В Моршинській громаді відбулися поминальні заходи до 33-ї річниці з дня смерті видатного літератора, члена Українського національного фронту та Української Гельсінської групи, останнього Крайового провідник ОУН-Р в підрадянській Україні та почесного громадянина міста Моршина Зеновія Красівського.
Заходи відбулись 20 вересня на міському кладовищі Моршина, повідомляє Район.Моршин.
Вшанувати видатну особистість прийшли представники влади, викладачі та учні школи, небайдужі моршинці. Чин панахиди провів настоятель храму Святої Покрови Пречистої Діви Марії УГКЦ о. Іван Пецюх.
«Зеновій вже для багатьох став символом незламності, і саме з його подвигу наша українська земля, наші українські воїни черпають того духа у боротьбі із віковічним ворогом. Він був серед тих людей які розуміли, усвідомлювали й знали, що ту систему подолати так швидко і так легко неможливо. Але що неможливо у людей, можливо у Бога, і ці люди своєю вірою, своєю незламністю, своїми стражданнями наближали той день свободи України. Ми нащадки тих славних і відважних героїв, і маємо від них навчитись,
що ворога треба здолати, бо ніколи угоди, особливо з таким ворогом, не призведуть до чогось доброго. Зеновій це розумів і був до кінця вірним присязі «Бог і Україна» і за неї життя своє поклав.», – зазначив отець Іван.
Зеновій Красівський – поет, літератор, член Українського національного фронту (УНФ) та Української Гельсінської групи (УГГ), останній Крайовий провідник ОУН-Р у підрадянській Україні, Почесний громадянин міста Моршина. Народився 1929 року на Івано-Франківщині, кілька разів радянською владою був засуджений, загалом у неволі провів 26 років, але не скорився системі і не зрадив своїм ідеалам. Був засновником політичного журналу «Українські проблеми» та часопису «Заграва», які видавалися в Стрию. Помер у Моршині 1991 року.
У 1945 і 1947 роки тікав під час виселення його родини до Казахстану за співпрацю з ОУН. Таємно перебував у Львові. У березні 1949 року заарештований, засуджений до 5-ти років таборів і довічного заслання. Покарання відбував в Архангельській області (РФ). 1953 році амністований, працював у шахті в місті Караґанда (Казахстан). 1959 році знову заарештований,
утік до Львова.
Співзасновник Українського національного фронту (1964), програма якого передбачала мирні методи боротьби за незалежність України.
Резонансу набув «Меморандум УНФ XXIII з’їздові КПРС» з вимогою переосмислити національні проблеми в СРСР, припинити арешти й переслідування української інтелігенції, ввести українську мову в громадські та культурні установи УРСР.
24 березня 1967 заарештований, за звинуваченням у антирадянській діяльності, засуджений. Покарання відбував у Владимирській в’язниці (РФ), де написав поетичну збірку «Невольницькі плачі», що 1984 вийшла друком у Лондоні.
У 1972 році відправлений на примусове лікування до психіатричної лікарні в Смоленськ (РФ), від 1976 року – у Львові. Один із засновників політичного об’єднання «Державна самостійність України» (1990). Наприкінці життя опікувався відновленням УГКЦ, керував будівництвом жіночого монастиря у селі Гошів (Долинський р-н Івано-Франківської області). Від 1990 року очолював Провід ОУН.
