Його труну принесли на руках до гарнізонного будинку офіцерів, адже жив Роман зовсім поруч з цим раніше культурним осередком, а нині місцем жалоби та скорботи.
Від рідної оселі його проводжали друзі, родичі, близькі, знайомі, однокласники та побратими, але не було між ними найближчої людини – мами загиблого воїна. Її серце не витримало страшної звістки і зараз за її життя борються наші лікарі.
На траурному мітингу міський голова Сергій Орлюк знову говорив скорботні слова, але не знав як розрадити близьких від такої непоправної втрати.
Класний керівник з 12 школи згадувала, що Рома завжди в дитинстві мав теплий погляд та щирий гумор. За кілька років військової служби він став справжнім воїном, а останніми словами, які вона почула від свого учня, коли той приїздив влітку в Бердичів на похорони побратима стали: «Галина Володимирівна, - це війна…»
Заступник командира підрозділу Романа Жалівцева згадував, як він проводив першу співбесіду з Романом у 2019 році. Йому було 24, але він був на вигляд ще молодшим. Та за два роки він став справжнім воїном, сильним і мужнім.
Він служив на посаді розвідника, тобто, був завжди на передньому краї, доповідав про ворога, щоб ми його могли знищити. Так, наприклад, Роман був на контрольно спостережному пункті біля Попасної, куди рαшиcτи вгатили сотні мін і снарядів, але він не покинув свій бойовий пост.
Згодом Романа призначили командиром відділення взводу управління, бо побачили, що він може з цим справитись. Командир просив пробачення у рідних Романа за те, що не зміг його вберегти, але обіцяв обов’язково помститись за його смерть.
Знову звучали в траурній залі натхненні слова військового капелана Івана Цихуляка, який був цього дня поряд з відважним воїном до самого кінця.
І знову траурна піша колона рухалась вздовж рідного для Романа Жалівцева КПП бригади, по вулиці Міхєєвих, а траурна автомобільна колона поїхала не на міське кладовище, а в село Бистрик, де тіло воїна також чекав живий коридор скорботних земляків.
На траурному мітингу на сільському цвинтарі секретар Райогородецької ОТГ, а в минулому сільський голова Бистрика Світлана Барановська доповнила коротку біографію загиблого героя та запевнила,
що односельчани назавжди збережуть пам’ять про нього.
Народився Роман 1 грудня 1995 року, на Бистрицькій землі зробив свої перші кроки. Виховувала його мама сама з бабусею. В 2001 році пішов до Бистрицької школи. Був швидким, щирим, старанно навчався та займався спортом, дуже любив тварин, постійно приносив додому як не кошеня, то цуценя.
Потім родина переїхала до Бердичева і Роман продовжив навчання в 12 школі. Потім навчався в коледжі промисловості, економіки і права, а потім в Житомирському агроуніверситеті. Після навчання молодий фінансист працював у бердичівському відділенні банку, а згодом і в київському. Але, ні там, ні там не відчував себе потрібним.
В травні 2019 року уклав контракт із ЗСУ та став воїном 26 артилерійської бригади, а вже в серпні відправився на схід, в зону АТО. З перших днів повномасштабного вторгнення – на передовій. За бойовою роботою встигав і відео знімати, і всі земляки могли бачити, як він зриває триколор на звільненій Харківщині, як «переводить» торгівлю на звільнених територіях з рублів на гривні. Вже на третьому тижні війни Роман Жалівцев був відзначений почесним знаком «За взірцевість на військовій службі».
Щодня Роман телефонував мамі або ж присилав СМС, які вона зберігала на своєму телефоні, і яких до 10 листопада набралось дуже багато. В одній з них він писав: «В полон не здамся, в мене є зброя». Та остання СМС від мами залишилась непрочитаною, бо з ночі 11 листопада вже нікому було її читати.
20 днів не дожив Роман до своєї 27 річниці від дня народження…
І знову над сільським кладовищем звучав гімн України та трикратний військовий салют. Знову ридали рідні і мовчки кидали грудки рідної землі на домовину земляки. Ще один воїн доєднався до небесного війська…
