Донецьк

Донецький народ недружний. Помиратимеш, ніхто води не дасть

Арчила Мамучашвилі і Тетяна Какулія зі своїми дітьми обживаються на новому місці

Із початком війни на Донбасі у пошуках притулку на Переяславщину (Київська обл.) прибуло чимало людей зі сходу країни. Через активні бойові дії на Луганщині були змушені покинути свій дім і подружжя Арчила Мамучашвилі (42 роки) та Тетяни Какулії (33 роки). Вони з двома доньками-школярками у січні цього року переселилися до Виповзок, де придбали будинок.

Як обживається ця родина на новому місці, дізнавався кореспондент "Вісника".

"Страшно було чути безперервні вибухи снарядів"

На подвір’я вимушених переселенців заходимо разом з працівницею сільської ради Любов’ю Сидоренко (59 років).

– Сім’я дуже хороша, – каже пані Люба про нових односельців. – Особливо мені подобається Таня, вона привітна і балакуча. У них у хліві за кілька місяців після переїду вже з’явилося три корови і телиця, то ж очевидно, що вона ще й добра хазяйка. Он скільки жінок в нашому селі не хочуть тримати худобу, бо це ж ох який нелегкий труд!

– Вам кави чи чаю? – пропонує гостинно 14-річна Вероніка, донька господарів,

щойно ми переступили поріг. Вона, як і всі в сім’ї, розмовляє російською.

– А ще печенька смачна у нас є, і бринза, яку готує мама, – привітно додає її 7-річна сестричка Настя.

– До вітальні запросити вас не можу, бо ще до ладу не прибрали її, – вибачається за тимчасові незручності Тетяна Какулія і запрошує присісти на старенький диван у веранді. – Ці меблі нам лишилися від попередньої хазяйки. Тут жила акуратна бабулька. Два роки тому вона померла. Її діти нам продали хату з усім, що в ній було.

До переселення нові господарі садиби жили в смт. Селезнівка, що в Перевальському районі на Луганщині.

– Покинути свою рідну домівку нам було непросто, – з сумом розповідає господиня помешкання. – Наважилися це зробити 18 липня, коли зрозуміли, що жити там небезпечно і треба рятувати дітей. Як виїжджали, то бої точилися в сусідньому селі Михайлівка. Не передати словами, як страшно було чути безперервні вибухи снарядів.

Хвалити Бога, ми встигли виїхати до приходу бойовиків в наше селище. Аби на блокпостах не побачили, що ми виселяємось, в автівці, де тільки можна, поховали свої речі.

Адже були випадки, коли машини з людьми та їхнім багажем завертали назад. Нам же пощастило вивезти навіть телевізор, комп’ютер і пральну машинку. У поїзді своїм багажем заставили купе повністю.

– Їхали з Алчевського залізничного вокзалу, – долучається до розмови Арчил. – Того дня на пероні було дуже багато людей. Чимало з них у розпачі вже не могли купити квитки, які розібрали за лічені дні в усі напрямки. Ми ж придбали їх до Києва через наших знайомих. За два дні після того, як ми виїхали, рух потягів призупинився. І як люди після цього виїжджали? Не можу навіть уявити. А ще за два тижні після нашого від’їзду снаряд з "Граду" влучив у будинок нашої сусідки. Благо, що ніхто не постраждав.

"Корови купили за позичені гроші"

– У Києві ми зателефонували до рідних Арчила, які живуть у Тбілісі, і попросили в них тимчасового притулку, – згадує Тетяна, батько якої за національністю також грузин. – Полетіли в Грузію, де провели кілька місяців, і знову повернулися на Україну. Не схотіли лишатися через мовний бар’єр, з яким не справлялися доньки. А ще врахували те, що через незнання грузинської мови Вероніка після закінчення школи могла завалити іспити і не мала б можливості учитися далі.

Із Тбілісі сім’я переселенців приїхала знову до Києва і стала підшуковувати собі житло.

– Мріяли купити будинок у Білій Церкві – це місто подобається моєму чоловікові, та нерухомість там дорога. Хату ж у Виповзках знайшли по оголошенню в Інтернеті. На неї в нас вистачало коштів. А якщо чесно, то їхати в село ми вирішили ще й тому, що тут можна вести домашнє господарство. З грошима на будинок нам допомогли моя тітка, яка живе і має власний бізнес у Києві, та родичі Арчила. За це ми їм дуже вдячні. А ще я продала все своє золото, – каже Тетяна. – Корови ж ми купили в фермерському господарстві, що у селі Лука під Києвом, і теж за позичені гроші. Нехай Бог дає здоров’я і всього хорошого тому фермеру, який продав нам породистих корів за значно нижчою ціною, ніж вони варті.

– Ми живемо, як мовиться у приказці: "Хочеш жити – умій крутитись". Домашнього хазяйства ніколи не вів, а тут вирішив ризикнути з цим ділом, – зізнається Арчил. – Ось засадимо город – біля хати 60 соток маємо, виростимо овочі. Вже насіяли на розсаду різного насіння.

– Якщо вам буде мало землі, то ви не соромтесь,

а кажіть. Багато хто з односельців не обробляє всі свої городи, тож можуть їх дати вам у користування, – зауважує Любов Сидоренко.

– Дякую. Та нам хоча б з тим, що є, впоратися. Бо ще ж треба буде заготовляти сіно, – розмірковує господар. – Зараз годуємо корів сіном, яке дала сусідка. Знаю, що не легко трудитися в полі, і, по-правді сказати, не уявляю, як з цим справимось. Та що робити, іншого виходу в нас немає. Адже роботи в селі нам не знайти. Зараз моя Таня готує смачну бринзу – цьому навчилася в Грузії. Щоб хоч якось виживати, продаємо його своїм знайомим з Переяслава. Ось і вас пригостимо.

"Що це – судьба, зрозуміли в Тбілісі"

– Доля нас звела в Росії. Ми познайомилися випадково, – Тетяна згадує про те, як зустрілася зі своїм Арчилом. – У Москві я була на заробітках, а він туди приїхав у власних справах. Вдруге ми побачилися у наших спільних знайомих у Тбілісі. Ось тоді й зрозуміли, що це – судьба, і нікуди один від одного не дінемось. Після цього Арчил переїхав до мене на Луганщину, де я жила зі своїми батьками і моєю донькою від попереднього шлюбу. Зараз моя мама на заробітках в Росії,

а тато лишився вдома. Наглядає за будинком. Спілкуємося з ним телефоном. Батько казав, що під час одного з обстрілів на наше селище сипалися осколки снарядів так, як ото краплі дощу. Страшно уявити, як вони все це перенесли. Загалом там лишилося немало людей. Виїхали лиш ті, хто має малих діток.

– Дехто з моїх друзів та однокласників зі своїми сім’ями поїхав до Росії, а через якийсь час знову повернувся додому, – долучається до розмови Вероніка. – З ними я спілкуюся телефоном, по Інтернету. Мені ж не хочеться на Луганщину. Як згадаю ті гучні вибухи та як ми ховалися в підвалі, то бажання повернутися назад вмить зникає. Щоправда, вже скучила за своїми… А тут нас прийняли тепло. Особливо у школі всі душевно ставляться до мене і сестрички Наді.

– Так, люди тут добрі і щирі, – визнає Арчил. – Це помітно, з якою повагою один до одного вони звертаються. А ось на Донеччині народ розлючений, і не лише через оцю війну. Принаймні, там, якби хтось зайшов оце так, як ви – без запрошення, то його б не впустили не те що в хату, а навіть на подвір’я. Там живуть за принципом:

"Мій дім – моя фортеця". Як я переїхав до Тані в Селезнівку, то тоді жоден односелець не завітав до нас, щоб познайомитися з новим зятем у селі. Мені це так дивно було! У Виповзках же чи не всі люди пішли нам назустріч. Допомогли з продуктами, одягом та всім тим, що так необхідно в побуті. Я перед ними у великому боргу.

– Це правда, що донецький народ недружний. Там помиратимеш, і ніхто тобі води не подасть, – підтверджує слова чоловіка Тетяна. – Було, як з літака бомбили село, а ми сиділи в підвалі, то молили Бога, аби наш будинок не завалився. Адже не впевнені були, що сусіди допомогли б нам вибратися звідти. Тож на всяк випадок з собою у підвал брали лом, лопату…

– Надюшка дивилася мультики без звуку, бо боялася, що не почує гул військових літаків і не встигне сховатися в підвалі. За себе я не хвилювався, дітей було дуже шкода. Слава Богу, вони вже сплять у теплому ліжку і не зриваються серед ночі від найменшого гуркоту, – радісніше додає Арчил.

Вимушені переселенці вже встигли познайомитись із сусідами, позагрібали в дворі, скопали невеличку грядку, готуються посадити картоплю.

Зазначають, що люди у Виповзках хазяйновиті й роботящі, тож і вони мають на них рівнятися.

– Хтозна, чи повернемося ми на Луганщину, – міркує Тетяна. – Звісно, що мені хочеться перевідати свого тата і рідних, які там лишилися…

А загалом, ми втекли із зони АТО не лише від куль, а й від розбіжностей у поглядах із сусідами та знайомими. Ми були для них «хунтою». З ними не можна було говорити, бо переважна частина їх зазомбована, і, як не шкода, підтримує російську позицію.

Хто хоче і може підтримати переселенців зі Сходу, телефонуйте за номером 099-707-54-74 (Тетяна). З усього помітно, що ця сім’я скромна і дуже соромиться брати щось в людей дарма. Тетяна і Арчил будуть раді придбати для своїх доньок хоча б старенькі велосипеди. Зараз вони підшуковують посадкову картоплю за низькою ціною, та й їстівної в них лишилося на дні мішка. Не відмовляться і від пропозиції недорогого холодильника з морозильною камерою.

Олена МАТВІЄНКО

Читайте ще