Він загинув 13 вересня під час звільнення села Андріївка під Бахмутом. Але кілька днів офіційного сповіщення з цього приводу не було, тому у рідних теплилась надія, що Дмитро може бути серед поранених. Та ця надія не виправдалась…
Сьогодні тіло свого загиблого товариша привезли у Бердичів його побратими, воїни взводу «Десиптикони» (бійці-трансформери, знайомі сьогодні кожному хлопчаку з сучасних мультиків) легендарної третьої штурмової бригади, сформованої з бійців полку «Азов» та тих, хто поділяє їх жагу до визволення України.
Біля будинку по вулиці Данилівській, де багато років жила дружна сім’я Матвійчуків зібрались всі сусіди, рідні, знайомі, друзі, а мама все не могла повірити, що її сина вже немає на світі і просила відкрити труну, щоб переконатись в цьому.
Дмитро навчався в міській гімназії № 2, як і його старший брат та менша сестра. В паралельному класі з Володимиром Галецьким, який загинув на цій війні рівно за рік до нього, 13 вересня 2022 року.
Потім було навчання в коледжі промисловості економіки та права і робота на різних підприємствах Бердичева.
Перед повномасштабним вторгненням Дмитро разом з батьком працював в Литві, і міг би спокійнісінько там би й залишатись, але він вибрав інший шлях – повернувся на Батьківщину та став на її захист, як і його брат Денис.
За віком його не мали мобілізовувати, тоді він поїхав в Київ і написав заяву про вступ до третьої штурмової бригади. Потім місяці тренувань, травма ноги, відновлення, і знову в строю, і знову – в пекло під Бахмутом…
До храму на вулиці Вінницькій, де сьогодні відбувалась прощальна панахида, прийшло ще більше родичів, знайомих, друзів однокласників, одногрупників, вчителів та викладачів. Більшість з них не помістились у маленькому храмі і слухали слова молитви на вулиці.
В Гарнізонному будинку офіцерів, де згодом відбувся траурний мітинг всі вони не змогли поміститись у великій залі, яка вже бачила за останні півтора року більше сотні таких скорботних заходів. Взвод «Десиптиконів» вишикувався біля труни віддаючи останню честь загиблому побратиму, а його командир вручив батьку Дмитра прапор підрозділу.
Знову й знову знаходив скорботні слова у своїй промові міський голова Сергій Орлюк.
Він дякував батькам, рідним, друзям, однокласникам, що серед них виріс Герой. Зазвичай, тільки промовою мера та капелана і завершувались такі мітинги, але сьогодні було зовсім по-іншому.
Класний керівник з гімназії лише найкращими словами говорила про свого вихованця, який був завжди веселий, привітний і щирий. Вона згадала, що бачилася з Дмитром минулим літом, не одразу впізнала його з бородою і в формі, довго спілкувались, згадували щасливі миті шкільного життя і в кінці він сказав їй: «Все буде добре…».
Однокласниця згадувала, що запам’ятала його лише з посмішкою, лише веселим і радісним і не може повірити, що цю посмішку вже ніколи ніхто не побачить: «Діма, ти Герой!».
Вчителька старшого брата Дениса розповіла, що Дмитро часто прибігав до свого брата в клас, тож зростав і на її очах. Два брата були завжди веселі і привітні: «Я вчора плакала, коли побачила Дениса і подумала, що Діми вже немає, запам’ятайте його таким, як він був щирим, веселим, привітним…»
Ще одна вчителька з другої школи сказала, що він вчився в одному класі з її донькою, тож вона добре знала яким він був добрим і щирим…
Одногрупники з коледжу теж сказали слово пам’яті: «Таким, який він був у школі, він був і в коледжі. Тут він мав ще більше друзів, і в усіх починаннях був першим…»
Після друзів і вчителів слово взяли побратими Героя. «Фанта» - під таким псевдо Дмитра знали його товариші по зброї та їх командир «Айболит», який розповів про його останній бій :
«Тоді 16 хлопців підрозділу вели бій за звільнення Андріївки протягом двох діб. Дмитро був поранений і отримав команду евакуйовуватись. Та він не пішов з поля бою сам. Вони вдвох взяли третього пораненого на плечі і понесли його, але їх догнала ворожа міна…
За дві доби тоді ми «замочили» 40 «підорів», а втратили чотирьох своїх бійців. Своїх найкращих…
Друже, «Фанта», я мав честь бути твоїм командиром, твоїм другом, твоїм побратимом…»
Головний сержант роти: «Дмитро завжди хотів іти попереду зі своїм кулеметом. Його улюбленою фразою була: «Братан, я люблю тебе!». «Фанта», я люблю тебе!..»
Командир відділення: «Дякую батькам, які виховали Героя, дякую брату, який дав гідний приклад, дякую дружині, яка приїздила підтримати Дмитра.
«Фанту» я особисто приймав до підрозділу. Він сказав, що в нього є проблеми з ногою і просив обов’язково дочекатись його.
Ми перші з ним тримали оборону на каналі. І одного разу його вразив постріл снайпера, в касці ми побачили дірку, а «Фанта» впав. Усі думали, що він загинув, але через кілька хвилин встав і питає: «А що тут відбувається?» На жаль, цього разу він не встав…»
Незвичною сьогодні була і молитва, яка звучала в траурній залі. Замість капелана був командир, на заклики якого воїни-десиптикони відповідали хором голосів, готових нищити ворогів до останнього. (слухай на відео)
Траурна колона знову повільно йшла під звуки військового оркестру, а труну по черзі несли як місцеві військові, так і побратими загиблого «Фанти». Працівники міськвиконкому зранку провели суботник на вулиці Міхєєвих та поприбирали хащі на місці колишнього будівництва, а колону з труною воїна зустрічали на колінах.
На військовому секторі міського кладовища до салютної групи доєднались командири бойового підрозділу і під їх постріли та Гімн України труна з вирізбленою емблемою «азовців» опустилась в могилу.
Ще кілька днів тому на сайті Президента оприлюднено петицію про присвоєння Дмитру Матвійчуку звання Героя України, тож всі бажаючі можуть долучитись до неї.
