Фізичний терапевт, засновник медичного центру фізичної терапії та медицини болю «Інново», старший бойовий медик Ярополк Пшик багато попрацював з фізичною реабілітацією ще в цивільному житті у Львові. Зараз він в іншій частині України і каже, що бракує системи розуміння цілого комплексу.
«Військові, їхнє відновлення – це дуже довга історія. З ними має працювати команда людей, а не тільки психотерапевти і реабілітологи, про цю систему мало хто знає і цю проблему потрібно вирішувати, – пояснює він. – Але є ще більшою проблемою ще до війни був брак фахівців, фізичних терапевтів. Ця галузь доволі молода в Україні, тут досі нема стандартів навчання і хоч дуже багато ВУЗів навчають, але за різними програмами».
Проблема відновлення є масштабною. Ярополк Пшик не має сумніву, що ми переможемо, питання лиш коли, але треба бути готовим, коли ця маса людей повернеться.
«Є чимало різних центрів, які вже приймають і готові приймати військових, це дуже класно. Але переконаний, що в них є проблема з кадрами, з розумінням, як це повинно робитися. Локально вирішувати це неможливо,
потрібно діяти центрально», – додає фізтерапевт.
Медик твердить, що у взаємодії лікарів на фронті і в лікарнях на місці є трохи проблем з комунікацією, зокрема й щодо антибіотикотерапії, але загалом ситуація не найгірша: «Антибіотикотерапія відбувається безпосередньо на лінії бою, де я беру пораненого. Надаємо першу допомогу, ставимо систему, капаємо фізрозчин і додаємо ліки, в тому числі антибіотики. Польова медицина... дуже польова: рани забруднені, час доставки бійця з поля бою до лікарні дуже різний – може бути півгодини, а може бути 6-10 годин» (більше про антибіотики і використання їх в війську розповімо у новому медичному ток-шоу «Консиліум» про здоров'я українців, – Ред).
Як проходить процес лікування і реабілітації у львівських центрах
Ігор Кошівка, фізичний терапевт, керівник реабілітаційний центр «Незламні», каже: оскільки центр діє на базі Першого ТМО, то військові потрапляють туди за налагодженим маршрутом пацієнта: «Ми можемо забезпечити повним спектром лікування – від гострого відділення, де вже безпосередньо надаємо послуги, і до реабілітації,
послуги з якої пацієнти отримують на всьому етапі лікування. Коли стан дозволяє, пацієнт може витримувати певні навантаження, ми можемо відновлювати його активності, переводимо в відділення реабілітації».
Зараз цент розрахований на 72 пацієнтів, а перебуває у ньому до 50 – з ампутаціями, які перенесли черепно-мозкові травми, травми хребта, спинного мозку. Психіатр центру Назар Желем наголошує, що хоч в самому центрі є 70 ліжок, але він працює на базі лікарні, тож від початку поступлення в лікарню аж до переведення в реабілітаційний центр ці пацієнти є у всіх відділеннях: травматології, хірургії – всюди.
«Тож фактично їх є набагато більше, але відстежити, хто є пацієнтом Unbroken, а хто лікарні дуже складно. Коли людина поступає в гострому стані або евакуаційним поїздом, то вона пацієнтом лікарні. Але від операції, ампутації чи реампутації вже починається його реабілітація», – пояснює він.
Є два варіанти маршруту пацієнтів: потрапити на лікування терміново, евакуаційними потягами чи інакше, або планово.
«Планові пацієнти можуть прибути з інших реабілітаційних центрів,
де їм проводили ампутацію, вони були на реабілітації, але протезування там нема, тому везуть поступають до нас. В такому випадку пацієнт записується на конкретну дату і час, збирається мультидисциплінарна команда – травматолог, хірург, протезист, психіатр або психотерапевт – ми його дивимося і визначаємо потреби. Це кращий варіант, бо такі пацієнти вже знають, що з ними відбувається, – веде далі Назар Желем. – Коли пацієнт в гострому стані поступає з потяга в травматологію – це трошки складніше. Спочатку стабілізують його соматичний стан, потім є огляд психолога, психотерапевта, визначається потреба і тоді вже все йде за планом. Тобто є більш планові та більш ургентні моменти, але всі пацієнти залишаються на реабілітацію на той час, на який це можливо».
Психіатр центру акцентує на мотивації військових, всі спочатку хочуть отримати допомогу, протез і повернутися назад, якнайвидше максимально відновивши кінцівку і знов носити автомат, бігати. Та реабілітація може бути довгою, є моменти з культею, підібором протезу, відновленням людини.
«В них є одні очікування,
але коли в процесі реабілітації, протезування вони отримують протез, то розуміють, що він – це не рука чи це нога. Тоді починається другий етап психологічної перепідготовки, змінюється ставлення людини до війни, мотивація. Стан не завжди дозволяє повернутись: в когось рана заживає один-три тижні, а у когось може й місяцями – це дуже складно передбачити. Далі є вже юридичний момент, бо якщо на відновлення йде дуже багато часу, то вже військово-лікарська комісія (ВЛК) військового госпіталю розглядатиме, чи можуть вони далі проходити службу», – додає він.
На базі центру, лікарні працює близько 50 психологів, психотерапевтів, психіатрів, але цього недостатньо, бо допомога пацієнтам, внутрішньо переміщеним особам, військовим, їхнім родичам триває тут 24 на 7.
«Ми також втомлюємося, постійно ходимо на навчання, нас вчать закордонні фахівці, які говорять: «Ми вам даємо свій досвід і черпаємо ваш, бо ми не знаєм, як це. Це зовсім інша історія і зовсім інша допомога», – пояснює психіатр.
Консультант з ментального здоров’я центру Superhumans психіатр і психотерапевт,
кандидат медичних наук Роман Ліщук з 2014 року займається психологічним супроводом військових, ветеранів, добойовою психологічною підготовкою, тож добре розуміє, яка підтримка їм потрібна найбільше. Він каже, що питання реабілітації, як фізичної, так і психологічної, є доволі універсальними і правила та стандарти, за якими працюють, є уніфікованими.
«Хоч пацієнти хочуть повернутися до виконання військових обов'язків, повернутися «на нуль», але на кожному етапі реабілітації повинне бути оцінюванні якості роботи», – вважає він.
Перший контакт з перспективним пацієнтом Superhumans відбувається через заповнену на сайті електронну анкету, яку обробляються впродовж трьох днів. На другому етапі з ним зв'язується представник клініки і згідно з первинним протоколом відбувається опитування, контакт. Третім кроком є засідання лікарської консультативної комісії, мультидисциплінарної команди, куди входять представники кожного структурного підрозділу, який в перспективі може займатися пацієнтом. Вона за чітким алгоритмом приймає рішення – можна чи ні прийнятий пацієнта,
якщо ні - йому чітко обґрунтують це рішення. А ще проведуть мотиваційне інтерв'ю, щоб з’ясувати, чому зараз йому потрібен протез.
«От є недемобілізований боєць, начальник розвідки одного з підрозділів втратив дві кінцівки, який прагне повернутися до виконання обов'язків, хоче мати біонічний протез. Такий протез, якщо я не помиляюся, може нести навантаження до 10 кілограм і в деяких ситуаціях може бути крихким, тобто він обмежуватиме функції, необхідні для виконання бойових обов’язків. Бійцю треба пояснити, що робити так, щоб він прийняв це, погодився на пропозицію або ні, бо навіть на цьому етапі він може бути незадоволеним», – наводить приклад Роман Ліщук.
Якщо військовий погоджується, йому проведуть психодіагностику за допомогою основних шкал на симптоми посттравматичного стресового розладу, тривоги чи депресії, і обговорять із ним компоненти протезування. Психіатр пояснює: «Людина за своєю потребою вибирає машину, яка буде активною і виконуватиме саме ті функції, які їй підходять. Після цього є госпіталізація в клініку, протезування і реабілітаційні заходи,
які можуть тривати до чотирьох тижнів».
Цент працює за протоколами NICE, чіткими рекомендаціями для лікування, догляду при посттравматичному стресовому розладі і при ампутаціях системи охорони здоров’я Великобританії. Коли всі етапи завершені – людину виписують і проводять контроль досягнень. Але й до того, на кожному з етапів роблять проміжні та контрольні оцінки результатів, це дозволяє відслідковувати ефективність і бажаність роботи, задоволення пацієнта, ерго- і фізичних терапевтів за результатами роботи.
Одним з основних етапів є подальший супровід пацієнта, бо протези треба доглядати, що декілька місяців профілактувати. Також за потребою продовжується психологічне консультування. Якщо є якісь форс-мажори, проводять повторну госпіталізацію.
«Пацієнт береться на постійний супровід і те, що робота з ним не закінчується, забезпечує відповідальне ставлення. В Україні деякі приватні фірми беруться тільки за протезування: відпрацювали свій пакет і на цьому закінчують комунікацію. Людина звертається за допомогою, виникають проблеми. Також проблематично, коли з добрими намірами відправляють на Захід,
бо військовому треба буде потім їхати знову за кордон, тиждень жити там, ходити до лікарів, отримувати технічне обслуговування – все за свої кошти. Військовим про це не говорять, вони до цього не готові. Тому започатковані на західній Україні центри є пілотами. Так, є багато питань до організації роботи, багато чого відбувається вперше. Але якщо нічого не робити, то нічого не буде», – твердить представник Superhumans.
Він також говорить про брак кадрів – психологів, психотерапевтів, зокрема травмотерапевтів. Це специфічне навчання, яке потребує етапності і кваліфікації. Та й не кожен психолог або фахівець ментального здоров’я готовий і хоче працювати з надмірними людськими переживаннями.
«Ми апріорі працюємо з людським горем, а тут все це помножене в декілька разів. Не всі йдуть працювати в цю царину, тому й не вистачає ерготерапевтів, фізичних терапевтів. Знаю статистику по Києву, де фахівці швидко були рекрутовані в структури, які надають допомогу і декілька державних інституцій втратили весь свій штат банально через заробітну плату – це також реалії нашого життя»,
– пояснює лікар.
А один з дуже сильних військових вузів, зі слів Романа Ліщука, вже третій рік не може започаткувати кафедру медичної реабілітації, бо банально не може набрати штат викладачів: «Для цього потрібен завкафедри – професор чи кандидат наук, такі стандарти освіти в Україні. Відповідно, підготовка реабілітологів, реабілітаційних терапевтів не відбувається».
Потрібна синхронність і синергія
Експертка координаційного центру з психічного, ментального здоров'я при Кабінеті Міністрів України і голова робочої групи консультативно-координаційних центрів, створених при всіх районних військових адміністраціях ЛОВА Галина Бордун дивиться на ситуацію дещо ширше, адже окрім військових, допомоги потребують їх родини, члени сімей, знайомі. Тому зараз головне – інформувати про послуги. Вони мають хоча б розуміти, що робити, як говорити, як реагувати.
«Фахівців недостатньо, більш-менш вони є у Львові, бо у великих містах, на відміну від малих, є вузи, доступ до різних заходів, можливість бути причетними до різних середовищ. Але з людьми треба працювати по всій області,
щоб вони розуміли, що до фахівця має йти не тільки військовий», – вважає вона.
У військових теж недостатньо лікарів для супроводу, але їхній маршрут визначений, хоч це і довгий шлях. Фахівці знають, що робити, коли він отримує поранення, потрапляє до лікаря. В нього точно є психотерапевт, при потребі психіатр, може й нарколог, про що ми зараз не говоримо.
«Стратегічно на рівні області і України ми рухаємося швидко. Та малими ресурсами неможливо навчити людину, короткий час не можна стати психотерапевтом. Добре працюють ті, які мають медичну освіту: 6 років навчання, 2 інтернатури і плюс вузька спеціалізація, тобто 8-10 років спеціалізованих знань, – пояснює експертка. – Психіатри мають добру медичну освіту. Терапевти є з медичною освітою, а є ті, які закінчили психологію в інших вузах, і хоч отримали певні спеціалізовані знання, не завжди зможуть працювати з людьми з травмою. Люди думають, що все дуже просто і де ж ті лікарі, є ж багато програм, міжнародні партнери щось пропонують. Але спеціалістів недостатньо».
Психологічна освіта не популяризувалась, українці звикли,
що терапевти до війни були в зручних кабінетах, в спеціалізованих умовах, а зараз вони працюють в кризових умовах, йдуть до людей. Влада працює над масовою психоедукацією.
«Треба провести в освітніх, культурних, інших закладах роз'яснення для тих, хто на лінії першого контакту і комунікує з цими людьми. Вони мають розуміти, що відбувається, чому людина кричить і як правильно зреагувати, – каже Галина Бордун. – Третій рік триває навчання лікарів первинної ланки mhGap, вони можуть надати розширену першу психологічну допомогу, Львівщина в трійці областей. Є україно-швейцарські проєкти, які працюють з психічним здоров'ям, це активно підхопив ВООЗ, тепер це контрактується».
Зараз лікарні можуть контрактуватися, проводити психоедукацію, промоційні заходи щодо важливості ролі психолога, психотерапевта, психіатра, нарколога – цих фахівців також недостатньо.
«Бракує і регламентуючих документів, але з березня при Кабміні створений координаційний центр ментального здоров'я, який закриває прогалини, збирає фахівців. До останнього психотерапію відносили невідомо до чого,
тож тепер багато роботи і в законодавчому полі, і щодо підходів. Психотерапевти мають досвід, який треба підсилити на законодавчому рівні, десь зробити порядок, бо мають бути доказові підходи», – переконана вона.
Львівщина спільно з УКУ однією з перших навчає практичних психологів – є програма резильєнтності від «Кола сім'ї» (резильєнтність – здатність впоратися зі складними життєвими подіями та відновлюватися після труднощів, стресу, – Ред.). Галина Бордун каже, що в маленьких селах, містечках вони були дуже знецінені, займалися усім, окрім безпосередніх обов’язків, а ця програма допомагає їм отримати знання, які б допомогли підхопити людину, перескерувати її далі.
При всіх консультативно-координаційних центрах можна знайти перелік партнерів, які підтримують фахівців. У ньому нема психіатрів, бо це медичні послуги, але зазвичай вони мають психологів, хтось – психотерапевтів.
«Стараємося із наших центрів перескеровувати до них, формувати зустрічі. Постаралися сьогодні об'єднати людей, готових працювати, зробити картування, скоординувати, підхопити партнерів і говорити про кількість людей,
яким би вони могли допомогти, аби запобігти цій хвилі. Бо графіки районних лікарів-психіатрів вже розписані на декілька місяців наперед», – додає експертка.
З її слів, зараз важливо розуміти, хто що робить на всіх рівнях. До прикладу, на вокзалі є медико-психологічна волонтерська спільнота, там є психологи, лікарі-іноземці. Вони можуть швидко спрацювати, але не надати спеціалізований супровід.
«Знаємо, що бракує людей, які працюють з травмами, та міжнародні партнери оплачують це навчання, тому від серпня до листопада 2023-ого їх кількість точно збільшиться. Але щоб надавати річний супровід, людина має десь працювати. Тому треба, щоб лікарні розуміли можливості, дотягувалися до певних стандартів. Наша задача все пов'язати в мережу, щоб кожен розумів, що робить до певного моменту, а далі знав, кому це можна передати. Важливо працювати системно», – резюмує Галина Бордун.
Вона анонсує засідання робочої групи з директорами департаментів освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, директором обласної психіатричної лікарні Богданом Чечоткою, лікаркою-наркологинею Мирославою Кабанчик,
представниками міста і області напрацюють спільну програму психічного здоров'я, психосоціальної послуги, яка б дала синергію цих складових.
Анна Кузюта очолює одразу два важливих проєкти. Перший – офіс підтримки родин військових при Львівській обласній військовій адміністрації, йому виповнюється рік, там працюють представники військових, адвокати, звичайно ж, психологи, які допомогли 2000 сімей. З березня вона очолює ще й Західний регіональний центр Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, де працюють з сім'ями безвісти зниклих, яким з її досвіду найважче, і сім'ями полонених – через нього за два місяці пройшли близько 2000 родин.
«Зараз, поки хлопці воюють, здебільшого працюємо з сім'ями – дітьми, дружинами, матерями, але в обидві організації звертаються як військовослужбовці, так і їх родини. Ми проаналізували звернення і окрім технологічних проблем, першим є запит на справедливість, можливість вирішити проблеми, які військові отримали під час захисту Батьківщини», – пояснює Анна Кузюта.
В більшості випадків люди були готові ментально,
навіть фізично, але повернувшись додому, у відпустку чи навіть отримавши поранення та демобілізувавшись, вони в голові далі воюють, залишаються в окопах. Скаржаться щодо неналежного ставлення – починаючи від черг, проходження ВЛК, закінчуючи дослідженнями та необхідністю оплачувати ті чи інші послуги.
«Працюємо над цим, систематизуємо інформацію, це потребує комплексного підходу і зміни пріоритетів. Війна триває давно, але така жорстока і химерна саме зараз, тож мусимо з повагою ставитись до військових. А, чесно кажучи, коли людина 5 годин сидить в черзі на ВЛК, в неї виникають певні психічні стани. Особливо, якщо люди з опіками, каліцтвами. Це не дуже надихає стабілізуватись в тилу, коли тут весело, гарно, гамірно, а ти в таких умовах», – зауважує вона.
У перші місяці роботи офісу було достатньо складно пропагувати роботу психологів, бо українці не навчені звертатись до них. Зараз цей запит є, і від військових, які потребують не лише спілкування з психологом, а й тривалої реабілітації, щоб стабілізуватися і адекватно поводитись в сім'ї.
«Військові щиросердно розповідають,
що вони ніколи в сім'ї не застосовували сили і агресії, але зараз в них стаються певні стани, коли не можуть ідентифікувати свою дитину чи дружину, як свою сім'ю. Куди скеровувати таких людей? У Львові нам дуже просто, Галина Бордун супроводжує в офісі напрямок роботи психологів і перескерування, тож можемо знайти такий шлях. Якщо ж ці запити ідуть з віддалених районів області, виникають труднощі, пропонуємо онлайн і інші механізми, щоб хоч якось розпочати цю роботу, але розуміємо, що цього не достатньо», – веде далі Анна Кузюта.
Коли військові приїжджають додому, їм треба стабілізуватися. У них з'являються певні залежності, особливо, коли втратили здоров’я. Є запит від рідних, щоб в якийсь спосіб підтримувати хлопців і дівчат, в яких виникають такі проблеми.
«Ми віддаємо їх в роботу і на основі аналізу приймаються рішення про допомогу, які диктують військові і їх сім’ї . Всі запити передаємо в область, в робочі групи для того, щоб адекватно реагувати на виклики, та має бути якась глобальна система підтримки», – пояснює вона.
Фактично немає нарікань стосовно напрямку реабілітації в вищезгаданих проєктах.
Був єдиний запит від хлопця, який втратив кінцівку: він зателефонував в офіс, попросив перетелефонувати мамі і її заспокоїти, бо хоч він і втратив ногу, але все буде добре.
«Хлопець націлений, що «зараз мені тут ногу пришиють, а я вже там «пришию» ще когось». Тож спостерігаємо за колегами і дякуємо, дуже надихає, що є така можливість фізично повертати людей до життя», – коментує Анна.
«Треба говорити не лише про ПТСР, але й про посттравматичне зростання»
Психологиня першого жіночого ветеранського простору «Рехаб» і ветеранського простору «Будинок воїна» Наталія Мрака працює з військовими з 2018 року, зокрема й в реабілітаційному центрі «Фенікс». Каже, що раніше вони переважно звертались після повернення через проблеми в сім'ях, а зараз це гострі стани: «Ми їх перескеровуємо, або, якщо вони вже більш стабільні, працюємо з психологічним супроводом».
Дуже багато роботи зараз з невизначеною втратою і родинами зниклих безвісті, це дуже вразлива категорія. Тут допомагає взаємодія, підтримка колег і знання від навчання благодійній організації «Блакитний птах», яка займається цим з 2014 року.
«Нещодавно запровадили програму «Діти і горе», ми проходили це навчання теж, бо діти військових, загиблих та зниклих безвісті потребують не меншої уваги. Це наше майбутнє, а ми до кінця не знаємо, що буде далі і як реагує на це все їхня психіка», – зауважує Наталія Мрака.
Вона теж каже про брак фахівців, тому в «Будинку воїна» зараз більше працюють з кризовими консультаціями, аніж з терапевтичним супроводом. Наголошує, що варто працювати на майбутнє:
«Підтримую колегу, доктора психологічних наук, військового психолога Олександра Ткаченка, який з 2014 року говорить, що варто звертати увагу не тільки на ризики, військових, які мають ПТСР, а також і на те, що сприяє посттравматичному зростанню – на роботу з відновленням і майбутнім військових, які вже не можуть воювати. Це більше соціально-психологічна реабілітація, перекваліфікація. Дуже багато військових, які повертаються, прагнуть змінити фах, навчаються на психологів. Їх дуже добре сприймають в групах «рівний-рівному», бо мають бойовий досвід, краще аніж цивільних психологів. Ще до повномасштабного вторгнення навчалася травматерапії в Джошуа Креймера у Міжнародному інституті післядипломної освіти.
Він пройшов Ірак і був для нас прикладом, як людина з посттравматичним зростанням захистила дисертацію, як це все проходить».
Психологиня також нагадує, що варто остерігатись стигматизації військових, бо після 2014 року ми вже пережили такий період, коли було дуже багато негативних меседжів про тих, які повертаються, мовляв, вони мають якусь погану автобіографію.
Якою мала б бути і є підготовка військових та що робити з ВЛК
Роман Ліщук пояснює, що в ідеалі військові мали б проходити добойову психологічну підготовку, здобувати навички першої психологічної допомоги, знати тактичну медицину і мати тактичну бойову підготовку.
«В 2014 році я був в НАТівському шпиталю у Бидгощі, у клініці бойового стресу. Рутинним піврічним навчанням там є три речі: навички стресостійкості, тактична медицина і тактична військова підготовка. Без цього не йдуть воювати. Прекрасно все розумію, але з 2014 до 2022 року можна було багато чого навчитися. Це не означає, що людина не боятиметься смерті, але можна цілком інакше реагувати на ситуацію бойового стресу», – каже лікар.
Друге: з 2019 року є положення про психологічну реабілітацію військовослужбовців ЗСУ,
де прописана декомпресія – це скринінг симптомів ПТСР, психореабілітація і психоедукація.
«Чи робиться вона в підрозділах? Я не переконаний. На початку 2022 року був на психологічному бойовому злагоджені підрозділів і запитав хлопців, 40% з яких воювали в 2014-2016 роках, чи хоч один із них подивився ролик по стресостійкості від професора Чабана чи інші. Нуль. Треба формувати в людей делегування власної відповідальності, робити це ж і в громадах. Бо стресостійкість – це ваша власна відповідальність», – вважає психіатр.
Він наголошує, що психологи, фахівці все не витягнуть. І наводить порівняння: коли людина ламає палець, місяць його стабілізують, перев'язують, знерухомлюють, а вже потім починають розробляти. Так само з душевною травмою – це не робиться за тиждень-два, бо це неможливо.
«Оксана Наконечна, я в тому числі з 2014 року започаткували кризову психологічну службу міста Львова. Більшість супер фахівців працюють в кожному з військових госпіталі, по одному закривають ці діри, але ми не можемо зараз знову організуватися, писати проєкти – на це фізично немає часу,
люди направду виснажуються. Взагалі не піднімалося питання психосоціальної реабілітації волонтерів, психологів, психотерапевтів, які працюють з 2014 року. Як мені сказали, дуже багато фахівців померли, отримали інсульти, інфаркти. Працювати з горем направду непросто!», – твердить психіатр.
Анна Кузюра ж зауважує, що казати «ви самі мали підготуватись» не зовсім добре. Бо коли цивільні в перші години чи місяці вторгненння прийняли рішення воювати, вони були ментально готові, але не мали можливості загартуватись психологічно, зрозуміти, як на них це рішення подіє.
«Вони могли стрибати, підніматись високо в гори, а зараз їх коробить від якогось звуку чи навпаки від тиші. Як до цього підготуватись в умовах війни, де застосовують все? Це вже інша сторона, яка дає наслідки – маємо бути готові до нього. Погоджуюсь з тим, як все мало б бути, але так не є», – відповідає вона.
Назар Желем згідний зі співрозмовницею – люди, які лишили своє попереднє життя і пішли на війну, не могли підготуватися до того, що переживатимуть, до вибухів, смертей:
«У кожна своя реакція на таке і це нормальна реакція на ненормально подію.
Про яку підготовку ми можем говорити? Добре, що у Львові відкриваються центри ментального здоров'я і тепер набагато легше отримати допомогу. Що по області роблять тренінги для сімейних лікарів, бо в районі ще може бути районний психіатр, а в громаді сімейний лікар вирішує все. Добре, коли він хоча би має поняття, що таке гостра реакція на стрес, посттравматичний стресовий розлад, як з цим боротися, що з цим робити і куди скерувати, має хоча би контакт з районним психіатром. Багато людей з громад не мають нікого, окрім них».
Ярополк Пшик каже, що психологічної підготовки нема, хоч потреба дуже велика: «У нас в батальйоні є посада «психолог», але ніхто ніколи його не бачив. Тому, можливо десь підготовка і відбувається, але в нас – ні. І не тільки в нас, бо я маю досвід спілкування з 80-ою, 92-ою, 93-ою, 95-ою бригадами і в них є ті самі проблеми».
Він розповідає про особистий досвід ВЛК у Харківському госпіталі і Дніпрі, як про дуже болючу тему: «Це шалені черги, я з хлопцями був в черзі 5 днів і це катастрофа. У війську ж вихідних немає, а в лікарні є. Маю питання до комісій,
рівень надання допомоги відверто не добрий, а їхні рішення взагалі часом ідіозні. Є таке формулювання «умовно придатний». От людина з парезом нижньої кінцівки для армії є умовно непридатна, цей боєць вже не може нічого робити, а його повертають на фронт. І ще: відпустка на відновлення складає 30 днів, дуже часто її замало. Люди повертаються на фронт, не відновившись, їх змушують працювати. Це неправильно, але система іншого запропонувати не може».
Також, з його досвіду, військові госпіталі не враховують ментальний стан військових, не вміють або не хочуть, і це масово. Хлопці, які були під постійним обстрілом, виснажені, а система, на жаль, це не враховує.
«Є дуже різні хлопці, добровольці прийшли з дуже різних сфер – від істориків до програмістів, механіків. Людина, які ментально окей, хоч таких дуже мало, хочуть після війни повернутися до своєї роботи. Але, на жаль, більшість тих, які не знають, що буде потім. Це, власне, проблема психотерапії, бо люди перевтомлені і перезбуджені. Суджу навіть по собі: я не певен, чи після перемоги хочу повернутися у терапію,
буде видно», – завершує військовий.
Анна Кузюта додає, що коли вона або її працівники питають про ситуації з ВЛК, їм пояснюють їх нестачею спеціалістів, працівників, не готовністю до такої кількості запитів. «Досвід ВЛК новий, він негативний, жахливий, та інформація про це потрапляє в робочі групи і вже обговорюється можливість проходження ВЛК в цивільних медичних закладах. Це розвантажить ті структури. Тому будемо сподіватись, що тут немає злого умислу, а просто неготовність і ситуація буде виправлена», – сподівається вона.
Галина Бордун пропонує повернутись до питання ВЛК за місяць, бо зараз воно активно розглядається на рівні міністерства, перебуває в юридичному переформатуванні, а управління охорони здоров'я міста і обласний департамент не має ніякого відношення до цього.
«Те, що можна було зробити від області, зробила, напевно, не тільки Львівщина, а й всі. Але в Україні є шалений брак кадрів, не тільки в охороні здоров'я, всюди. Війна змусила всіх переосмислити, що в нас відбувається і наскільки важливо завжди все робити системно, якою важливою є якість знань,
тривалість навчання і те, чого ми вчимо. Багато говорилося про те, що мало би бути для людей, які пішли служити. Але відверто, дуже багато людей пішло служити справді неготовими, бо такі були умови. Коли людина просто йде, не маючи знань, досвіду, я вже не говорю стійкість і ті знання, які у неї мали бути, то маємо наслідки вже сьогодні», – резюмує чиновниця.
Над чим ще працює влада і які є пропозиції
Галина Бордун твердить, що цей шлях ми проходимо і справді треба думати, що далі. Тому минулого тижня Департамент соціального захисту обласної адміністрації проговорював напрям соціалізації ветеранів, яких не просто зрозуміти роботодавцям. Вона вважає, що дехто може пройти перекваліфікацію, але це має бути поєднано з наявними програмами:
«З роботодавцям не все так просто, треба розуміти, що вони не можуть просто працевлаштовувати, якщо нема звідки повертати ті кошти. Важливо також залучати до реабілітації людей, які пройшли певний шлях і стають наставниками, менторами для інших, що тільки потрапили на реабілітацію. Це має величезне значення і мало би мати фінансування на рівні держави,
області. Ми тільки починаємо про це говорити, всі різними шляхами залучають цих людей, але дуже важливо, що це вже є, відбувається, що ми про це говоримо».
Чиновниця наголошує, що треба звернути увагу і на волонтерів, які жертвують дуже багато, виснажуються і не завжди це результативно.
Роман Ліщук вважає: «Якщо кожен з нас на своєму робочому місці буде професійно підходити до питання, зміни є і будуть беззаперечними. Багатьом доведеться виходити з зони комфорту, міняти свою позицію, зокрема й працедавцям щодо підлеглих, ще годину-дві тратити на просоціальні речі. Але ми маємо унікальну конкурентну перевагу по відношенню до мокші, бо цивільні, як ніхто за останні роки воєн, підтримують своїх героїв і розуміють, що тил не є зрадою. Війна є віддзеркаленням суспільства, через такі зміни, через кров робляться революції. Якщо ми почали, в нас немає варіанту зупинятися».
Він розповів, що два тижні тому був в Києві на конференції «Психоделічно асистована терапія в лікуванні посттравматичних стресових розладів», яка відбулась за допомоги і підтримки Міністерства охорони здоров'я,
уряду і може зробити революцію в допомозі, зокрема психологічній. Це лікування MDMA, яке в цивільному житті називається екстазі, і псилоцибіном – галюциногенними грибами.
«Адміністрація президента США в 2022 році вперше офіційно повідомила, що з 2023-2024 років ці програми офіційно стають на озброєння реабілітаційних програм. Вони це назвали проривним методом лікування в допомозі посттравматичних стресових розладів. З 67 учасників, яким давали цей препарат, лише після трьох сеансів 80% пацієнтів більше не відповідали діагнозу «посттравматичний стресовий розлад», – наводить результати психіатр. – Починаючи з В'єтнаму вони мали травматичні розлади і позбулися цього, протягом 6,9 і 12 місяців після завершення терапії і ці розлади в них не повертаються. Йдеться і про економічну складову психічного та фізичного лікування, яке лягатиме на бюджет, бо ми навіть не уявляємо, скільки грошей потрібно на таку реабілітацію».
Результатом конференції має бути створення робочої групи при Міністерстві охорони здоров'я, написання законопроєкту, навчання фахівців в Україні, в Великобританії і США.
Це черговий інструмент до лікування такої складної патології, як ПТСР.
«Те, що Роман розповідає, я говорю на хлопський розум, по відчуттях, – додає Анна Кузюта і пропонує, – з огляду на те, що у вас є досвід, можливо ви зможете ним поділитись. Можна в якійсь медійній формі викласти прості інструменти попередження, яким ми могли б поділитись з нашими друзями і близькими. Є різні групи військових, думаю, що і «Твоє місто» зацікавиться. Можливо, не всі ними скористаються, але якщо це зробить 10-20% людей в складних обставинах, військових – це буде хороший результат».
Назар Желем підтримує цю пропозицію і каже: «Якщо будуть якісь програми, ми лише за те, щоб проводити навчання про ПТСР, психоедукаційні бесіди, симптоми, щоб люди знали, на що звертати увагу, як себе поводити».
Текст: Марічка Ільїна
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
