Одеса

«Одеса виходить за межі моря і йде в степ»: як нове покоління митців руйнує імперські міфи міста

27 жовтня, у День української писемності та мови, в Одеській національній науковій бібліотеці на вулиці Пастера, 13 відбувся камерний вечір молодої поетичної спільноти. Півтора десятка одеських авторів і музикантів читали вірші про війну, пошук дому й південний степ, який витісняє старий курортний образ Одеси.

Свічки у пляшках і звук затвораОдеська національна наукова бібліотека цього вечора мало нагадує звичну тиху читальню. У сусідньому залі під високою стелею з ліпниною ще світяться класичні зелені настільні лампи на довгих дерев’яних столах, а на книжковій виставці стоїть табличка «Мова в контексті культури».

За порогом колонної зали все інакше. Верхнє світло вимкнене. Біля сцени та вздовж старих батарей горять десятки свічок у пляшках і свічниках. На дерев’яному столику поруч із гітаристом у вишиванці стоїть ваза з рожевими квітами, а на тлі високих вікон між картинами у рамах розвішані теплі гірлянди.

Ілля Юрченко — громадський діяч, вуличний музикант, депутат

Зала заповнена: тим, кому не вистачило стільців у рядах, доводиться стояти позаду та попід мармуровими колонами.

Публіка зібралася різна — студенти, друзі авторів, старші відвідувачі та працівники самої бібліотеки, які теж залишилися послухати виступи. Ведучий просить гостей вимкнути звук на телефонах й оголошує початок творчого вечора молодої спільноти літературного фестивалю «Порт». Жодних довгих представлень чи офіційних промов: поетів запрошують до мікрофона одного за одним, щоб виступи зливалися в єдиний потік.

Дивлюся на сцену крізь видошукач камери, поки інші фотографи переміщуються вздовж стін і колон, знімаючи залу з усіх ракурсів. Коли у паузах між віршами стихає перебір акустичної гітари, у тиші чітко чути сухе клацання затвора мого фотоапарата. Натискаю на спуск обережно, щоб не перебивати авторів.

«Головне зараз — не розплакатися»Першою на сцену виходить Катерина Харченко — поетка, працівниця музею та співзасновниця творчого простору й руху «Оголені поети». Прожектор освітлює її густе русяво-руде волосся. Зала ще звикає до напівтемряви, але Катерина з перших рядків говорить дуже відверто.

Катерина Харченко Вона читає три тексти, написані цього літа й восени.

Перший — чуттєвий і ритмічний:

«Ти палиш п’яту цигарку — затушуй її об мене. Дай гострі відчуття тіла, стискання сухої спини, волога солоність поту, свіжість морських вітрів, сміх гучних овацій… Давно вже так не кортіло, щоб солодко миготіло, я майже не сплю, не їм, лиш так відчуваю тіло — тримаюсь ближче до смерті…»

Наступний вірш звучить значно жорсткіше — у ньому стародавні міфи переплітаються з реаліями війни, окопів та щоденного вибору:

«Замість шлюбу і пологів я народжу маніфест. Хтось чекає сина на обмін, поки за вікном протест… Кожен обирає зраду — хто ідеї, хто сім’ї… Хто в Європи, хто в окопи, прикриваючись мерцем… А на світовій арені вже чекає Голіаф».

Поки Катерина дочитує третій, найбільш особистий вірш, помічаю рух у напівтемному ряду просто поруч зі мною: глядачка по сусідству тихо плаче.

Після виступу ми відходимо з Катериною в напівтемний перехід за важкими дверима зали, куди майже не долітає звук зі сцени. Коли розповідаю їй про жінку, яка розплакалася під час її читання, поетка вражено видихає — каже, що в ту саму секунду на сцені переживала те саме:

— Оцей третій текст — про глибокі внутрішні пошуки. Я стояла на сцені, читала й у якийсь момент спіймала себе на думці: «Головне зараз — не розплакатися», — зізнається вона. — Є багато тем: про кохання, про війну ми всі сьогодні говоримо. Але мені хочеться копнути глибше — туди, де живе щось невловиме. Те, що можна відчути шкірою чи серцем, але важко впіймати й описати словами.

За словами авторки, перед живою залою вірші завжди звучать інакше, навіть якщо вдома їх десятки разів повторювати вголос:

— Текст суто заради тексту, коли він просто буквами на папері, не працюватиме. І навпаки — текст, який лише гарно звучить, але на папері ніяк не виглядає, теж порожній, — говорить Катерина майже пошепки, намагаючись не перебивати того, хто зараз виступає на сцені. — А перед залом він ніби фізично відбивається від людей. Ти все одно реагуєш на те, як люди дивляться, як мовчать, як відчувають. Завжди зчитується, коли людина виходить і читає ніби сама для себе, а коли їй справді хочеться, щоб слово дійшло до іншого. Старі тексти з часом втрачають внутрішній нерв, а в нових ця енергія жива й оголена.

Про своє відчуття міста Катерина говорить через власний вірш «Хаджибей»:

— Він буквально про Одесу. І для мене це вірш навіть не стільки про пошук, скільки про наявність дому, який попри все завжди залишається моїм особистим острівцем. Бо цей пошук дому — це і є пошук отого справжнього, де я відчуваю себе максимально собою.

Від особистих листів — до віршів про війнуПоки ми розмовляємо за дверима, у колонній залі один за одним змінюються голоси й теми.

Учителька української мови та літератури Єлизавета Шипіцина читає вірш–звернення до близької людини «по той бік дроту» — просить «зв’язати теплий светр із шурхоту старих дахів, туману з лиману, запаху порту і ранкових тривог». Наступною на сцену виходить Жанна Шарапова. Взявши мікрофон, вона чесно зізнається глядачам і киває в бік учасників:

«Я перейшла на українську нещодавно, досі часом заглядаю у словник по наголоси й почуваюся тут трохи самозванкою — хоча вже видала дві збірки. Але виступати поруч із цими молодими авторами й слухати їх — це просто справжній космос!».

Жанна Шарапова

Після особистих віршів дедалі гучніше звучать тексти про війну та суспільство.

До мікрофона виходить поет Антон Прокопчук — у коричневому гольфі та з темним шарфом на шиї. Він починає з м’яких рядків про природу («Ти пахнеш, як море, і лісом ти пахнеш, і степом, і полем у білих ромашках…» але перед останнім віршем робить паузу. Нагадує залі, в який історичний час ми живемо, і під тихий супровід гітари читає прямий заклик зупинити війну:

«Світу потрібні поети. Світу потрібні митці. Ті, хто задасть новий вектор руху планети Землі. Що поведуть за собою, без бомб, без ракет і набоїв, направлять душі до Бога. Світу потрібно почути, побачити на власні очі, що гинуть на війнах люди, хоча вони жити хочуть. Світу пора зрозуміти: нікому не виграти битви. Почуй же ти, світе, молитви: безумство пора припинити!»

Антон Прокопчук Електронний біт і порвана струнаКоли до мікрофона виходить Катря Ткаченко — кандидатка філософських наук, викладачка Університету Ушинського, лідерка електронних гуртів «танцюй – депресуй» та Alamo Station, — темп вечора різко змінюється. Чорний піджак, довге темне волосся в русі, різкий помах руки в бік зали.

Вона починає у повній тиші — каже залі,

що для першого тексту музичний супровід не потрібен. Читає трек, написаний у потязі дорогою з Одеси до Львова і присвячений пам’яті мовознавиці Ірини Фаріон (невдовзі він має вийти у спільному релізі із саундпродюсером Робертом Франко):

Катря Ткаченко «Ви казали: ми нація некрофілів, що в більшості любить своїх після смерті. Помреш — ти ікона, жива — то в могилу, аби тільки постать знищити, стерти… Такою до біса важкою ціною, крізь призму нестерпної втрати і болю, українці щоразу стають собою і вкотре готові з собою до бою».

Вже за кілька хвилин у залі вмикають електронний біт. Разом із Владиславом Михайленком — PhD з екології та менеджером освітнього напряму літературного фестивалю PORT — Катря читає і проспівує ритмічний текст за мотивами віршів українського поета-футуриста Михайля Семенка («Я сьогодні курю і курю папіроси нестримно і дивно… Цей старенький трамвай донесе нас до нашого спільного синього моря…» розкачуючи залу наукової бібліотеки так, що слухачі хором вигукують із нею «Бі-бо-бу!».

Свій виступ вона завершує емоційним віршем про себе та звільнення від чужих очікувань:

«Я прийшла про себе сказати: я — це вірш, я — це мистецтво, я — це просто думки вголос… Дайте вже бісові оплески — я живе!» На фінальному акорді цього номера у гітариста на сцені рветься струна.

Катря Ткаченко «Мене зчитували як росіянку через мову творчості»Одразу після її сету ми вирушаємо до тихішого коридорчика на лавочку — у залі занадто гучно для розмови.

Катря пише українською з раннього дитинства — за цим стоїть нетипова для Півдня родинна історія. Її мама за першою освітою — вчителька російської мови і літератури, яку в радянські часи звільнили від вивчення української. Батько ж походив із розкуркуленої родини, був істориком, письменником, поетом і бардом, який рано пішов із життя.

— Мати мені завжди казала, що українська — це мова майбутнього, — розповідає Катря. — І в той час, як мої друзі читали «Познайку», я читала «Пізнайко». В той час, як комусь розказували про ковбасу по три копійки, мені розказували, як круто, що я народилася в незалежності. У мене ніколи не було сорому або навіть думки про те, що говорити українською — це не круто.

Дівчина змалечку співала обрядові пісні, колядки та щедрівки й заговорила українською раніше за матір. Коли до десяти років у Катрі готували до друку першу дитячу поетичну збірку «Музика душі» з її власними малюнками, мама категорично відреагувала на кілька російськомовних спроб доньки:

— Вона мені завжди казала: «Чому російською? Чому російською? Ми виключимо їх із цієї збірки!». Я тоді була маленька і не розуміла чому, але врешті ми затвердили з редактором лише три російськомовні вірші — і поставили їх у самий кінець книжки.

Тому після 2022 року Катрі не довелося перекладати свої тексти — в останнє десятиліття російськомовних віршів у неї просто не було. Проте в її музичній біографії стався випадок, який остаточно закрив питання мови. Задовго до повномасштабної війни вона мала синті-поп гурт «ДК Денс» (Декаданс), де пісні за звичкою писали російською. Коли почалося повномасштабне вторгнення, музикантка зайшла на YouTube перевірити старі записи:

— Я зайшла і побачила дуже багато перезаливів своїх творів росіянами. Де було написано: «Рускій сінті-поп, каторий ми заслужилі». І мне так стало боляче в той момент. Я зрозуміла, наскільки… Тобто мене зчитували як росіянку через те, що я роблю творчість російською! Я не соромлюся свого досвіду — інакше я не була б зараз тією, ким є, і не писала б ті твори, які пишу зараз. Але той випадок мене дуже сильно вразив. Це було остаточне рішення і розуміння, куди мені рухатися далі.

Сьогодні обидва її музичні проєкти — «танцюй – депресуй» та Alamo Station — звучать українською, англійською, а інколи навіть із додаванням китайської, якою володіє виконавиця.

Степ замість старих міфів та вечірки в бібліотеціКатря переконана, що нове покоління одеських митців має вийти за межі старих туристичних образів, за які досі тримаються окремі місцеві комік–групи:

— Що ми знаємо про Одесу зазвичай? Тюлечка, Привоз, море, 1 квітня — ось це все створене радянською владою та імперськими наративами. Я навіть не люблю слово «колорит». Мені здається, що Одеса зараз стає актуальною. Вона нарешті виходить за межі моря і йде більше в степ. Тому що Південь і Одеса — це степ.

Сама вона народилася у місті Ананьїв на півночі Одещини й виросла з іншим відчуттям історії:

— Мені пощастило: я не чула історій про Катерину з апельсинами. Я чула історії про те, що я маленька козачка, що моє місто заснував козак Ананій, що це козацька слобода і я живу там, де козаки творили історію. Мені дивно, що досі є люди, які просувають наратив про Катерину, в той час як у нас в Одесі є козацьке кладовище, датоване значно раніше, ніж притягнута за вуха дата заснування міста імператрицею.

У рік народження Катрі батько присвятив їй пісню «Катря очі опустила в дикий степ». Сьогодні ж вона сама повертає в культуру імена, викреслені радянською цензурою. Зокрема, записала трек на вірші Юрія Липи — письменника, лікаря й одного з ідеологів українського націоналізму, чиє життя було тісно пов’язане з Одесою:

— Одеський націоналіст — це не оксюморон! Коли я нещодавно виступала з цією програмою у Львові й сказала, що це трек на вірші одеського націоналіста, хтось у залі усміхнувся, а я кажу: це правда. Він був поетом, лікарем і був страшенно закатований імперією за свою ідею. І нам треба робити таких героїв видимими світу.

Липа Юрій Іванович Щоб українська класика не сприймалася молоддю як нудний шкільний обов’язок, Катря переносить її у формат сучасних вечірок. Вона заснувала в Одесі мистецьку подію «СТУСуємось» до дня народження Василя Стуса. Коли захід проводили в клубі More Music Club, організатори розраховували щонайбільше на сотню відвідувачів, але прийшло майже 300 людей — зала ледве вмістила всіх охочих (наступну подію вже готують на 6 січня).

А в бібліотеці Університету Ушинського вона разом із гуртом «Околиця» та суто жіночим складом учасниць влаштувала музичну вечірку до дня Лесі Українки просто поміж книжкових стелажів.

«Одеситам треба трошки часу, щоб пройти цей шлях»: завершення поетичного вечораПоки ми сидимо на лавочці в коридорі й говоримо про її роботу зі студентами, до нас підходять кілька дівчат — учениць Катрі — і емоційно дякують їй за виступ. Катря перепрошує в мене за те, що ми відволікаємося, обіймається з дівчатами, а коли ті йдуть, повертається до розмови.

— Одесити знають свою культуру й своє коріння — просто їм треба трошки часу, щоб пройти цей шлях, — каже Катря, коли ми вже розходимося після зйомок. — Тим же, хто не бачить у цьому сенсу, доведеться стрибати в останній вагон, бо російськомовна творчість сьогодні — це вже просто маргінально.

Та вже за кілька хвилин вона знову перебиває мене і просить вибачення: цього разу нам треба бігти назад у залу під сцену, щоб подивитися виступ її подруги — авторки й виконавиці під гітару Ані Харибіної.

Виявляється, Аня настільки прониклася піснею Катриного покійного батька «Сумно,

солодко, тривожно» (написаною за щоденниками Володимира Винниченка), що дослідила його біографію і створила власну пісню-присвяту йому. Ми забігаємо до зали якраз тоді, коли у світлі свічок починає звучати її акустична гітара, і слухаємо ці рядки біля колон.

Аня Харибіна
Аня Харибіна

Спів Ані справді зачаровує залу: люди слухають із захопленням, гучно плескають у долоні, записують виступ на телефони, а сама співачка щасливо посміхається. Тим часом Катря під сценою знімає на телефон реакцію людей і щиро радіє. Коли трек завершується, лунають довгі, щирі оплески — і дівчата одразу тепло обіймаються.

Модератор вечора дякує всім присутнім за цей вечір. Слухачі починають підніматися зі стільців, а фотографи збирають усіх поетів на імпровізованій сцені для спільного фото на згадку.

Владислав Михайленко
Антон Прокопчук

Останні оплески під колонами бібліотеки стихають, і в залі вмикають верхнє світло. Музиканти змотують кабелі й міняють порвану струну, організатори гасять свічки вздовж старих батарей, а в повітрі змішується запах розплавленого воску й старих книжок. Ми разом з іншими слухачами виходимо з теплої бібліотеки у жовтневу прохолоду вечірньої вулиці Пастера.

Тема: