Фотографи Костянтин і Влада Ліберови показали, як проходить евакуація загиблих і поранених українських захисників у Донецькій області.
Вони опублікували серію щемливих кадрів, зроблених на нулі.
«Обличчя тих, хто йде на штурм, знаючи, що може не повернутись. І обличчя тих, хто виходить з пекла, розуміючи, що тепер воно навіки з ними. За кожною відбитою посадкою, за кожним відбитим бліндажем та міліметром землі - кров наших людей. За півтори роки війни ці слова вже майже ніхто не сприймає, звучить як просто банальність. Але твоє ставлення різко змінюється, коли ти стоїш перед цими людьми і дивишся їм просто в очі. Відчуваєш весь той біль та страх, який здається просто неможливим опанувати, але вони його здолали. І долають щодня», — поділилася автори знімків.
Ліберови також розповіли про важко контуженого українського військового, з яким їхали в стабпункт.
«Вони кажуть бути нормальними. Як після такого будеш нормальним?». Це слова важко контуженого хлопця. Ще сорок хвилин назад він був в самому пеклі, впевнений, що не вийде звідси. Рушаючи медеваком в бік стабпункту він починає говорити і не може зупинитись.
Слова важко розібрати, в нього порушена координація та артикуляція, але ця фраза вкарбовується в свідомість. «Ті, хто кажуть, що їм не страшно - брешуть. Страшно всім. Кожного разу страшно. Але ж ми тут», - каже водій машини, якою вночі ми заїжджаємо разом з піхотою просто на нуль. Хлопці заступають на позиції. Напругу можна різати: треба в лічені хвилини вигрузити бк та провізію, ми стоїмо просто на відкритій місцевості в 200 метрах від ворога. Кожен «вихід» - всі на мить завмирають. Чуємо «прильот» десь в 300 метрах від нас. «Швидше, швидше!». Машина забирає поранених та полеглого побратима. Їдуть всі разом. І мертві, і живі, в тісному кузові. Голова загиблого хлопця всю дорогу бʼється об мою руку. Це лише один день, один маленький епізод. «Найважче те, що ми більше не відчуваємо тієї підтримки. Хтось в теплі, вдома з сімʼєю, а ми тут. А там ми вже майже нікому не потрібні», — розповіли Ліберови.