Нове відео з'явилося на каналі проекту ESCAPE, ініційованого житомирянами.
До відео автори додали ще й опис, який ми подаємо нижче, в цьому ж матеріалі.
Старовинні вітряки і млини є однією з окрас українського пейзажу. Млинарство на території України було відомо з давніх часів і супроводжувало хліборобство, а значного поширення млини набули вже в кінці XVIII століття.
Зерно здавна мололи на жорнах, а згодом, в умовах натурального господарства виникли водяні млини та вітряки, що стали набагато досконалішими та продуктивнішими за ручні пристрої.
В Європі вітряки згадуються з середніх віків. Найбільш ранні згадки датуються ХІІ століттям. Це були вітряні млини для зерна. Згодом вітряки почали використовуватись як лісопилки та молотарки. Доволі швидко вітряки стали переважати водяні млини у рівнинних регіонах, де нема великого перепаду висот для ефективної роботи водяного млина.
Вітряки – це традиційні для України будівлі для розмелювання зерна (млини), виготовлення круп (ступники) та дощок (тартаки). Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в Україні існували два типи вітряків:
стовпові, коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишла (водила); і шатрові – коли обертався лише верх вітряка, а сам корпус лишався нерухомим. Вітряки завжди мали особливе розташування. Зустріти їх можна було на пагорбах та підвищеннях, на околицях села чи у полі.
На Поліссі серед останніх виділялися вітряки з багатогранним зрубним корпусом – «кругляки». Вітряки мали чотири, шість або вісім крил, які від вітру обертали вал. На валу закріплювалося велике дерев’яне «паличне» колесо-шестерня з передачею на «баклушу» – вертикальну шестерню, насаджену на веретено, яке закінчувалося роздвоєнням, що вставлялося в «портлицю» і обертало верхній камінь. Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, регулювалася важелем із гвинтом. Над жорнами встановлювали кіш, куди засипали зерно, під кошем – лоток з «коником», який вібрував, ударяючись об грані веретена. З лотка зерно сипалося в отвір верхнього каменя. Піднімаючи чи опускаючи вниз мотузкою на блоку лоток регулювали кількість зерна,
що сипалося в жорна. Для управління обертів крил використовували гальмо. Часто, крім жорен, у вітряках встановлювали ще й ступи. Шатрові вітряки мали зрубні стіни – поєднання зрубу та каркаса. На Півдні України вони часто були кам’яними. Для підйому мішків із зерном у вітряках біля дверей влаштовували блоки на гачечках.
У водяних млинах для піднімання води в зрошувальні канали служили водяні колеса, які використовували енергію води, і являли собою перші найпростіші гідравлічні двигуни.
Для України характерні два типи водяних млинів – стаціонарні (гребляні) і наплавні. Наплавні млини базувалися лише на великих річках, зокрема Дніпрі, Десні, Сеймі. Основою, на яку встановлювали саму конструкцію млина, були човни (баржі). У разі потреби наплавні млини могли переміщуватись річкою. Водяні колеса весь час удосконалювалися. Так були винайдені досить складні пристрої і механізми, які дозволяли використовувати силу води не тільки для помелу зерна, але і для виконання найрізноманітніших робіт. Водяні колеса обертають верстати, приводять у рух ковальські міхи, допомагаючи металургам підіймати руду із шахт. На території України водяні млини набули поширення вже з XVII ст.
Із численних вітряків та млинів на території України збереглось лише декілька пам’яток, і вони в неробочому стані. Ці споруди потребують уваги та відновлення, адже це частина нашої історії, культури та традицій.
Новини Житомира
