Львів

Вогняна лавина до унівської Мадонни

Софія Кочмар Вирушивши 25 серпня зранку від церкви св. Арх. Михаїла у Львові, прочани за три дні подолали півсотні кілометрів, дорогою зупиняючись на молитву чи обід у зустрічних селах, а також на ночівлю в селах Верхня Білка та Лагодів. «Процес підготовки до приходу прощі, скажімо, в Лагодові почався ще 10 серпня: зі збирання сметани і яєць, — розповів керівник прощі о. Юстин (Бойко). — А потім я приїжджав на подячну Службу й координаційну зустріч. Команда, яка готувала харчі для прочан — а їх щороку приходить більш ніж півтори тисячі, — могла б нагодувати ціле військо. Це напрочуд віддані люди!»Про молодьСеред прочан можна побачити багато дітей віком від трьох до 15 років — усіх разом було 30 груп. Молода мама, яка разом із чоловіком везла у візоч­ку до Унева трирічного Андрійка, розповіла, що вперше на прощу пішла, ще коли була вагітною: «Я тоді не знала, що можна проситися на ніч до когось із місцевих, тому ночувала в школі на підлозі: до ранку, думала, не доживу, але дійшла до Унева. Це не страшно: трохи дитина їде у візочку, трохи несу я або чоловік.

Андрійкові подобається!»Цього разу на прощі було особливо багато молодих сестер-монахинь. «У нас люди дуже люблять сестричок: усіх беруть ночувати, пригощають, спілкуються, — сказав в Уневі керівник прощі, отець Юстин (Бойко). — Водночас, коли молода дівчина захоче іти в монастир, то мама, навіть дуже побожна, «благословляє» її словами: «Тільки через мій труп!», тому це дуже радикальний вибір!» Про випадкових попутниківДвох молодих дівчат-француженок я впізнала за особливою українською вимовою. «Тут, в Україні, мене називають Марічкою, і мені це страшенно подобається», — сміється француженка Марі-Катрін. Вона — місіонерка католицької організації «Дім Серця», яку було засновано 1990 року у Франції і яка тепер налічує майже дві сотні волонтерів, які працюють у 19 країнах світу, зокрема в Україні. Марічка вже другий рік здійснює свою місію у Львові. Вона вільно розмовляє українською, із захопленням вслухається в наш літургійний спів. «Мені вже завтра можуть сказати, що маю їхати в іншу краї­ну, де мене потребують. Хоча наші засновники у Франції знають, що я тут щаслива,

— веде далі моя співрозмовниця. — Раз на тиждень ми відвідуємо сиротинець, а також дім перестарілих, долучаємося до акцій ділення хлібом із людьми вулиці. Намагаємося більше з ними спілкуватися, подружитися. Вони потребують тих, хто б їх розумів». Про мучеників і сучасників«Ви йдете дорогою, якою в минулому столітті йшли мученики нашої Церкви, — звернувся до прочан владика Борис (Ґудзяк), який приєднався до прощі в селі Лагодів. — У мене на грудях — панагія (коштовний єпископський медальйон із зображенням Марії, — «Газета»), яку мені перед смертю подарував останній висвячений у підпіллі владика Юліан Вороновський. Його разом із братом о. Василем поховано на Чернечій горі в Уневі». Климентій Шептицький отримав учений докторський ступінь у Яґеллонському університеті, навчався в Кракові, Мюнхені, Парижі. Був навіть членом Галицького сейму, а натягнув старі монаші чоботи, щоб із простими хлопцями будувати студійне монашество в Уневі, де 1918 року став настоятелем, а згодом архімандритом. Під час Другої світової війни він допомагав братові, митрополитові Андрею,

рятувати єврейських дітей, яких переховував від нацистів у монастирі. Так, тут дитиною врятувався Адам Ротвельд, який потім став міністром закордонних справ Польщі. Після ліквідації УГКЦ у червні 1947 року після вечірньої молитви з братією монастиря отця Климентія було арештовано в його келії. Через кілька років він помер у сумнозвісному Владімірскому централі в Росії. О третій ранку прочани із запаленими свічками вирушили на Чернечу гору, співаючи коротку східну молитву: «Маріє, Мати Божа молися за нас!» Так формується ціла вогненна лавина. На хресті на Чернечій горі читаю: «Перехожий, ти ще ходиш, а все ж ляжеш, як і ми. Присядь на камені біля нас, розваж над долями: «Ми вже вдома, а ти ще в гостях. Подумай про себе!»Найчастіше прочани зупинялися біля могил тих, кого ще пам'ятають: отця Порфирія (Чучмана) з Дори, відомого екзорциста о. Василя Вороновського та його брата Юліана. Про монахівПрочани визнають, що разом із відродженням Унівської лаври, монахам удалося відродити село: будинки виглядають доглянутими й багатими, закладено нові, збудовано нову церкву.

День ченців зазвичай ділиться на три частини: по вісім годин на молитву, працю і сон. Тут є величезна пасіка, вирощують свиней, а також пригощають прочан власноручно вирощеними овочами: огірками й помідорами зі своїх теплиць. Якщо раптом ви вирішите посеред робочого дня поспілкуватися з отцем Пантелеймоном (який виконує тут обов'язки, світською мовою, завгоспа), то одночасно з духовною розмовою почуєте, як отець учить братію косити чи збирати сіно, забивати цвяхи тощо. Отець-ігумен Теодор розповів, що монастир уже набуває інтернаціональних рис: є серед братії і білорус, і словаки. Цікаво, що поряд зі спільнотою живуть й анахорети (самітники, — «Газета») — брати, які вже мають духовний досвід і можуть присвятити життя лише молитві у власній келії. Зокрема, в Уневі живе брат Олександр, який під час прощі охоче спілкувався з людьми, щоразу повторюючи прочанам: «Бог тебе любить! Пам'ятай!» P. S. Закінчити цей матеріал мені хотілося б словами керівника прощі о. Юстина (Бойка), з якими він звернувся до прочан: «Чи уявляєте, як ви зараз виглядаєте? У ХХІ столітті, яке пропагує розкіш і насолоду, півтори тисячі молодих людей погоджуються витратити свій час, щоб пішки долати велику відстань, натирати ноги, ночувати без зручностей, харчуватися простою їжею, багато молитись і при цьому мати велику радість!»

Читайте ще