Коли Наталя Волошина вперше почула тишу в Болграді, її тіло здригнулося. Після місяців обстрілів у Миколаєві воно звикло чекати на вибух і шукало його там, де його не було. У місті, де люди нікуди не поспішали й розмовляли різними мовами, тиша здавалася їй іншою країною.
Зараз колишня інженерка-технологиня, яка понад шість років грала в незалежному театрі після роботи, очолює театральний колектив «Діамант» у Болграді. Діти й батьки, які стали друзями, питають, чи не поїде вона. Наталя чесно відповідає, що дуже хоче додому, але й без них уже не уявляє життя. Своєю історією вона поділилася з журналісткою Район.Болград.
«Мені здавалося, що це страшний сон» До повномасштабного вторгнення Наталія працювала на підприємстві «Зоря-Машпроект» в електробюро. Здобула освіту в Національному університеті кораблебудування імені адмірала Макарова за спеціальністю «електромеханіка».
Але справжнє життя, за її словами, відбувалося після роботи: понад шість років жінка грала в незалежній театральній платформі «В.Ти.К» під керівництвом режисера Віктора Смірнова виступала на артплатформі «Тінь»,
їздила з колективом на гастролі та фестивалі.
Паралельно здобувала другу освіту – сценічне мистецтво в Миколаївському муніципальному коледжі. Однак 24 лютого 2022 року все змінилося.
«Я не могла повірити, що це взагалі можливо у XXI столітті. Кожного дня прокидалася, і мені здавалося, що це просто страшний сон, але вибухи повертали у реальність, а вона була така, що той, від кого ти не очікував, несподівано напав на нас», – згадує Наталя.
Перші тижні минали на межі виживання.
«Ми бігали, шукали продукти, потім приносили рідним, а чим далі – тим більше в мене були нервові зриви, – пригадує жінка. – Місто звикало жити під обстрілами: навіть у тихі ночі заснути не вдавалося, тіло чекало на вибух».
Переломним став один із нальотів, після якого сумніви щодо від'їзду зникли остаточно.
«Був сильний обстріл, летіло все, що тільки можна. Я не знаю, як ми пережили його, бо коли вийшли з дому, ракети валялися повсюди – вони встрягли в землю, і на щастя, багато було таких, що не вибухнули, мабуть, зі старих російських запасів. Тоді я прийняла рішення їхати – не знаючи куди,
але просила в Бога допомоги», – розповідає Наталя.
Дорога привела в БолградМаршрут визначили родинні зв'язки: невістка Наталі родом з Болграда, а сваха знайшла родині житло – люди просто дозволили їм там жити.
Перший день у новому місті Наталя пам'ятає як зустріч з іншою реальністю.
«Мало того, що тут було тихо, люди нікуди не поспішали, а ще розмовляли різними мовами. Тиша, парадоксально, стала джерелом нового стресу для мене. Тіло, звикле до постійної загрози, не вміло її сприймати. Перші дні я здригалася від кожного гучного звуку, а коли їхав мотоцикл, я думала падати на землю, але не було вибухів, і я часто прислухалася до всього, а згодом звикла», – розповідає жінка.
Найскладнішим у перші тижні виявилося не побутове облаштування, а пошук роботи. Сам факт виживання переважував усі інші труднощі.
«Складнощі були, але ми так раділи, що просто живі, нас це не лякало. А бракувало найбільше – дому, залишеної у подруги собаки, рідних вулиць і театру, якому я віддавала весь вільний час», – ділиться Наталія.
Саме бажання не втратити фахові навички привело Наталю до культурного життя Болграда.
Вона продовжувала дистанційно навчатися за спеціальністю «Сценічне мистецтво» і потребувала місця для практики. Але на перші запити про існування місцевого театру отримувала заперечну відповідь.
Дорогу до театральної спільноти відкрила випадкова зустріч у черзі за гуманітарною допомогою. Завідувачка культурного відділу Жанна Пундева порадила звернутися до Сніжани Касім на той час однієї з режисерок студії «ОнгЪл». Ця зустріч стала початком нового життя: спершу невеликі проєкти, потім моновистава, а згодом – постановка «Мауглі» вже з окремою групою дітей і дорослих.
Паралельно вона намагалася влаштуватися за фахом. Ще на початку, пробігаючи повз будівлю Центру дитячої та юнацької творчості, вона думала зайти й спитати про роботу, але не наважилася.
«Думала, ну чого б їм саме мене брати на роботу. Повернулася я вже з дипломом і певним досвідом роботи з дітьми – і директорка центру Інна Гіневська взяла мене керівницею гуртка «Прем'єра», а згодом я стала й культорганізаторкою», – каже Наталія. ʼ
Колектив виріс із невеликої групи учасників студії «ОнґЪл». Спочатку їх було троє,
згодом – близько двадцяти. Разом вони показали вистави «Пригоди Мауглі та його друзів», «Коти-Біженці» та театралізовані вечорниці «Ярмарок».
Наталя давно хотіла, щоб колектив мав власну назву та окрему історію. Так театральний колектив «Діамант» отримала офіційний статус 12 грудня.
Того ж дня колектив виступив із концертом «Ярмарок» у селі Залізничне.
Уже в січні відбулася прем'єра вистави «І шо! Свинина сниться до весілля?!», а згодом – «А давай сходимо за капусткою» та «Принцеса Ейлінула та мерехтливий дощ», де Наталя вперше виступила як авторка п'єси.
Її театральний бекграунд налічує вже майже десять років: шість років аматорського досвіду в Миколаєві, потім навчання за спеціальністю «Акторська майстерність» у групі однодумців, куратором якої була заслужена артистка України, провідна артистка Миколаївського академічного художнього драматичного театру Марина Васильєва (Нікітіна).
«А як режисерка я розвивалася вже тут, у Болграді, за що дуже вдячна людям, які мені допомагали та підтримали, а особливо моїй акторській сім'ї», – каже вона.
Про роботу з дітьми Наталя говорить без прикрас – це не ідилія,
а щоденна праця з непростими емоціями.
«Це дуже важко і водночас прекрасно. Це емоційні гойдалки та обійми, це важка робота дітей над собою та подолання своїх страхів. Ця робота наповнює моє життя сенсом, попри те, що часом виснажує. Я дуже люблю їх, бо ми багато чого з ними разом пережили», – каже героїня публікації.
Робота в селі Табаки, куди Наталя також долучена через Центр культури та дозвілля Болградської громади, стала для неї першим досвідом входження в місцеву культурну спільноту.
«Мене дуже тепло прийняли – від старости до будь-якого мешканця, мене знайомили з культурним розмаїттям цього багатонаціонального краю. Тут дуже добрі, щедрі, талановиті люди, яких я теж полюбила», – каже Наталія.
«Болград дав мені таку можливість» Момент, коли Наталя вперше подумала «мабуть, ми тут залишимося», настав не одразу – а через кілька років, коли війна не закінчувалася, а на неї в новому місті вже чекали діти зі студії та їхні батьки, з якими склалася справжня дружба.
«В мене вже тут діти, яких я полюбила, і їхні батьки, які стали моїми друзями, і вони питали:
“Ти що, нас залишиш?” А я й сама думаю: як я без них?» – розповідає вона.
Але поряд із цим прив'язаністю живе й бажання повернутися, яке не вщухає.
«Якщо чесно, я дуже-дуже хочу додому. Я не знаю, чи в майбутньому, коли закінчиться війна, залишуся тут, але хочу просто мати цей вибір», – зізнається Наталя.
Сьогодні в Болграді її тримають родина, робота, творчість, люди та відносно безпечна ситуація. А на запитання, чи повірила б вона у 2022 році, що матиме тут роботу, театральну студію, своїх дітей у театрі, знайомих і друзів, відповідає без вагань:
«Ні, звичайно. Театр був для мене хобі, яке, правда, займало весь мій вільний час від роботи. Але я мріяла змінити діяльність на творчу, і хоч через такі важкі обставини Болград дав мені таку можливість».
Наталя окремо наголошує на ролі місцевої громади в адаптації переселенців. Коли родина приїхала до Болграда, у них не було нічого, крім документів, кількох валіз, невеликої суми грошей і невідомого завтра.
«Хочу сказати дякую Світлані Бєрбат із церкви “Дар Божий”, яка ініціювала створення благодійного фонду, завдяки чому всім ВПО раз на два тижні давали продуктові набори та сертифікати на придбання засобів гігієни та побутової хімії», – розповідає вона.
За словами Наталі, ці роки змінили її ставлення до життя загалом.
«Ми просто живі, і хоч не було якихось зручностей, ми ставилися до цього легко, бо взагалі змінилися цінності через ці події, і я навчилася приймати, бо раніше сама всім допомагала і намагалася все контролювати, а тепер просто живу і радію, що хороших людей все ж таки багато», – додає Наталія Волошина.
