Знамените козацьке прізвище знали в Бердичеві вже дуже давно. Прадід загиблого воїна, теж Микола Бульба, у 1945 році «брав Берлін», був учасником параду Перемоги в Москві, а згодом був директором Бердичівського маштехнікуму. Дві прабабусі працювали лікарями в міській лікарні, дід працював на «Комсомольці», бабуся працювала, а мама і нині працює в освіті, батько – на підприємстві «Ритм», на території колишнього шкіроб’єднання, працює головним енергетиком.
Тож сьогодні і прийшли попрощатись із гідним нащадком козацького прізвища сотні родичів, друзів та колег великої бердичівської сім’ї. На жаль, у самого молодого Миколи біографія зовсім коротка, адже продовжити її завадили клята війна.
Навчався в четвертій та першій школах Бердичева, потім в коледжі промисловості, економіки та права на найпрестижнішому відділенні – інженерія програмного забезпечення. Після закінчення коледжу фах програміста підтвердив і розвинув в Київському університеті будівництва та архітектури. Здавалося, б всі шляхи відкривались перед молодим програмістом хоч в Україні, хоч в цілому світі,
але...
Вже 17 березня 2022 року він з друзями добровільно приходить до військкомату та стає до лав ЗСУ. Після короткої підготовки стає артилеристом десантної бригади, а згодом і командиром гармати.
Сьогодні побратими, які приїхали провести його в останню путь згадували яким щирим і веселим він був. Миколу слухались набагато старші нього підлеглі, і беззаперечно довіряли його розуму, вмінню та набутому за місяці війни досвіду. А найбільше запам’ятаються їм фантастичні імпровізації свого командира на гітарі, з якою не розставався у військових буднях. Він складав свої вірші на відомі мелодії і часто вони були навіть кращими за оригінал.
Зовсім недавно Микола був у відпустці в рідному Бердичеві. Заспокоював маму, що все буде добре, розповідав про плани скорого одруження і обурювався картинками вранішньої кави здорових молодиків в центрі рідного міста, які під цигарку ліниво обговорювали чому так повільно іде наступ чи чому нам дають мало зброї,
Він на своїх плечах і руках добре знав як «іде» той наступ і скільки щодня гине військових. 10 серпня Миколі Бульбі виповнилось двадцять п’ять і його радо привітали родичі телефоном та побратими в підрозділі.
І ніхто тоді ще не знав, що цей День народження стане останнім...
14 серпня був черговий день анонсованого контрнаступу, в якому вже другий місяць 46-та бригада разом з іншими штурмовими частинами щодня вгризалась в ешолоновану оборону противника. Саме цього дня підрозділ Миколи зайшов на взяті напередодні позиції противника в Запорізькій області та готувався до подальшого наступу.
Вже багато разів писали, що противник мінує не тільки підходи до своїх позицій, але й самі позиції, щоб навіть після втечі створювати загрози українським військовим. Цих мін настільки багато, що навіть сапери не в змозі їх зразу виявити і ліквідувати. І одна з них фатального минулого понеділка забрала життя нашого молодого козака...
Тіло загиблого бердичівлянина довго добиралось до рідного міста, попередньо час прощання призначили один, але згодом прийшлось його переносити. І лише о пів на шосту вечора в дерев’яній церкві греко-католицької парафії розпочав прощальну панахиду військовий капелан Іван Цихуляк.
До маленької церкви не змогли потрапити всі ті, хто прийшов попрощатись з загиблим воїном,
тож слухали службу крізь двері та вікна. Промова міського голови теж була недовгою, але щирою і відвертою. Мама не переставала плакати, обіймаючи труну, сльози витирали всі присутні у храмі і лише малий братик Миколи, який лише цьогоріч піде до школи, здавалось, ще не усвідомлював, що ніколи його вже не обійме і приголубить старший мужній брат.
На вулиці Одеській зупинився щільний рух автомобілів, коли з храму винесли труну з тілом Героя та пронесли останній раз вулицею рідного міста.
Похоронну команду складали військові з різними шевронами, адже сьогодні в місті залишилось їх зовсім мало, в нашому тиловому гарнізоні все більше бійців після поранень та контузій, і навіть військовий оркестр зібрати в повному складі вже немає можливості.
На військовому секторі міського кладовища сонце сідало за верхівки жовто-блакитних стягів і золотавим світлом лагідно гріло присутніх. Так пізно тут ще не звучав прощальний салют та Гімн України, під звуки яких знайшов останній прихисток вічно молодий Микола Бульба...
