Ковельська виховна колонія… За її ґратами минає дитинство 80 дітей, які оступились у своєму житті та стали на «криву» стежину. Попри те, що вони носять однаковий одяг і однаково виголені, на світ вони дивляться абсолютно по-різному. Хтось шкодує, що потрапив сюди, хтось же – навпаки, бо побоюється, що, залишившись на свободі, міг наробити ще більше дурниць. Різні вони й за соціальним становищем – є серед них діти-сироти та діти з неблагополучних сімей, проте є й такі, що мали цілком забезпечену родину. Деякі із них легко йдуть на контакт, а деякі розповідають про свої «заслуги» неохоче. Проте Волинському інформаційному порталу таки вдалось поспілкуватись із окремими вихованцями закладу. Усі вони ув’язнені вперше.
Хлопці, які пробули за ґратами нетривалий термін, спілкуються неохоче.
Так, 17-річний засуджений ковельчанин Андрій Микитюк, розповів, що до колонії потрапив через крадіжку.
«Я починаю потрошки виправлятись. Ще є час все гарно обдумати. Попереду – чотири роки ув’язнення. Помилку свою усвідомив. Хочу, щоб такого більше не повторилось», - зізнався юнак.
За півроку, які Андрій провів у колонії, каже, вдалось потоваришувати з деякими хлопцями. Крім того, разом із ним тут відбувають покарання і знайомі «з волі» - студенти того ж ПТУ, де навчався і він.
Так само неохоче спілкуються й юнаки, які відбувають покарання за тяжкі злочини. Наприклад, вбивство чи зґвалтування. Таких тут небагато, але вони є.
Олександр Панькулич із Ужгорода у свій 21 рік 5 - провів за ґратами.
Як так трапилось, що потрапив у колонію, хлопець говорити відмовився. Зауважив лише, що скоїв тяжкий злочин. Через півроку на нього чекає умовно-дострокове звільнення, інакше довелося б провести у колонії, щоправда, вже у дорослій, ще три роки.
Тут юнак закінчив школу. Здобув кілька професій, а саме слюсаря-механіка автоскладальних робіт, маляра-штукатура та пекаря.
Коли розмова перейшла в інше русло (від запитань: як і чому тут опинився – до планів на майбутнє), юнак трішки «відкрився» у розмові.
«Поки був тут, багато чого переосмислив, повністю хочу змінити своє життя, відмовитись від старого. Планую після звільнення вступити до луцького ВНЗ та здобути фах дизайнера.
Люблю малювати. До Ужгорода повертатись не буду, бо маю намір почати абсолютно нове життя. Там у мене багато знайомих, які займаються тим, чим займався раніше я. Хочу залишитись тут, на Волині, цілком змінити своє оточення. До Ужгорода їздитиму лише, щоб провідати рідню, буду й надалі підтримувати зв'язок лише з сім'єю», - розповів хлопець.
Олександр зізнався також, що у колонії його навчили розуміти людей. «Не те щоб цінувати, а саме розуміти. Є добрі люди, які допомагають, адже світ не без добрих людей, а є погані, яких треба завжди уникати, а я на волі навпаки до таких тягнувся. От і результат. Адже на 50% нас формує наше оточення. Я зрозумів, що потрібно тягнутись до нормальних людей, які чогось досягли в житті», - зауважив він.
Друзів серед вихованців хлопець не знайшов. Каже, що не залишилось їх і на свободі. «Поки ти щось маєш, поки щось думаєш, у тебе є друзі, а коли тебе «закривають», у тебе не залишається нікого», - зізнався юнак.
Варто зауважити, що малює вихованець дійсно непогано. Так, стіни відділення соціально-виховної та психологічної служби №1 на території колонії він розмалював власноруч.
Крім того, є там і багато виконаних ним картин.
Вдалось поспілкуватись і з юнаком, який звільнявся саме того дня, коли відбулась наша розмова. Він виявився значно комунікабельнішим за попередніх вихованців.
18-річний Ігор Левицький родом із Вінницької області. Народився та зростав у забезпеченій сім'ї, проте дружба не з тими хлопцями та потурання батьків дались у знаки. У колонії провів 2 роки 7 місяців. До того, як потрапити сюди, хлопець деякий час провів у СІЗО. Загалом відбував покарання 3 роки 2 місяці.
«Батьки у мене нормальні, забезпечені. Але мені завжди всього було мало. Хотілося чогось більшого. Треба були гроші. І коли батьки їх не давали, доводилось красти. Пішов з дому, вкрав гроші. З друзями накупили пива, пили, гуляли. Компанія. Весело. Проте гроші закінчувались, треба було їх знову десь діставати. Знову пішов на крадіжку. Отримав першу судимість (умовну. – ВІП). Незабаром отримав і другу - заліз у музей. Ордени вкрав. Після цього вже «закрили» (потрапив у колонію. – ВІП)», - згадував юнак.
«Тут спочатку незвично було. Колонія – не СІЗО. Чув, що їх недаремно називають «красними» (через строгий режим,
знущання одних вихованців над іншими. – ВІП). Трошки страшнувато було. А потім звик», - зізнався хлопець.
У колонії Ігор закінчив школу (10-11 клас). Склав іспити. Вступив у ПТУ. Здобув професії маляра-штукатура та слюсаря-механіка автоскладальних робіт.
«Сьогодні звільняюсь. Поїду додому. Планую, вступити в училище на спеціальність «Помічник машиніста». Вивчитись. Потім хочу стати машиністом. Поки що буду жити з батьками. Допомагатиму їм. А там буде видно», - поділився планами на майбутнє юнак.
«На свободі я нікого не цінував: ні батьків, ні навіть себе та свого життя. Коли потрапив у цю колонію, я багато чого переосмислив. Почав батьків цінувати. Сам досі не можу в це повірити.
За ґрати більше не хочу. Сюди, щоправда, ще повернусь скоро, 24 серпня. Бо маю в спартакіаді найбільше призових місць, то отримуватиму нагороди.
Впевнений, що на злочин більше не піду. У мене руки ростуть звідки треба. Я навчився працювати фізично. Зароблятиму гроші чесно. Не пропаду», - запевняв на прощання Ігор.
Пощастило мені поспілкуватись і з одним із колишнім вихованців колонії.
Того дня їх тут можна було зустріти чимало, адже у стінах закладу проходив фестиваль «Червона калина», тож юнаки, колишні засуджені, приїхали у гості.
Олександр Шанко, який провів за ґратами цієї колонії три роки, розповів, що звільнився кілька місяців тому. У колонію приїхав у справах, але, крім того, дуже хотів побачити людей, які йому допомогли, та хлопців, із якими тут був.
Розповів юнак відверто й про те, чому потрапив за ґрати. «Я сам із інтернату. Пішов вчитись у ПТУ. Там знайшов друзів, компанію. Пішли якось по-дурості пограбували людей, квартиру «обчистили». Тобто термін відбував за крадіжки», - зізнався юнак.
Звільнившись, хлопець поїхав до Львова. Знайшов роботу. Запевнив, що проблем із працевлаштуванням не виникло зовсім.
«Працюю на будівництві. Цемент вимішую (сміється). Отримую 4 тисячі гривень зарплатні щомісяця», - зізнався юнак.
Олександр вважає, що почати нове життя йому допомогли спеціалісти, які впродовж трьох років у колонії працювали над ним.
«Можу сказати, що вся робота, яка проводиться з нами у цих стінах, у цій колонії, завжди потрібна,
і всім потрібна. Всі працівники вкладають у роботу частинку себе. На жаль, не всі хлопці це розуміють, і не хочуть цього усвідомлювати. Вони живуть якимись своїми ілюзіями. Це не правильно, я вважаю. Тут допомагають переоцінити попереднє життя. Я вважаю, що мене тут врятували морально та духовно. А зараз я прагну теж комусь допомагати. З друзями хочемо зробити сайт, щоб можна було б збирати допомогу хлопцям, які воюють за Україну», - зауважив колишній вихованець.
На прощання Олександр запевнив, що має план, як більше не повернутись за ґрати, й обов’язково його дотримається.
У колонії перебувають 80 вихованців, а працює з ними два психологи: Лідія Кузьмич та Наталія Шпанка. Про особливості роботи саме в колонії люб’язно розповіла психолог із понад 20-річним стажем, яка починала свою трудову діяльність із маленькими дітками - у дошкільному навчальному закладі, Лідія Кузьмич.
На запитання, хто для неї вихованці найперше – діти чи злочинці, Лідія Кузьмич відповіла: «Найперше я в них бачу особистість. Людину. Дитину. А вже тоді – злочинця». Звичайно, я знаю, що вони скоїли,
чому тут опинились, адже, перш ніж почати з ними працювати, ми вивчаємо їхні справи, знаємо, за якою статтею вони відбувають покарання. Тож працюємо для того, щоб вони покаялись, навчилась аналізувати свої вчинки. Ще під час першої розмови намагаємось з'ясувати, які вони мають проблеми, що їх турбує.
«З хлопцями працюємо у кімнаті психологічного розвантаження. Якщо їм потрібна допомога, ми завжди раді вислухати та порадити. Заняття проводимо щонеділі. Вони, щоправда, групові – по 10 осіб у групі. Загалом є чотири групи. Проте, якщо у хлопців стан тривоги чи депресії, то проводимо й додаткові. Вони на ці заняття приходять із задоволенням. Зараз із ними проводимо тренінги за програмою «Сходинки». Суть полягає у тому, що розглядаємо десять тем із різних ракурсів на прикладі двох героїв. Під час тренінгів хлопців розглядають задані ситуації, обговорюють їх та роблять свої висновки», - зауважила спеціаліст.
«Я звикла працювати з такими дітьми. Мені з ними цікаво. От і зараз я у відпустці, але прийшла сьогодні. Мене сюди тягне», - зізналась Лідія Кузьмич.
P.S. Якщо на свободі колишні вихованці знову скоюють злочини, то, як правило, потрапляють вже до колонії для дорослих.
Можливо, якби були програми роботи із засудженими після виходу на волю, то повторно їх за ґрати поверталось значно менше, адже, будучи в колонії, вони мають, грубо кажучи, кришу над головою та їжу. На волі ж – часто самі повинні дбати про себе.
За ґратами колонії побувала Аліна ПОДЕРНЯ
