нове звалище.
Років п’ятнадцять тому у галузі почались «реформи».
Спочатку міське сміттєзвалище передали в оренду одному бердичівському підприємцю (Олегу Харкевичу), а потім (після того, як попередній орендар вивіз більшість металу з полігону) фактично умовили зайнятись цією непростою справою іншого підприємця – Віктора Колісніченка. Саме він з бойовими товаришами зі спілки воїнів-афганців, став засновником товариства «Полісся-Екосфера», якому в оренду і полігон передали, і залишки комунальних сміттєвозів.
Віктор Станіславович спочатку з великим ентузіазмом взявся за нову справу. Вклав у придбання нових сміттєвозів чимало власних коштів, підібрав кістяк нового колективу, активно їздив по виставках та цікавився новими технологіями сортування та переробки сміття.
Місто спочатку активно допомагало підприємству і технікою, і закупівлею сміттєвих контейнерів, але згодом цієї допомоги стало не вистачати. Адже тарифи на вивіз сміття, які були частиною квартплати не встигали за ростом цін на пальне, автозапчастини та й зарплату людям, які з ранку до вечора порпаються в лайні.
Особливо напружені відносини у підприємства з міської владою стали тоді,
як плату за вивезення сміття вивели з квартплати в окремий платіж. Адже менеджерам товариства довелось власноруч складати списки всіх будівель міста та їх мешканців, бо таких списків у міста фактично не було і укладати угоди, щоб юридично зафіксувати замовлення таких послуг. Обов’язок «вибивати борги» теж перейшов до підприємства, натомість місто затвердило такий тариф на вивезення сміття, який не тільки не враховував необхідність закупівлі нової техніки чи бодай кілька відсотків прибутку, а навіть не повністю відшкодовував реальні витрати підприємства при постійному зростанні пального, запчастин і заробітної плати.
Незважаючи на це, «Полісся-екосфера» впроваджувала нові технології сортування (нині на звалищі працює сортувальна лінія, яку довго доводили до промислової експлуатації), що дозволяє хоч трохи підтримати баланс підприємства за рахунок продаж вторсировини.
На жаль, цього все одно не вистачає. Бульдозери, які трамбують звалище, доживають свого останнього віку, ремонтувати там майже нічого, а стан сміттєвозів можуть бачити всі мешканці міста. Агресивне середовище,
майже цілодобова робота, несвідомість бердичівлян, які в контейнери вантажать будівельне сміття, а околиці контейнерних майданчиків завалюють горами гілля та іншого непотребу, вбивають техніку нечуваними темпами.
Зимою зазвичай проблеми загострюються, тому й рясніють соціальні мережі фотографіями невивезених сміттєвих баків, а єдиний телефон підприємства розривається від дзвінків обурених бердичівлян. Хоча ці ж самі бердичівляни (або ж їх сусіди) і є причиною негараздів внаслідок несплати боргів.
Саме показуючи для прикладу список боржників будинку номер 38 по вулиці Низгірецькій, які заборгували за вивезення сміття більше тридцяти тисяч гривень, не змогла стримати сліз бухгалтер «Екосфери». Вона розповіла, що водії та вантажники (якщо такі є) щоранку о шостій годині вже виїжджають на маршрут, і лише після дев’ятої вечора повертаються.
А напередодні святкових днів їм довелось працювати чи не до півночі, що теж могли бачити жителі міста, і навіть дякували у тих же соцмережах за таку майже героїчну працю. Але на одному героїзмі чи ентузіазмі далеко не заїдеш.
Потрібна системна робота, яку й намагались показати (або зімітувати) розробники прийнятого напередодні новорічних свят рішення міськради.
В минулій публікації на цю тему я писав, що не зміг знайти це рішення на сайті міськради, але тепер, затративши чимало часу, все-таки знайшов, що шукав. Виявляється, що воно було ще в серпні оприлюднене на офіційному сайті, але тоді чомусь не привернуло уваги журналістів. Прочитавши його зрозумів, що мої попередні поради (щодо того, щоб лоти на вивезення сміття з окремих вулиць чи навіть дворів були таким, щоб участь в конкурсі могло б взяти більше дрібних підприємців), запізнились.
В рішення про конкурс записали три лоти: перший – це оренда сміттєзвалища, другий – вивіз сміття з центру міста (від залізниці Козятин-Шепетівка до струмка перед Червоною горою), і третій – вивіз сміття з інших частин міста (м’ясокомбінат, Корніловка, Червона Гора , та інші). Серед критеріїв, за яким будуть визначати переможця – наявність нових сміттєвозів (окремо вписана норма, що автомобілі зі ступенем зносу 75% взагалі не будуть братись до уваги),
наявність власного медпункту та пункту технічного контролю (або можливість оренди таких послуг).
Тобто знову умови конкурсу прогнозують, що має прийти якийсь великий інвестор, в якого грошей кури не клюють, і який дуже хоче вкласти їх в бердичівське сміття. Але чи знайдеться хтось такий, хто погодиться на ці умови, викликає великий сумнів. Адже навіть в умовах конкурсу є чимало неточностей. Так, наприклад, в документі детально описано, скільки будинків розташовано в частинах міста, яке поділили на лоти, але якщо просумувати кількість їх жителів, то цифра виходить більша за 78 тисяч, а насправді зараз в місті зареєстровано лише 75 тисяч (скільки їх реально проживає, взагалі ніхто не знає).
Але це може не так суттєво, як суттєво інше: ніхто не може спрогнозувати, який тариф встановить міська рада на вивезення сміття, чи буде він покривати рентабельність; і, на жаль, можна спрогнозувати, що питанням боржників міська рада як не переймалась, так і не буде перейматись, адже реальної і дієвої системи стягнення штрафів за порушення будь-яких правил у місті так до цього часу і немає (як і в Україні в цілому).
Після того, як я розповів Віктору Колісніченко про те, що на сесії депутати пропонували створити комунальне підприємство з вивезення сміття, він скептично відзначив, що таке вже було і додав ще трохи слів, які на шпальти газети виносити не прийнято. А на пряме запитання, чи буде «Полісся-екосфера» брати участь в оголошеному конкурсі сказав, що остаточне рішення поки що не прийнято.
Готуючи цю статтю, трохи перечитав про вирішення проблеми сміття в інших містах України та за кордоном. У нас проблеми скрізь більш-менш схожі, а ось в Європі вивезення сміття не проблема, а цілком рентабельна галузь, основою якої є великі тарифи на вивезення і серйозна відповідальність за порушення екологічних норм і правил. 10–15 євро на місяць або ж 100–150 євро на рік на оселю - такі тарифи дають можливість і техніку нову купувати, і баки гарні ставити, і спецодяг працівникам видавати…
