Для того, аби зібрати 100 грамів меду, бджолам треба зробити до 20 тисяч вильотів та відвідати близько мільйона квіток. Фактично, це результат усього життя приблизно 20–30 комах. А візуально - це приблизно три столові ложки.
Бджолина сім’я - ціла ієрархія, де кожен має свою “професію”. Прибиральниці, годувальниці, охоронці, збиральниці, вентиляторниці - вони всі строго виконують свої функції, а головною над ними є матка, або ж - королева. Вона жодної фізичної роботи не виконує: лише відкладає яйця, а все її життя матку чистять і годують інші бджоли.
Якщо б бджоли зникли з нашої планети, ми би були позбавлені третини нашого раціону, включно з горіхами, овочами та фруктами.
“Оно - вже язики понатягували - треба вощину підставлять”, - каже пасічниця Віта Камчатна.
Вона та її родина близько 8 років - з перервами на окупацію - займаються у Новогреднєвому Калинівської громади бджолярством. Зараз мають 20 бджолосімей. Розширити пасіку до нинішніх масштабів родині допоміг міжнародний грант. Вдалося придбати електричну медогонку, професійний стіл для розпечатування рамок,
електронавощувач та ще 13 нових корпусних вуликів.
“Хочете позаглядать?” - питає Віта, роздмухуючи димар, з якого пахне підпаленою деревною корою.
У димарі - металевому глечику з хутрами - якраз розгоряється суха кора, пускаючи перші клуби заспокійливого диму. Цей пристрій використовують для упокорення бджіл. Коли вони чують дим, у них вмикається режим самозбереження і бджоли “перемикаються” на рятування свого майна, а, значить, ми можемо спокійно оглянути вулик.
“Оце - молоденькі пчолки, а оце - медок”, - ласкаво примовляє Віта, демонструючи нам бджолину рамку.
Піднята на рівень очей, вона здається важкою і живою: бджоли повзають одна по одній щільним шаром, тихо і монотонно гудучи. Віта злегка повертає її до сонця, щоб ми могли розгледіти медову печатку - затягнуті білим воском комірки, де вже дозріває майбутній урожай. Бджоли на її руках поводяться спокійно, заколисані недавнім димом.
З однієї такої рамки, каже пасічниця, виходить до двох бутлів меду.
Для того, аби його здавати кожного року бджіл відправляють до лабораторії - там їх перевіряють на різноманітні бджолині хвороби та кліщів.
Це обов'язкова щорічна процедура, щоб переконатися, що бджоли здорові, а сам мед безпечний для людей.
Ми заглядаємо в інший вулик - у ньому немає матки.
“Пішла на обльот і не повернулась”, - констатує Віта. - Але буває й інше. Бджоли можуть самі почати виводити нову матку, якщо їм тісно. І тоді раз — стара королева забирає половину вулика, і вони просто улітають”.
Цей процес бджолярі називають роїнням. Коли бджолина цивілізація вирішує розділитися, половина бджіл разом зі старою маткою піднімається в небо живою хмарою і тікає з пасіки в пошуках нової домівки, залишаючи пасічника ні з чим.
За словами Віти, вони змінюють матку раз на рік. Якщо остання буде погано сіяти - відкладати яйця - пропаде вся сім’я.
Для пасічника, каже вона, один із найтяжчих місяців - травень.
“Іде перший медозбір, цвіте ріпак, а на ньому бджоли дуже злі. Іде розплід після зими, матка сіє, і коли туди лізеш, щоб подивитися чи покачати мед, то вони можуть і покусати”, - ділиться пасічниця.
Віта додає, що минулий рік через погоду був для бджолярів дуже важким - стояла велика засуха, акацію побили весняні морози,
а фермери навколо майже не сіяли соняшник. Цього року ріпаку в полі вже більше, а акація встояла. Втім, із соняшником ситуація досі складна - великі площі в регіоні лишаються незасіяними.
“Раніше все було в соняхах - до війни ми з восьми вуликів мали більше меду, ніж зараз із двадцяти. Але все одно - надіємось, що може бджоли все-таки нанесуть якогось соняшника”, - висловлює сподівання Віта.
Наостанок говоримо про смакові вподобання - ділимося хто який мед любить. Я люблю гречаний, якого на Херсонщині немає, тоді як Віта віддає перевагу класиці.
“Для мене найсмачніший — акацієвий. Його як викачав — то він такий світленький, ріденький, і так довго й буде стоять, не гуснути, — посміхається пасічниця. — І соняшниковий добрий. А от ріпаковий швидко кристалізується і стає зовсім білим”.
Віта обережно закриває вулик і відставляє димар, з якого досі тягнеться тонкий пасок сизого диму. Попереду ще багато роботи, літня спека та щоденні турботи про те, аби кожна бджолина родина мала свою королеву. Пасіка живе, а з нею живе і Новогреднєве.